Колективна ідентичність за умов війни: від комплексу меншовартості до нації переможців

Аналітика
Перегляди: 1659
24 липня 2022

 

Олександр Резнік,
д.соц.н., завідувач відділу
соціально-політичних процесів
Інституту соціології НАН України,
керівник Центру політичної соціології

 

Внаслідок повномасштабної війни з Росією Україна зазнає глибинних трансформацій масової свідомості. Українці опановують себе не лише як люди, що здатні чинити опір зовнішньому вторгненню, але й як спільнота, яка переосмислює сама себе, свою колективну ідентичність. Ці разючі зміни можна осягнути, якщо їх розглядати в контексті уявлень українців про себе самих, які були сформовані впродовж тривалого історичного досвіду.

Індивідуальна ідентичність засновується переважно на відчуттях та емоціях, які супроводжують людину в процесі життєвого досвіду. Натомість колективна ідентичність формується на груповому рівні завдяки соціальній взаємодії та конструюється уявленнями про минуле (історичний досвід спільноти), теперішнє (сучасне буття спільноти) та бажане майбутнє. Саме колективні ідентичності відігравали вирішальну роль у формуванні соціальних станів, класів та політичних націй. Власне один із різновидів колективних макроідентичностей – національна ідентичність – передбачає вихід за межі сфери соціальної взаємодії, функціонуючи у територіально обмеженій політичній спільноті.

Протягом років незалежності існували суттєві регіональні, мовні та вікові розбіжності у сприйнятті населенням України свого історичного минулого, національних інтересів та спрямованості загальнонаціонального розвитку у майбутньому. Колективна ідентичність українців тривалий час була нечіткою, множинною. Причиною цього було те, що динамічний процес узгодження цінностей, орієнтацій, переконань, уявлень та цілей національної спільноти наштовхувався на негативний медійно-гуманітарний супровід у поясненнях національно-визвольної боротьби українського народу. Так склалося, що викладання історії України засновувалося на акцентуванні фактів постійної знедоленості простого народу або ж тривалих століть бездержавності українського народу.

Існував відомий комплекс меншовартості, коли значна частина населення ретранслювала з покоління у покоління образ історичних невдач у спробах формування сталої української державності. Цьому сприяла тривала інкорпорація місцевих еліт у чужі державні утворення. Успішна соціальна мобільність українців частіше пов’язувалася із прийняттям норм, правил і культури цих держав. Натомість принципове відстоювання власної українськості переважно не схвалювалося і навіть було небезпечним. І навіть після проголошення незалежності інерційні механізми цього феномену продовжували впливати на колективну ідентичність. Це було пов’язано з тим, що образ колективного «Я» відштовхується насамперед від сприйняття зовнішньої складової – «Інших». А доволі міцні стереотипи значної частини українського суспільства щодо спорідненості з росіянами та Росією не давали змоги виокремити та увиразнити чітку українську колективну ідентичність.

І лише різка зміна у сприйнятті «Інших» та, власне, повсякденної практики внаслідок агресії Росії у 2014 році здійснили колосальний вплив на масову свідомість, після чого спрямованість на інтеграцію з Європою ставала все більш виразнішою. А вже після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року відбувається прискорене формування консолідованої колективної ідентичності українців, зумовлене тотальним запереченням росіянами існування України та її мешканців як окремої нації. Незважаючи на трагічність та драматизм подій, соціологічні опитування фіксують парадоксальне моральне піднесення та громадянську зрілість українців. Ці суттєві зрушення доповнюються відчутним зниженням регіональних відмінностей стосовно ставлення до історичних та геополітичних орієнтацій. Зріс свідомий перехід громадян на українську мову як маркер, який відрізняє від окупантів.

Прагнення до відчуття колективної ідентичності глибоко вкорінене як у нашому соціальному житті, так і в нашій біологічній сутності. Не треба забувати, що люди, незважаючи на свою соціальну природу, також залишаються племінними істотами. Ми відчуваємо комфорт і захищеність тоді, коли ми перебуваємо в успішній групі. Саме досвід успішних дій викликає потребу належати до цієї спільноти і щоденно знати про цю належність. Як приклад, той ажіотаж, який стався навколо відомої поштової марки: бажання мати цю марку зумовлюється потребою бути причетним до одного з епізодів переможної боротьби проти агресора. У разі перемоги України над Росією колективна ідентичність українців буде наповнена потужним мотиваційним стимулом.

Перш за все потрібно розуміти, чому наша ідентичність завжди відрізнялася від ідентичності росіян. Підґрунтя цієї відмінності слід знаходити у цивілізаційній різниці політичної культури двох народів. Ще у ранньому Середньовіччі у країнах католицької Європи відбулося перше глобальне розділення влади на релігійну та світську (Папа Римський та король). Це нівелювало сакральність влади і у подальшому стало ключовим для розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову владу у добу Просвітництва, що й визначило долю Західної цивілізації як найбільш успішної у формуванні демократичних інститутів. На території України формування влади у часи Середньовіччя також мало місце її розділення на релігійну та світську. Мало того, не було єдиного релігійного центру, адже крім православ’я, тут набули поширення римо-католицизм, греко-католицизм, протестантизм, іудаїзм. За цих умов, ставлення до світської влади було подібним до західноєвропейського – переважно утилітарне, коли лояльність людей державі залежала від того, яка держава захищає їх та цінує їхню свободу. Саме на теренах Речі Посполитої існували суттєві обмеження абсолютної влади через договірні відносини між правителем та підлеглими через взаємну присягу. І хоч це у подальшому не сприяло формуванню власної державності, та все ж виробило своєрідну політичну культуру українців. Попри критичне ставлення до влади це дало передумови формувати таку політичну культуру, яка заснована на гідності та свободі вільних людей.

Натомість у Московії затвердилася ординська традиція, коли світська та релігійна влада поєдналася у єдину самодержавну владу, що стало вирішальним для формування політичної культури сучасних росіян. Культивування сакральності влади наклало суттєвий відбиток на їхню колективну ідентичність. Саме це стало вирішальним у консолідації російського суспільства, і тому у випадку десакралізації влади колективна ідентичність традиційно розпадається і починається смута.

Власне, тому росіяни й припустилися помилки в своєму розрахунку при вторгненні в Україну, бо сподівалися, що при зниженні популярності центральної влади українці не чинитимуть опір, оскільки за аналогією із власним світосприйняттям вважали, що українці повинні бути розгубленими та дезорієнтованими. Однак саме ця традиційна відстороненість від влади якраз дала змогу у перші дні війни як військовим, так і цивільним не очікувати вказівок влади, а діяти самостійно. Керівництво Росії повірило у власну пропаганду, що їх нібито тут зустрінуть із квітами, не беручи до уваги соціологічні дослідження останніх років, результати яких є у вільному доступі. Адже ще до масового вторгнення було всім очевидне зростання показників громадянської ідентичності, проєвропейських та пронатівських орієнтацій, що неодмінно стане вирішальним у спробах поневолити чи силою переорієнтувати українців.

Більше того, напередодні російського вторгнення загальнонаціональне опитування 2001 респондента, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології протягом 1–12 лютого 2022 року за вибіркою, що репрезентує доросле населення України, вказувало на те, що близько половини населення в той чи інший спосіб готові чинити опір агресорові (табл. 1).

Таблиця 1

Втім, навіть на тлі зосередження російських військ на українському кордоні, це ж опитування показувало, що вагома частина населення готова була до певних компромісів заради уникнення війни. Так, 14,5% респондентів погоджувалося на вимогу відмовитися від вступу України до НАТО; 4% – змінити унітарний устрій на федеративний; 4,3% – відновити водопостачання в окупований Крим; 2,7% – визнати Крим частиною Росії; 8,4% – надати так званим ДНР/ЛНР “особливий статус” у складі України. А третина населення (32,2%) не могла визначитися з цього приводу. І лише 42,6% українських громадян не підтримували жодних поступок чи кроків назустріч Росії в обмін на її згоду припинити агресію проти України. Зокрема, навіть у найбільш непоступливих регіонах щодо компромісів з Росією таких респондентів нараховувалося близько половини: 55% у Західному регіоні та 44,5% у Центральному регіоні.

Натомість кілька місяців повномасштабної російсько-української війни різко змінило настрої українці, серед яких суттєво зросла кількість тих, хто виступає проти поступок. Так, опитування 1000 респондентів, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології протягом 7–15 травня 2022 року за вибіркою, що репрезентує доросле населення Заходу та Центру України, показало, що вже 77,8% респондентів не підтримує жодних поступок. Причому у Центральному регіоні таких виявилося навіть більше (84,3%), ніж у Західному (74,2%). В обмін на згоду Росії припинити агресію проти України лише мізерна частка погоджувалася на поступки: 7,1% респондентів погоджувалося на відмову вступу України до НАТО; 2,3% – на відновлення водопостачання в окупований Крим; 1,6% – на визнання Криму частиною Росії; 1,7% – на визнання незалежності окупованих окремих районів Донецької та Луганської областей.

Незважаючи на страждання через людські та матеріальні втрати, лише мізерна частина населення Заходу і Центру України погоджувалася на територіальні поступки, включаючи і втрати 2014 року (табл. 2). Натомість на відновлення територіальної цілісності як основу перемоги погодилося 41,2% опитаних. Однак така сама кількість населення розглядає перемогу вже у ракурсі знищення російської армії та сприяння повстанню/розпаду всередині Росії.

Таблиця 2

Про рішучість українців свідчить те, що вони здебільшого відкидають переговори ціною яких-небудь поступок. Так, лише 2,1% населення Заходу і Центру країни виступають за продовження переговорів і досягнення прогресу навіть ціною певних поступок з боку України. Ще 11,6% опитаних допускають продовження переговорів, якщо Росія демонструє здатність іти на поступки. Однак найбільш вагома частка населення (43,9%) схиляється до зведення переговорів винятково до гуманітарних питань (обмін полоненими, гуманітарні коридори для евакуації людей та доставки гуманітарної допомоги), а третина (33,9%) взагалі виступає за припинення переговорів до вигнання російських військ за межі України.

Вже у перші дні війни, як засвідчили опитування громадської думки, українці були впевнені у своїй перемозі. Результати подальших опитувань свідчать, що вже тривалий час, попри труднощі на східному фронті, зберігається непохитна віра українців у перемогу України у війні проти Російської Федерації. Вищезгадане дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва також відтворює це явище (табл. 3). Абсолютна більшість мешканців Заходу та Центру України вірять у перемогу.

Таблиця 3

Однак важливим тут є те, що віра у перемогу поширилася на всі соціально-демографічні групи рівномірно. Ні за віком, ні за рівнем освіти і ні за матеріальним становищем суттєвих відмінностей не спостерігається (табл. 4). Відсутність таких відмінностей свідчить про соцієтальні зрушення у колективній ідентичності українців. Поширення самовідчуття як нації-переможця на бідних і багатих, молодих і старих, високоосвічених та малоосвічених є доказом зламу традиційного сприйняття себе як знедоленого населення, доля якого не залежить від них самих.

Таблиця 4

Соціально-демографічні характеристики груп респондентів щодо віри у перемогу України у війні з Росією, %

Соціально-демографічні характеристики

Чи вірите Ви у перемогу України у війні проти Російської Федерації?

Так

Скоріше так

Скоріше ні

Ні

Важко відповісти

Вікові групи

 

 

 

 

 

18-29 років

83,7

12,3

1,0

0,0

3,0

30-39 років

81,1

14,8

0,0

0,0

4,1

40-49 років

76,3

17,2

0,6

0,0

5,9

50-59 років

80,6

14,1

1,0

0,0

4,4

60+ років

71,8

18,7

0,8

0,4

8,3

Освіта

 

 

 

 

 

Незакінчена середня

73,5

14,7

0,0

0,0

11,8

Загальна середня

76,5

12,5

0,8

0,4

9,8

Середня спеціальна

80,5

14,7

0,3

0,0

4,6

Вища або незакінчена вища

77,5

19,3

1,3

0,0

1,9

Матеріальне становище сім’ї

 

 

 

 

 

Ледве зводимо кінці з кінцями, грошей не вистачає навіть на необхідні продукти

83,8

5,9

0,0

1,5

8,8

Вистачає на харчування та на придбання необхідних недорогих речей

77,0

13,1

0,8

0,0

9,2

У цілому на життя вистачає, але на придбання речей тривалого вжитку, таких як меблі, холодильник, телевізор, уже не вистачає коштів

78,6

18,8

0,7

0,0

2,0

Живемо забезпечено, але зробити деякі значні покупки ми поки що не в змозі через брак коштів (купити квартиру, автомобіль тощо)

75,3

19,5

1,3

0,0

3,9

 

Крім змін у переконаннях, унаслідок війни відбулися зміни у повсякденній поведінці українців. Особливо це стосується тих дій, які можна визначити як громадянські. З початком російського вторгнення були масово відтворені з 2014 року практики волонтерства, допомога армії, біженцям. Більше половини населення (56,9%) були залученні до волонтерської роботи, допомагаючи фізично та фінансово (табл. 4). Причому п’ята частина населення одночасно допомагала як фінансово, так і фізично.

Таблиця 4

Відповіді населення Заходу та Центру України на запитання «Чи залучені Ви до волонтерської допомоги армії/ТрО/іншим тимчасово переміщеним особам?», травень 2022 року

 

%

Так, допомагав/-ла фізично

12,5

Так, допомагав/-ла фінансово

23,9

Так, допомагав/-ла і фізично, і фінансово

20,5

Ні, але планую ще долучитися до фізичної допомоги

4,3

Ні, але планую ще долучитися до фінансової допомоги

3,0

Ні, але планую ще долучитися до фізичної та фінансової допомоги

3,6

Ні, і не планую долучатися

22,7

Важко відповісти

9,4

Однак цього разу вже з’явився досить новий вид активності – це участь у територіальній обороні. Звичайно, ця участь регіонально суттєво відрізнялася за змістом та рівнем небезпеки: зокрема, на лінії зіткнення з окупантами територіальна оборона (ТрО) воювала як справжні військовослужбовці. У решті випадків масова залученість до територіальної оборони проявилася через створення фортифікаційних споруд, блокування шляхів, вироблення коктейлів молотова, патрулювання вулиць, допомогу правоохоронцям і т.д., які стали поведінковими зразками зрілості та стійкості громадянського суспільства.

Проявилися й інші види громадянських практик, які ми бачили у перші місяці повномасштабної війни, особливо у містах, які перебували під облогою. Зокрема, це взаємодія і взаємодопомога мешканців у місцях проживання, в укриттях. Примітно, що нарешті всім довелося перезнайомитися у своїх багатоквартирних будинках, під’їздах; співмешканці створювали прибудинкові чати, робили переклички. Всі ділилися продуктами харчування, медикаментами, вночі чергували у під’їздах. Вчителі давали безкоштовні онлайн-уроки для дітей. Лікарі безкоштовно консультували людей онлайн. Єдності суспільства спряло те, що у перші ж дні війни етнічні спільноти України включилися в допомогу заблокованому населенню, ТрО та армії. Взаємна емпатія, відчуття солідарності, підкріплені взаємодією стали ключовими для цементування колективної ідентичності.

Особливий відбиток на масовій свідомості матиме масштабне переміщення громадян всередині країни. Адже це унікальне явище, коли мешканці одних регіонів перемістилися в інші регіони. Багато з них вперше відвідали ці краї. І попри взаємні упередження та стереотипи, їм довелося співпрацювати та пізнавати одне одного. До того ж величезна кількість українців зараз вимушено перебуває у Європі. Переважно позитивні враження щодо місцевого населення, їхньої допомоги та емпатії стають цінними у просторовій самоідентифікації українців. Інтенсивне ознайомлення з культурою європейських країн, їхніх звичаїв, побуту, соціальної та освітньої галузей сприяє засвоєнню відповідних цінностей. Особливо це стосується наших дітей, велика кількість яких почала навчатися у школах та вузах цих країн. При цьому наші громадяни починають цінувати ті здобутки, зокрема, банківської сфери, адміністративних послуг та й навіть медицини, які виявилися більш розвинутими в Україні. Крім цього, перебування українців за кордоном вимушено заангажовує їхніх родичів, які залишились в Україні. Мільйони шукають нові, незвичні назви міст на карті Європи, інформацію про європейські закони. Все це, безумовно, матиме наслідки. Той досвід вимушеної та тимчасової «євроінтеграції» біженців стане важливим для подальшого зростання власних амбіцій та вимог до державних інститутів. Адже функціонування освіти, соціальної забезпеченості та, й врешті, стиль життя іноземців стає дороговказом для мільйонів українців. Крім цього, біженці, які опинилися у країнах Європи, починають розуміти власну суб’єктність, внаслідок чого неминуче актуалізовується національна ідентичність у процесі взаємодії із населенням та соціальними інститутами європейських країн.

Як і потреба у комунікації між українцями у Європі та Україні, так і переорієнтування економічних зв’язків буде втілюватися у відповідне переорієнтування транспортної галузі. Вже зараз точаться розмови про зміну ширини залізничної колії на загальноєвропейську для більш швидких та ефективних перевезень. До цього слід додати, що вимушений перехід української армії на західні зразки зброї, західні принципи організаційних основ ведення війни також нівелюють тривалий вплив російських традицій функціонування такого важливого для колективної ідентичності соціального інституту як армії.

Отже, вже зараз ми бачимо обриси нової колективної ідентичності, нового колективного українського «Ми». Зберігаються підстави стверджувати, що нинішні діти, молодь будуть першим поколінням переможців, без меншовартісного бекграунду, без тієї «інституційної» пам’яті історичних поразок, коли українство – це щось хоч і героїчне, але все ж трагічне і сумне. Сучасні національно-визвольні змагання набагато більше впливають на колективну ідентичність, ніж переживання минулих історичних потрясінь. В екстремальних умовах (облоги, окупації, під час обстрілів тощо) люди почали цінувати ті надбання, які їх природнім чином оточували хоч і в небагатій, але у вільній країні. Ми нарешті почали цінувати власну державу, хоч і до того цінували цю територію як свою країну та мали висхідну тенденцію громадянської ідентифікації. Саме цим пояснюється небувала висока оцінка державних інститутів, особливо армії. До того ж й інші інститути, не лише державні, проявили неочікувану стійкість.

Попри тривогу та відчуття небезпеки люди насичуються надією про краще майбутнє країни та своїх сімей. Сучасна колективна ідентичність українців визначається європейськими поглядами у майбутнє. Міжпоколінні історичні травми відходять на задній план – їх заступає надія великої перемоги. Українці не хочуть, щоб їхня гідність була спаплюжена. Тому таке безкомпромісне ставлення до територіальної цілісності навіть попри невідомість та майбутні масштабні жертви дають підстави констатувати про вагомі зміни у колективній ідентичності українців.

Останні новини з категорії Аналітика

Суспільні настрої в Україні: мешканці прифронтових міст налаштовані рішучіше та менш схильні до компромісів з РФ 

Чи варто Європі готуватися до нової хвилі біженців, та чи вдалося Росії зламати волю українців, Польському радіо розповів Андрій Сухарина
28 листопада 2022

Знищення енергетичної інфраструктури України – яка мета Путіна: Марія Золкіна

Марія Золкіна про три основні причини, чому Росія перейшла до ракетного терору й знищує українські об’єкти критичної інфраструктури
25 листопада 2022

Без миру чи без Росії?

Путін сподівався на розкол між Заходом, Китаєм та державами Глобального Півдня на теренах саміту G20, але які насправді результати отримав –...
22 листопада 2022

Щодо примусу до миру. Про що думають українці при свічках. Слідами соцопитування «Демініціатив»

Андрій Сухарина та Петро Бурковський для "Дзеркала тижня" про те, як впливає російська агресія на зміну громадської думки
21 листопада 2022