Ірина Бекешкіна: Ми таки рухаємося вперед

Оригінал: Українська правда

Ірина Бекешкіна вже понад 20 років вивчає соціологію, а з нею – і склад мислення українців.

Із 90-их років вона працює в Інституті соціології НАН, із 2010-го паралельно очолює фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва. Більш ніж 10 років поспіль Ірина Бекешкіна потрапляє у перелік 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу "Фокус".

Вона вважається одним із найавторитетніших експертів, здатних оцінити політичну культуру українців та їхні електоральні настрої.

Коли і за яких умов може відбутися третій Майдан? Хто і як повинен об’єднати Україну? Що треба пообіцяти українцю, щоб перемогти на виборах? Які є парадокси в наших головах та сценарії розвитку країни найближчим часом? Відповідає Ірина Бекешкіна.

Про протестні настрої українців

Як соціолог можу сказати, що в Україні немає прямого зв'язку між готовністю до участі в протестах і реальними протестами.

Очевидно, що для протестів потрібна готовність людей брати в них участь, проте намагання якось штучно їх стимулювати, мобілізувати протестні настрої не призводять до протестів.

"Підбурювачів" завжди вистачає. Але зазвичай їм вдається або мобілізувати невелику групу людей, або просто найняти "мітингувальників". Пам’ятаю, як під час краху банків під Нацбанком постійно перебував натовп бабусь, які вимагали, щоб повертали валютні внески без всяких обмежень. Я іноді з ними спілкувалася, вони скаржилися на скупість наймачів.

У моніторингу Інституту соціології питання готовності до конфліктів досліджується, починаючи з 1998 року.

"Дно" було в 1998 році – тоді люди роками не отримували зарплату, довіра до президента була 10%, до Верховної Ради і уряду – 7%.

Готовність особисто брати участь у протестах в опитуванні висловили 35%, а 37% вважали, що протести можливі.

Інститут соціології тоді вимірював Індекс дестабілізаційного протестного потенціалу, який становив 4,2 бали при граничному, вибухоподібному 4,4. Індекс соціального самопочуття того року теж був найнижчий за усі роки вимірювання.

Здавалося б, усі показники волають: ситуація критична, от-от вибухнуть протести. Але масових протестів не було – лише локальні. Час від часу люди вимагали виплат зарплат. Та оце й усе. Масових протестів не було.

Тепер подивимось, як виглядали дані перед Помаранчевою революцією. Протестні настрої у порівнянні з іншими роками не на вищому рівні: припускали можливість протестів 22%, а 28% висловили готовність брати участь.

Індекс дестабілізаційного протестного потенціалу впав у 1,5 рази і становив 2,6 бали. Індекс соціального самопочуття істотно піднявся. Економіка йшла вгору. А революція була.

Те ж саме відбувалося у 2013 році. Протестні настрої були на найнижчому рівні – 20% припускали можливість протестів і 22% були готові взяти у них участь. Начебто ніщо не передвіщало революції.

Та коли я чую про "лише" 20%, то насправді 20% – це мільйони людей, тобто це високий рівень готовності до протестів, наявний в Україні усі 27 років її існування.

Ми заміряли: під час Помаранчевої революції в усіх подіях брали участь 15% громадян і стільки ж брали участь у Революції гідності. Цього цілком достатньо, щоб на всю країну розгорнулася революція.

Про те, чи варто очікувати на черговий Майдан

Що потрібно, щоб стабільно висока готовність до протестів вилилася в революцію?

По-перше, вибух чи загальне обурення, яке охопить країну. У випадку 2005 року це була фальсифікація виборів.

Люди бачили на власні очі, якою нечесною була виборча кампанія. Вони зрозуміли: якщо такими методами досягається незаслужена перемога, то це буде Путін №2, і що чесних виборів уже не буде ніколи.

Так само і в Революції гідності. Давайте згадаємо, з чого все починалося. Студентський Майдан вже видихався, демонтували сцену, він став розходитися. Але побиття студентів обурило всю країну. Та якби його не показали по всіх телеканалах, нічого не було б.

Очевидно, що Янукович вже дістав і олігархів, які все це пустили в ефір. Може, не розраховували на такий великий резонанс, але так смачно показали, як б'ють молодь, що люди обурилися і вийшли на Майдан.

Друге – потрібні лідери, яким довіряють.

Ми пам’ятаємо, як вулицею їздили автомобілі, тисли на клаксони, скандували "Ющенко! Ющенко!". Він був абсолютним лідером-героєм.

Так само і на Революції гідності. Так, мітинг на початку був значною мірою стихійним. Очевидних лідерів не було, але були лідери, яким довіряли.

Кличку тоді довіряли 50% населення, Яценюку – 45%, Порошенку – 37%, Тягнибоку – 35%. Це від всього населення. А серед тих, хто підтримував Майдан (а його підтримували 50% населення), ті відсотки довіри були абсолютними. Тобто були формальні лідери, хоч вони і не були організаторами.

І, по-третє, люди повинні розуміти, що буде в результаті.

У 2004 році люди вимагали чесних виборів, а насправді – щоб президентом став Ющенко. У 2013 році – відставка Януковича була основною вимогою.

До речі, у цей трагічний день, 20 лютого, я саме вилетіла в Будапешт. Вилетіла рано зранку, і про вбивства на майдані дізналася лише після приїзду. Перший поштовх був – терміново вертатися. Ледь себе стримала, розуміючи, що якраз зараз я більше потрібна тут, у Будапешті. Я там виступала 21 лютого в Європейському університеті, де зібралася купа народу.

Тоді дізналася, що підписали угоду з Януковичем. І я одразу сказала, що вона діяти не буде. Будь-яка угода, яка не передбачає відставку Януковича і проведення виборів, діяти не буде. Бо така була мета у Майдану.

Поки що я таких передумов для Майдану-3 не бачу. Справді, рейтинги влади дуже низькі. Але протестні настрої – не найвищі. Ми заміряли – вже стабільних для України 22%.

Також я не бачу імовірних лідерів. Довіра до лідерів опозиції теж дуже низька. Якщо не буде якоїсь надзвичайної і непередбачуваної події, то нового Майдану не буде.

Зараз на руках у людей, на відміну від 2013 року, дуже багато зброї, і це людей якраз утримує. Люди бояться, що все перейде у збройну фазу.

Якщо буде новий Майдан, він вже не буде таким карнавальним, як Помаранчевий, і таким вимушено-стриманим, як Євромайдан. Кажуть, зброя таки була, але її було заборонено навіть показувати. А зараз навіть уявити важко, що це буде. Тому люди і бояться, тому і не хочуть Майдану.

Про українські парадокси

У нас висока недовіра до політичних партій. Дві основні причини, як показують опитування: що партії фінансують фінансово-олігархічні групи, і що вони виражають інтереси цих груп.

Але коли ми питаємо, чи готові люди фінансувати партію, якщо точно відомо, що вона виражає їхні інтереси, то лише кожен десятий українець висловлює таку готовність.

Ще один парадокс. Наприклад, одразу після виборів ми питаємо: "Як ви вважаєте, ви зробили правильний вибір?" Абсолютна більшість відповідає: "Так". "А ви довіряєте Верховній Раді?" – "Ні"".

Це і є наш український менталітет. Я порівнюю його з різними іншими країнами: ми дуже скептичні, ми не схильні довіряти державним інституціям – загалом, усьому, що виходить за рамки особистісних відносин. Ми вільнолюбні, і це добре, але ми не схильні дотримуватися правил та законів.

Свого часу сформулювала так: Росія більше схильна до монархії, а Україна – до анархії.

Річ у тім, що люди просто не бачили нормальних партій, бо їх в Україні зараз немає.

Я не знаю країни, де б на кожних виборах змінювалася влада. У нас завжди, за винятком 1999 року, коли вдруге переміг Кучма, перемагала опозиція – і на президентських виборах, і на парламентських за партійними списками. Чому?

У нас кожні вибори – це аукціон обіцянок.

Потім вони приходять до влади, а зробити обіцяне не можуть. Навіть якби хотіли – це неможливо зробити. Люди розчаровуються: "Ах, так? Тоді ми вас обирати не будемо, виберемо інших". Які теж обіцяють і теж зробити не можуть.

От така у нас карусель виходить.

А чи голосували б люди за політиків, які б говорили правду? Не певна, зовсім не певна.

 

Про ідеального кандидата і патерналізм

 

За нашими передвиборчими опитуваннями, портрет бажаного кандидата – чи то в президенти, чи в депутати, виглядає однаково: по-перше, це має бути чесна людина, по-друге, та, яка буде виконувати бажання народу і обстоювати його інтереси. Професіоналізм – не в пріоритетах: "аби людина була хороша".

Кажуть, у нас по соціологічних опитуваннях зашкалює авторитаризм. Так здається, бо є таке питання у міжнародних дослідженнях: "Чи підтримуєте ви сильного лідера, який був би вищий, ніж усі закони й дискусії?" І стабільно виходить за 60%.

Але ми зробили розумніше, ми запитали далі: як ви вважаєте, чи повинен цей сильний лідер дотримуватися всіх законів, які є в країні, чи іноді він в інтересах справи може ці закони обійти? 80% вважають, що він повинен дотримуватися законів.

Тобто це абсолютно не авторитаризм. Це патерналізм. Люди чекають, що зійде Господь-Бог із небес і все зробить. Тільки треба ж знайти такого Бога.

А він має бути чесним, обстоювати інтереси народу, людей і так далі. А професіоналізм – це таке...

Про відповідальність всіх і кожного

Громадські організації зараз користуються довірою, на відміну від державних інституцій. Після Революції гідності вони стали більш помітними, активно діють, подекуди й впливають на владу.

От від них тепер народ і чекає змін. Це такий новий вид патерналізму. На владу сподівань нема, так от ви – громадські активісти, волонтери – і робіть нам добре.

З одного боку, після Революції гідності зросла довіра до громадських організацій, а з іншого – чи побільшало людей, які займаються громадською роботою? Ні, як свідчать дані досліджень, аж ніяк.

Чому враження, що активності побільшало? Просто активні стали ще активніші, багато хто працює просто на виснаження.

Проте є й хороші новини: зросла кількість людей, які готові давати гроші на благодійність і громадські організації. До всіх цих подій було приблизно 20%, зараз стабільно близько 40%. Тобто я вам трошки грошей дам, а ви працюйте.

Щодо взяття на себе відповідальності – я все-таки думаю, що процес змін іде. Дуже повільно, але йде. Знаєте, чого не вистачає (і я вважаю це великою провиною ЗМІ)? Коли я приїжджаю в регіони, буваю вражена, наскільки є успішні громадські організації і проекти.

Тому я була великим ентузіастом "Нових лідерів", яких показували по телебаченню. Інша річ, що воно не зовсім так, як мені хотілося б. Там більше уваги до особистостей, ніж до того, що вони зробили. А насправді вони зробили і роблять дуже ґрунтовні речі. Я розумію, що робили шоу, щоб люди дивилися. А те, що я хотіла б, – не зовсім шоу.

Нам треба показувати історії успіхів, особливо на місцевому рівні. Зараз значною мірою боротьба перейшла туди. Це пов'язано ще з децентралізацією.

З одного боку, децентралізація – річ дуже позитивна, з іншого – є небезпека перетворення місцевої влади на феодальчиків, князьків і феоди, коли відбувається спайка бізнесу, влади і криміналу.

А якщо в цьому спрутику ще і правоохоронні органи, то це все. Єдиний, хто їм протистоїть – це громадські організації, гласність, можливість звернути увагу на те, що відбувається. Тому така запекла боротьба на місцях.

Про запит на нові обличчя і президентські вибори

Запит на нові обличчя на виборах залишається високим. Але звідки люди взагалі можуть дізнатися про нових лідерів? З телебачення. Я б сказала, що того, чого немає в телеящику, немає і в суспільній свідомості.

Тому, з одного боку, дві третини громадян висловлюють потребу в нових лідерах, з іншого – лише 25% можуть когось назвати. І ті, кого вони називають – це люди, добре відомі з телевізора.

Що зараз треба пообіцяти українцю, щоб перемогти? Загалом, політики орієнтуються на дані соціологічних опитувань.

У народу в запиті вже стабільно:

перше – припинити війну на Донбасі;

друге – це економіка: тобто підвищити пенсії, зарплати, знизити тарифи - все, що стосується рівня життя; і

третє – посадити корупціонерів.

На жаль, вже зараз ми бачимо справжній розгул популізму, коли обіцяють усе на світі, змагаючись один з одним у фантастичності обіцяного.

Ще ніколи майбутній результат виборів не був настільки непередбачуваним.

Зараз так виглядає, що одним із фіналістів другого туру буде Юлія Тимошенко. А хто ще? Та ситуація постійно змінюється.

Скажімо, оголошення про об’єднання Бойка з "За життям" Рабіновича одразу наводило на висновок, що саме Бойко буде другим фіналістом. Але не треба поспішати з висновками! Виявляється, не все так просто, і "Опозиційний блок" висуватиме свого кандидата, а тут ще й виникає "самостійний" Мураєв, який теж відніме кілька таких потрібних відсотків.

Або от Гриценко. Його шанси увійти у другий тур істотно зменшив Садовий, який теж братиме участь у президентських перегонах. А якщо не братиме – то що буде на парламентських перегонах із "Самопоміччю"?

Чи братиме участь у виборах Зеленський, чий електорат - переважно молодь півдня і частково Сходу? А Вакарчук, чий молодий електорат навпаки представляє Центр і Захід?

Питання, питання, питання… І від них істотним чином залежать шанси Петра Порошенка, якому буде складніше увійти до другого туру, ніж перемогти у ньому.

Бо у другому турі голосуватимуть не так "за", як "проти".

Очевидно, що кандидатів у президенти буде багато, бо йде підготовка до парламентських виборів.

Ті, хто не мають взагалі жодних шансів на крісло президента, розраховують зібрати 2% і стати відомими. Тоді їх просто візьмуть у списки якихось партій. А ці 2%, може, комусь з потенційних лідерів катастрофічно не вистачити.

Тобто, поки не буде остаточного списку кандидатів, ситуація залишається надзвичайно невизначеною.

Про шлях в Європу і стосунки з Росією

На сьогодні більшість українських громадян обирає вектор європейської інтеграції. Однозначно, це результат агресії та війни. До того люди хотіли і в Європейський Союз, і в Митний союз. Але коли ми питали, що або-або, то країна ділилася.

А тепер що ж, який же Митний союз із Росією, яка забрала у нас частину територій і воює з нами? Це зрозуміло.

Чи можливе відновлення східного вектору? Якщо Росія змінить політику, в перспективі можливе налагодження відносин. Давайте згадаємо Другу світову. Німеччина. Зараз чудові відносини з Німеччиною у країн, які з нею воювали.

Але для цього в Росії, по-перше, повинна змінитися влада. По-друге, вона повинна покаятися, повернути території, і тоді в перспективі можуть налагодитися добрі відносини. Але ця перспектива, думаю, дуже довга. Якщо вона існує.

Проте на той час вже підросте покоління, яке повністю буде пов'язане з європейським вектором. Ні, я не думаю, що вектор може змінитися.

Зараз різниця у поглядах на Сході і Заході зменшується, але вона ще є. Окрім очевидних питань вступу в НАТО і ЄС, є також питання мови, ставлення до війни і встановлення миру на Донбасі.

На Сході вищий відсоток тих, хто підтримує мир за будь-яку ціну. Тобто чим далі від фронту, тим настрої більш войовничі. А чим ближче до фронту – тим менш.

Про українську мову

Відмінності характерні для будь-якої країни. Тут просто не треба радикалізму.

Скажімо, мова. Ця проблема вирішується з часом. По-перше, всі школярі складають ЗНО українською мовою. Вони вже знають її. Для них не є життєвою проблемою, що вони чогось не розуміють, не вміють користуватися.

По-друге, звичайно розвивати масову українську культуру. З музичною дуже вдало вийшло. І з квотами, і навіть без квот. Виявилося, що в нас є чудові музичні колективи. А вони вже були й незалежно від усяких квот, просто нова ситуація дозволила їм проявити себе.

Зараз по телебаченню вже йдуть українські серіали. Але чому українські детективи – російською?

Треба нашу українську Донцову, яка б писала детективи, які люди читають у метро і на пляжі. Українською мовою. Тобто українська культура повинна йти в маси, а це можливо лише тоді, коли вона стає масовою.

Звичайно, потрібні курси для охочих, де люди будуть платити, хоча б помірковану ціну. І хай патріоти, які дуже хочуть пришвидшити цей процес, керують цими курсами. Хай навчають бажаючих.

Про еміграцію

Я нещодавно була в Естонії, і естонці скаржилися, що дуже їхні громадяни у Фінляндію їздять. Литовці – у Польщу, поляки – в Німеччину. А на "вільні місця" у Польщі – українці.

Як тільки відкриваються двері, одразу є бажаючі у ці двері вийти. При зачинених дверях вийти неможливо.

Це неминуче. І хоча безвіз не дає право українцям працювати в Європі, очевидно, що він істотно спрощує можливості працевлаштування.

Безвізовий режим матиме значно більше наслідків, ніж просто вільний туризм. Найочевидніший – це зростання зарплат, без чого конкуренція з тією ж Польщею українським роботодавцям не витримати.

Про те, куди ми йдемо, і чи йдемо взагалі

Через вибори наступний рік буде дуже складним. На жаль, у нас ці процеси обрання влади, по суті – добору менеджменту для керівництва країною, відбуваються аж ніяк не раціонально. І кожні вибори загрожують бути "вирішальними" для долі країни.

Що буде? Думаю, багато що залежить навіть не від того, хто переможе, а від того, якою буде виборча кампанія.

Якщо це буде змагання реальних програм і пропозицій – це одне. А якщо вже звичний аукціон обіцянок (причому через жорстку боротьбу за кожен відсоток голосів масштаб обіцянок зростатиме в геометричній прогресії) - то зовсім інше.

У випадку перемоги такого "обіцяльника" масштаб суспільного розчарування буде відповідний. А в умовах безвізу відсутність перспективи виштовхне з країни найпродуктивніших людей.

Дуже боюся ще одного невід’ємного компоненту наших виборчих кампаній – це безмежна критика всіх і всього. У нас і так "всепропальські" настрої зашкалюють.

Свого часу Винниченко писав, що українську історію неможливо читати без брому. Я це згадую, отримуючи останні результати соціологічних досліджень. Ну все погано, всі зміни на гірше.

Насправді, такий суцільний песимізм значною мірою є наслідком недалекоглядної політики наших ЗМІ, в першу чергу – телеканалів.

Ми таки рухаємося вперед. Нещодавно один з експертів порівняв рух України вперед з черепашим ходом. Згодна тільки щодо темпів просування, але рухи зовсім не схожі.

Одразу після Революції гідності був зроблений ривок, прорив - попри війну, попри економічну кризу і всі негаразди. Потім система оговталася, стала чинити спротив, темпи знизилися. Нас то відкидало назад, потім знову ривок вперед (іноді після хорошого стусана), потім – енергійне крокування на місці, потім знову повзком, але все ж уперед.

Куди? А мета дуже проста, вона зафіксована в 1 статті нашої Конституції: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава". Тільки з однією поправкою: не "є", а має стати.

Але в суспільстві нічого не "стає" саме собою. Все – і добре, і погане – є наслідком людських дій. Тобто залежить від нас.

І насамкінець трохи позитиву. У моніторингу Інституту соціології є таке запитання: "Які почуття виникають у вас, коли ви думаєте про майбутнє України?".

От 2013 рік. Ніякої війни, економіка зростає, вже здолали економічну кризу 2008 року, все начебто добре. А настрої найпесимістичніші у порівнянні з попередніми роками: надія – 32%, оптимізм – 14%, тривога – 31%.

2014 рік – війна, незрозуміло, що взагалі буде за місяць, не кажучи вже за рік, а надія дуже істотно зросла – 51%, і оптимізм зріс – до 25%, майже вдвічі! Звісно, зросла й тривога – до 43%. Але першість тримала й досі тримає таки надія.

Рік 2018: надія – 43%, тривога – 38%, оптимізм – 20%.

Залишається ці надії втілити в життя. Не чекати, що спуститься Господь Бог, чи на виборах ми оберемо чарівника, чи побудують Європу в Україні наші європейські партнери.

Ми. Всі разом.