Іноді здається, що світ котиться в тартарари. А світ знову ускладнився і повернувся до багатополярності – Олексій Гарань
Олексій Гарань, професор політології НаУКМА, доктор історичних наук, науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, в інтерв’ю Ютуб-каналу «Жовті Кеди з Юлією Бориско» поділився спостереженнями про трансформації у світі, політичні виклики й історичні паралелі. Серед головних тем розмови: що відбувається із сучасним світом; технології, соцмережі та вибори як змагання облич; циклічність і досвід історії; «демократія – це не є щось дане і вічне»; чому демократія не вдалася в росії; обʼєднана українська нація; про русифікацію; чи можливий розпад рф і коли; про технології на війні та небезпеку недооцінки ворога; програші, які стали виграшами; різні погляди на перемогу; «Треба знайти в собі сили і вистояти».
Публікуємо фрагмент інтерв’ю зі скороченнями.
– Як ви бачите сучасний світ? Що з ним відбувається?
– Іноді хочеться сказати ненауково і емоційно: світ котиться в тартарари. Але він якось ускладнився порівняно з тим, що було раніше. І це має свої причини.
Якщо поглянути на період Холодної війни, то світ був чітко поділений – США зі своїми союзниками й СРСР – зі своїми. Ця структура утримувала внутрішні конфлікти обох таборів під контролем, аби не дати перевагу противнику. Центром, де перетиналися ці два блоки, була Німеччина. А оскільки з обох боків було накопичено дуже багато ядерної зброї, то було зрозуміло, що насправді будь-який конфлікт в Європі призведе до ядерної війни. І тому не було цих конфліктів, й здавалось, що Європа була стабільною.
А от справжні збройні конфлікти точилися на периферії – в Африці, Азії, Латинській Америці. Там точилися проксі-війни і гинули неєвропейці, неросіяни.
І цей світ впав після краху Радянського Союзу. Спочатку здавалося, що США стануть домінувати. Але згодом стало ясно – світ знову ускладнився і повернувся до багатополярності. А багатополярність – це конкуренція багатьох держав і альянсів, як це було перед Першою і Другою світовими війнами.
Коли зник контроль тоталітарних держав – СРСР, Югославії – кришка злетіла, як із каструлі, що закипає: конфлікти вибухнули, а в них втягнулися й інші країни. Зросли нові центри сили – Бразилія, Індія… Світ став більш складним.
Друга причина – технологічна. З новими технологіями неможливо все проконтролювати. З’явилися так звані альтернативні актори – не держави, а неформальні структури: організована злочинність, терористичні мережі… Хоч і є позитивні приклади, але стало багато гравців, і одна держава вже не могла проконтролювати, що коїться всередині країни, цих гравців не можна було проконтролювати на міжнародній арені також. Тобто система стала асиметричною.
Дивіться, Ізраїль – сильна у військовому сенсі держава, а по ньому стріляють ракети з Ємену – країни надзвичайно відсталої. Або – терористи з гір атакують американський корабель, зупиняють рух через Суецький канал. І що можуть США? Шарахнути у відповісти ракетами? Але ті сидять в горах – невловимі. Тому й потрібна присутність «boots on the ground» – сухопутні війська. А ніхто вже не хоче йти в такі війни. Досвід Афганістану навчив. От і виходять, що терористичне угруповання продовжує існувати і асиметрично впливати на політику великих країн.
Ще одна річ – комунікації. Традиційні ЗМІ втратили вплив. Тепер всі можуть поширювати інформацію про себе і про те, як вони бачать світ. Це підживлює популістські погляди, крайні погляди. Їх неможливо зупинити – Фейсбук, Твіттер. Раніше на вибори йшли партії зі своїми лідерами. Тепер – обличчя. У 60-му році була вікопомна подія: перші теледебати в Сполучених Штатах – Ніксон і Кеннеді. Ніксон досвідчений, але Кеннеді – молодший, телегенічний. І він виграє. Після того дуже багато перейшло на особистості – який ти матимеш вигляд на екрані. І вже не важать партійні програми, ідеологія.
Ти виглядаєш, як людина, що чує людей? «Почую кожного» – це ж гасло Януковича. Тобто змінюється характер змагань, світ ускладнюється, а те, що ми раніше читали в науковій фантастиці, стає реальністю.
Так, як штучний інтелект, який несе величезні можливості, але водночас і величезні загрози.
Так, як перемога популіста Трампа на виборах – з таким способом мислення, про який колись писали в художній літературі, стала реальністю.
Так, як Брекзит, який став реальністю.
Праві ідеології стають набагато сильнішими. Це значний зсув управо в демократичному світі. Якщо говорити про Європу, то тут все відбувається циклічно. І тут я хочу дати трохи надії, бо насправді в історії людства були критичні моменти, коли здавалося, що світ ось-ось зміниться кардинально – і не на краще.
Згадайте 70-ті. Здавалося, що комунізм перемагає. Індокитай під контролем комуністів, так само у Латинській Америці – Куба, Нікарагуа. В Африці – марксистські режими. В Європі – комуністи в Італії мають мільйон членів і майже перемагають на виборах. Один крок – і уряд міг бути їхнім.
Я тоді вірив у світову революцію. Уявляв собі Че Гевару з автоматом у джунглях. Це виглядало романтично, надихало.
І захід здавався слабким. Радянський Союз розміщує свої ракети середньої дальності по Європі, і тоді американці відповіли, що вони готові розмістити свої ракети середньої дальності, щоб СРСР не сподівався, що Америка залишиться осторонь. І почалася кампанія протестів – ліві сили вийшли на демонстрації проти розміщення американських ракет. Але західні уряди не пішли в них на поводу і вирішили стримувати СРСР.
Це свідчить про те, наскільки потужною була радянська пропаганда. Здавалося – ще трохи, і комунізм переможе. Але ні – західний світ адаптувався, знайшов в собі сили і вистояв.
У ті часи в Європі панували соціал-демократи – будували welfare state, державу добробуту. Це був величезний прогрес – соціальний захист, рівність. Але з часом розрослася бюрократія, економіка почала стагнувати. І тоді прийшли Тетчер і Рейган, які сказали – давайте тепер будемо робити навпаки: зменшувати податки, денаціоналізувати націоналізовані підприємства, закривати шахти. Світ хитнувся вправо. Зазвичай це йшла конкуренція між лівим центром і правим центром. А зараз з'явилися крайні праві, як і крайні ліві, але в цілому ліві слабші. І це вже інша якість політики.
– Але, схоже, люди будуть розчаровані цими популістами. Це неминуче. Люди, які хочуть простих рішень, не отримують цих простих рішень. І що тоді? Маятник хитнеться в інший бік – можливо, він хитнеться вправо, а може, знову вліво?
– Демократія – це не є щось дане і вічне. З проявами антидемократії треба постійно боротися, шукати нові підходи. Я вже казав, що західний світ виявив багато потенціалу, щоб адаптуватися. І він це робив в ХХ столітті. Я навіть не хочу зараз вживати слово «капіталізм», обминаю ці терміни. Але маємо ринкову економіку з певним втручанням держави – вона працює. Демократичні механізми не є простими, але західні країни знаходили в собі сили, щоб відновлюватися і йти вперед.
Хто міг уявити, що Німеччина стане демократичною після всього, що сталося – після фашизму, нацизму? А от вийшло. Минули десятиліття – і виросло нове покоління. Німеччині вдалося за допомогою Заходу це зробити, а Росії –ні.
– А як ви думаєте, чому? Тому що вони не були покарані? Комунізм не був покараний, сталінізм – не був покараний за результатами Другої світової війни?
– Головна проблема Росії полягає в тому, що у неї не було довготривалого демократичного розвитку. Фактично вона була демократичною шість місяців – з лютого по жовтень 1917 року. Перший парламент в Росії з’явився в 1905 році. А в Британії – 1215-му. Навіть традицій парламентаризму не було. Ще один короткий період – це 1991–1992 роки, після розпаду Радянського Союзу. Здавалось, почалися демократичні зміни. Але вже в 1993-му – ба-бах! – ухвалили Конституцію в обхід парламенту. Єльцинську конституцію, виписану під президента. Тобто авторитаризм уже був закладений у Конституції 1993 року. Це незалежно від того, хто потім прийшов – Путін чи хтось інший.
І перші вибори того ж року показали: центр просідає, знову піднімаються комуністи, а справа – «ліберальні демократи» Жириновського – які зовсім не ліберальні. Знову поляризація. Структура слабка, база відсутня.
Це може бути пояснено історично. Росія – це таке собі пограниччя між Європою й умовною Ордою. Україна – теж пограниччя. Але ми мали європейський вплив: Велике князівство Литовське, Річ Посполита. Наші міста з XIII–XIV століть отримували Магдебурзьке право. А в Росії – хіба якісь елементи самоуправління після реформи 1861 року.
У нас були традиції виборності – згадаймо козацтво. Польща – виборна монархія, парламент мав вагу. Ці традиції передавалися в Україну – це глибока історична відмінність. І вона має великий вплив на політичну культуру.
Подивіться на електоральну карту України з 2004 по 2014 роки: Захід і Центр – помаранчеві, Південь і Схід – біло-блакитні. Якщо подивитися на цей кордон – це кордони Речі Посполитої. Збіг? Тобто територія, куди дійшли віяння з Європи, традиції, право сягали до певного кордону. Це і є лінія Гетьманщини, трохи нижче – Запорізька Січ. Це не випадковість.
– А ви можете уявити Росію демократичною?
– Важко. Бо немає історичних традицій, немає політичної культури. А політична культура – це те, що формується дуже довго. І от це – проблема. Тому що це невільна нація, вона не має традицій, і це якраз перешкоджає формуванню політичної нації. Тому що в сучасному розумінні нація – це те, що об'єднує громадян, в тому числі і правові аспекти також.
