Марія Золкіна: Чому українська євроінтеграція стала російським кошмаром
Нинішня позиція і політика Росії щодо Україні в світлі євроінтеграційних прагнень останньої виглядає вкрай неконструктивною та непродуктивною. Коли українська влада почала демонструвати певну зацікавленість у виконанні умов ЄС і підписанні Угоди про асоціацію, Росія відповіла політичними погрозами, торговельними війнами і блокадами. Спрогнозувати, що тиск на українську владу матиме зворотній ефект, було достатньо легко. Втім, російська сторона на це не зважила, і замість розважливого переконання ми всі стали свідками політики істерії як в політичному, так і в економічному плані. Що рухає російську сторону до таких контрпродуктивних заходів і прямолінійного тиску?
Марія Золкіна, аналітик "Фонду Демократичні ініціативи"
Росія поступово втрачає свій геополітичний вплив. Країни, вплив на які Росія сподівалася закріпити після розпаду СРСС, вже вийшли (Прибалтика) або намагаються вийти (Україна, Молдова, Грузія (принаймні донедавна) з орбіти російського домінування. Незалежно від рівня ефективності відносин з ЄС, нинішня українська влада аж ніяк не прагне до російських політичних чи економічних обіймів. Небажання стати повноцінним учасником Митного союзу чи Євразійського Економічного Союзу – це доказ того, що персональні політичні та економічні втрати у цьому разі для української влади будуть значно відчутнішими, аніж у разі підписання Асоціації з ЄС. Це очевидно і зрозуміло всім, окрім хіба що тієї закоренілої частки електорату ПР, яка консервативно, без будь-якого раціо продовжує виступати за зближення з РФ. Росія на геополітичній мапі світу відчуває тиск і наближення безпосередньо до її кордонів тих міжнародних гравців, з якими вона конкурує. Це і розширення зони впливу Китаю, і нові віхи у Європейській політиці сусідства – перспектива Угод про асоціацію з Україною, Молдовою та Грузією найближчими роками.
Мають місце й економічні причини російських страхів. І питання стосується не тільки і не стільки можливих змін обсягу імпорту-експорту з Україною в разі підписання нею Угоди про асоціацію з ЄС. Проблема, з російської точки зору, полягає в тому, що українська економіка за глибокої економічної інтеграції з ЄС вийде на якісно інший та більш сучасний рівень функціонування, технологічного оновлення, коли болісно і поступово, але все-таки змінюватиметься і структура виробництва, і пріоритетність тих чи інших галузей, і як результат – основні показники економічного розвитку. Після адаптаційного періоду українська економіка буде більш конкурентоспроможною й інтегрованою з розвиненими й успішними економіками, аніж російська. А це матиме соціальні наслідки, а згодом і культурні, коли підхід і оцінка громадянами результатів інтеграції з ЄС може суттєво змінитися. Ось цього найбільше боїться російська сторона. В разі набуття чинності Угодою про асоціацію через 5-7 років Україна відрізнятиметься і в економічному, і в соціальному плані від Росії набагато більше, ніж будь-коли за останні кілька десятиріч. Якщо під тиском ЄС в Україні почнуть-таки працювати більш прозорі правила ведення бізнесу, то старі непрозорі схеми, наразі звичні для українських та російських ринків, поступово відходитимуть у небуття. З’являться підприємці нового покоління, а це, як відомо – одна з умов появи стабільного середнього класу.
Є і символічне підґрунтя у політиці й діях Росії щодо України. Часто говорять, що сучасного Євразійського об’єднання за формулою «Росія плюс» не може бути без України. Виходячи з подій сьогодення, я би сказала дещо інакше: Росії не так важливо, аби Україна вже сьогодні, через рік чи через 5 років була одним із цих плюсів, що входитимуть на правах міноритарних учасників до Митного Союзу чи Євразійського Економічного Союзу – значно важливіше, аби Україна в принципі не була безнадійно втраченою для російських інтеграційних задумів й не інтегрувалася в ЄС навіть у рамках Угоди про асоціацію. Це суто символічний підхід: Україна, навіть якщо не буде частиною керованого Росією об’єднання, не може, з російської точки зору, бути частиною спільноти, що якісно відрізняється від російських стандартів і практик.
В принципі немає чому дивуватися: підхід Росії до вирішення проблеми з євроінтеграційними прагненнями України, звичайно, невиважений і непродуктивний перш за все для Росії. Але він є свідченням того, що в РФ розуміють, наскільки важливим для майбутнього України буде підписання Угоди про асоціацію і що зміни в рамках імплементації цієї Угоди будуть незворотними. Розуміють, мабуть, більше і краще, ніж значна частина українського суспільства загалом і політикуму зокрема.
