Громадська думка щодо НАТО: тренди, мотивації, застереження
Під впливом цілої низки як зовнішніх, так і внутрішніх викликів, яким ось уже понад півтора року вимушене протистояти українське суспільство, громадська думка в багатьох аспектах зазнала і продовжує зазнавати істотних і, скоріше за все, неможливих за інших умов змін. Ставлення населення до НАТО — чи не найяскравіший приклад таких кардинальних зрушень у постМайданний період.
Ставлення до членства: розворот на 360 градусів?
До 2014 р. однією з найбільш видимих ліній "розмежування" громадської думки були зовнішньополітичні орієнтації українців. При цьому, якщо нарощування підтримки євроінтеграції відбувалося повільно, але впевнено, то з рівнем підтримки членства в НАТО ситуація була інакшою. Так, симпатики членства України в альянсі були в абсолютній меншості аж до 2014 р. Зокрема, на гіпотетичному референдумі щодо приєднання України до альянсу кількість тих, хто проголосував би "за", від 2005-го до 2012 р. коливалася в межах 15—32%. До речі, найвищий за останні десять років рівень підтримки НАТО — 32% — було зафіксовано наприкінці 2007 р. Можливо, на хвилі підготовки до Бухарестського саміту НАТО, відповідної риторики тодішніх помаранчевих сил. Найнижчий — 15% — у період "ери стабільності" режиму Януковича — навесні 2012 р.
Здавалося, що зміна настроїв у цій царині — далека перспектива. Особливо, коли відповідної політичної волі не було ані в лавах членів альянсу, ані в українському політикумі. Попри це, громадська думка, як це часто в Україні буває, знову опинилася в авангарді процесів. Передовсім під впливом об'єктивних факторів: анексії Криму, агресії в Донбасі і всім, що із цим пов'язано. Справді, українське "ноу-хау" — позаблоковість — виявилося на практиці мильною бульбашкою, що стало очевидно вже у виниклому вакуумі безпеки, в якому опинилася Україна. Втім, саме це стало каталізатором зростання підтримки НАТО. Перший "стрибок" було зафіксовано у червні 2014 р. — від 15% (квітень 2012 р.) до 45%, а от противників, навпаки, поменшало майже вдвічі — від 62% до 36% відповідно. У липні 2015 р. цей розрив на користь прихильників НАТО став іще більшим: 64% учасників референдуму висловилися б "за", і вже 28% — "проти". Отже, гіпотетичний референдум до агресії і на цей момент мав би абсолютні різні результати — серед його учасників прихильників вступу до НАТО виявилося би на 49% більше, ніж три роки тому. Безпрецедентно багато, а частка противників і тих, хто не визначився, навпаки, найменша за останні 10 років. Отже, на що треба звернути увагу. По-перше, певна частка вчорашніх противників кардинально змінила свою позицію на протилежну. По-друге, оскільки такі "стрибки" вгору — це більшою мірою реакція на об'єктивну реальність, то ці показники можуть "рухатися" й далі — як угору, так і вниз. Тому аналізувати все потрібно передовсім у динаміці.
Регіональні відмінності: чи досі це актуально?
Регіональний розріз у ставленні до альянсу має особливе значення. Традиційно більша прихильність до євроатлантичної інтеграції приписувалася Заходу, але навіть там у 2012 р. був практично паритет між тими, хто сказав би "так" на уявному референдумі, і тими, хто — "ні".
Загалом, можемо констатувати: якщо вибір між ЄС і Митним союзом Україну до кінця 2013 р. справді ділив навпіл, то питання НАТО, навпаки, більшу частину країни (три з чотирьох макрорегіонів) певною мірою об'єднувало — загальним низьким рівнем підтримки членства і домінуванням противників вступу над переконаними євроатлантистами. Але у 2014 р. відбулися зміни і на регіональній мапі ставлення до НАТО.
Захід України остаточно утвердився як справжній форпост підтримки НАТО. Кардинально змінилася картина в Центрі, де 73% підтримали б вступ до альянсу. Південь, де у 2012 р. восьмеро з десяти були противниками НАТО, теж демонструє нову інтеграційну "забарвленість": 61% учасників референдуму дав би зелене світло інтеграції до євроатлантичної спільноти. Втім, є одне застереження — це відсотки щодо кількості учасників референдуму, а не щодо населення в цілому. Наприклад, у той час як на Заході голосувати в липні 2015 р. на такому референдумі пішли би 77% жителів регіону, то на Півдні — 42%. І якщо згаданий 61% на Півдні екстраполювати на все населення —матимемо 27% тих, хто за членство в НАТО. На це треба звертати увагу, аби розуміти реальну природу тих чи інших показників і реальну картину можливих реакцій суспільства.
На Сході зацікавленість в участі в референдумі висока, але більшість його учасників проголосували би проти. Особливо значущими є результати дослідження у Донецькій і Луганській областях, щоправда тільки на звільненій їхній території. Там підтримали би курс на членство 36% учасників голосування, не підтримали б — 54%. Але в будь-якому разі — це важливий сигнал: так, євроатлантисти на Донеччині і Луганщині досі в меншості, але зрушення з "мертвої точки" вже відбулося. І для цього регіону питома вага цих 36% від учасників гіпотетичного референдуму, або 16% — від усіх — може стратегічно, з точки зору якості змін громадської думки, означати не менше, за, можливо, вищий рівень підтримки НАТО в інших регіонах. Тобто, якщо ці цифри у порівнянні з іншими регіонами можуть здаватися мізерними, то безпосередньо для Донеччини і Луганщини як таких — це істотний крок вперед.
Мотивація вибору: чому "за" і чому "проти"
У 2014 р. НАТО вперше вийшло в лідери серед різних варіантів гарантування національної безпеки України. Так, якщо у 2012 р. гарантію безпеки для України в НАТО вбачали 13% українців, то у травні 2014-го. — 33, а в грудні цього ж року — 46%, хоча після цього й відбувся спад до 36%.
Поряд із цим привабливість і позаблокового статусу (мав найвищу підтримку щодо інших опцій у 2012 р.), і, тим більше, — військового союзу з Росією та іншими пострадянськими країнами в очах українців кардинально зменшилася. Однак автоматично ставити крапку в історії з прихильністю певної частини суспільства до позаблоковості все-таки не варто. По-перше, ці показники, як "живий організм", можуть зреагувати на зміни у зовнішньому середовищі, що й відбулося за останні шість місяців. По-друге, на Півдні, Сході і в Донбасі перманентна позаблоковість досі на першому місці серед усіх варіантів — з підтримкою 36%, 43 і 49% жителів цих регіонів відповідно.
НАТО — це гарантія безпеки України, можливість зміцнити українську армію і крок України на шляху до Європейського Союзу. Саме така мотивація тих, хто на референдумі проголосував би за вступ. Причому безпекові аргументи і тут вийшли на перший план: наприклад, у 2012 р. другим за поширеністю поясненням підтримки вступу до НАТО була можливість наблизитися в такий спосіб до членства в ЄС.
Противники ж НАТО, як і в 2012 р., найчастіше свою позицію обґрунтовують тим, що Україна нібито може бути втягнута у воєнні дії НАТО (50%), що НАТО — це агресивний імперіалістичний блок (37%), а також тим, що Україна у принципі має бути позаблоковою (32%). Звернімо увагу: на відміну від перших двох мотивацій, третя — надання переваги позаблоковості — має таку саму поширеність серед тих, хто на референдумі сказав би членству в НАТО "ні", як і три роки тому.
Отже, підтримка НАТО зростає, якісно змінюється розуміння її ролі, а от основні мотивації як прихильників, так і противників залишаються тими самими з невеликими змінами. Втім, якщо аргументи євроатлантистів — здебільшого раціональні, то про мотивацію їхніх противників цього не скажеш: тут і міфи, і оперування недостовірною інформацією, і віра в ілюзію позаблоковості.
Інформація як ключ до всього?
Актуальність інформаційно-роз'яснювальних кампаній не тільки не зменшується, а, навпаки, збільшується. Причому, незалежно від рівня підтримки інтеграції в НАТО, в усіх макрорегіонах близько половини українців зізнаються: про ймовірні наслідки від вступу або не вступу до НАТО знають мало (36%) або взагалі нічого (16%). Поінформованими себе вважають 42%. Щоправда, елементарна поверхова "перевірка" показує: спосіб ухвалення рішень в альянсі, наприклад, і досі залишається загадкою для більшості. Так, 40% узагалі не можуть відповісти на це запитання, 27,5 вважають, що рішення ухвалюються простою більшістю голосів членів, а 10% узагалі думають, що рішення ухвалюють "старі" країни-члени, а от "нові" — поки що ні. Про те, що насправді альянс виносить рішення тільки консенсусом, знають 22% українців. Втім, заради справедливості слід сказати: позитивні зрушення все-таки є. У 2007 р. правильно відповідали лише 14%, у 2012-му — 20 і ось тепер — 22%.
Мантра про референдум, або Не плутати грішне з праведним
Насамкінець — про ризики маніпуляцій. Передовсім — стосовно закликів провести справжній референдум щодо членства. Попри розуміння того, що він мав би позитивний результат, все ж таки запитаємо себе: "А для чого?". На виконання умов набуття членства? Але такого критерію членства немає. Отримати аргумент у переговорах із Заходом? Тоді, можливо, краще зосередитися на проведенні конкретних реформ, посиленні дипломатії та формулюванні власної чіткої позиції? Єдиним безапеляційним аргументом на користь проведення референдуму може бути легітимація політичного рішення про приєднання до НАТО. Уявімо, що референдум справді був би проведений саме зараз: 64% — "за". Перемога? Так, але регіонально — як мінімум не на Сході і звільненій Донеччині й Луганщині. То чи не краще нині займатися тим, що, зрештою, зумовить підтримку НАТО на абсолютній більшості території — принаймні на рівні макрорегіонів? Тоді це буде справжня легітимація для суспільства, яке наразі мусимо "зшивати" і консолідувати. Питання не до політиків. Питання — до державних діячів, якщо такі є.
Статтю вперше було опубліковано у щотижневику "Дзеркало тижня".
