Формування відчуття безпеки у суспільстві – двосторонній рух і взаємна співпраця правоохоронних органів та громадянського суспільства
На думку модераторки заходу, політичної аналітикині Фонду «Демократичні ініціативи» Марії Золкіної, на цій чутливій темі безпеки для людини чи не найбільше проявляється дієвість державних механізмів.
Адже саме «на власній шкірі» людина відчуває й оцінює ефективність роботи правоохоронних органів, як працює система захисту прав людини загалом.
«Саме через безпекові ситуації наші громадяни дізнаються про те, який стан справ у системі із захисту прав людини з одного боку і функціонування правоохоронної системи з іншого боку», – наголосила експертка.
Про довіру до правоохоронних органів розповів Андрій Сухарина, політичний аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім.Ілька Кучеріва. Наведені цифри опитування громадської думки невтішні.
Наприклад, якщо говорити про довіру до антикорупційних органів, скажімо, НАБУ, САП, то рівень балансу довіри-недовіри до них, становить майже мінус 50%. Більше тільки у російських медіа і в судів. Якщо говоримо про МВС, то негативний баланс сягає - 43 % . Трохи краще ситуація у Національної поліції, але і у них мінус 30%.
«Якщо ми комусь не довіряємо, то досить складно нас переконати в тому, що ці органи ведуть свою роботу якісно, навіть, якщо в певний момент вони почнуть це робити. І відповідно ми потрапляємо в таке замкнуте коло, коли неможливо змінити ситуацію з якогось одного боку. І тут мені було би дуже цікаво послухати інших людей, які їхні думки, чи можна загалом розірвати це замкнуте коло відсутності довіри і неефективності роботи правоохоронних інституцій», – констатує експерт.
Негативні оцінки громадян базувалися також на даних щодо конкретних безпекових потреб людей. Наприклад, 32% опитаних першочерговою проблемою зазначили захист від хуліганства й лише 20% сказали, що з поліція справляється з цим. Корупцію визначили як нагальну проблему чверть респондентів, і тільки більше одного відсотка вважає, що тут правоохоронці справляються. Серед проблем, на які звертали увагу опитані – поширення наркоманії, вживання наркотиків – згадують майже 40% респондентів. І тільки 5% позитивно оцінили результати роботи правоохоронних органів. Кермування автом у нетверезому стані і порядок на дорогах – це болюча проблема для третини респондентів. А тих, хто каже, що поліція і інші правоохоронні органи з цим справляються, лише близько 10%.
І так майже за всіма іншими безпековими аспектами.
«Не важливо, як це на практиці, але принаймні в громадській думці правоохоронні органи не виконують тих функцій, які на них покладені. Люди їм здебільшого не довіряють. І поки що якихось передумов для того, щоб ситуація кардинально змінилася, здається, немає», – вважає Андрій Сухарина.
Свої опитування щодо довіри до правоохоронців проводить також Центр соціології права та кримінології. Директор Центру Сергій Баглай акцентував на різниці у ставленні, коли люди мали прямий контакт з охоронцями закону та порядку.
«Коли ми опитуємо людей, чи довіряють вони правоохоронним органам, то тут проявились дві речі: люди або мали контакт з поліцією і вони можуть якийсь особистий досвід переказати, і це одна історія. І добре, коли опитування суспільної думки враховує цей момент, що люди не просто абстрактно говорять про поліцію, органи правопорядку, будь-які інші суди, органи правопорядку, іншу інституцію, а дійсно мали досвід. Якщо це довіра до суду – то вони були позивачами, якось стикалися з цією системою. Якщо людина не мала такого досвіду, то зазвичай йдеться про так звану абстрактну довіру», – стверджує експерт.
На рівень довіри до правоохоронців впливають також політичні уподобання респондентів. Наприклад, після відомого скандалу в США, коли поліцейський убив Джорджа Флойда, у країні прокотилась хвиля насилля і протестів. Водночас заміри суспільної думки показали, що серед виборців Демократичної партії довіра до поліції впала на 7–8 пунктів, а от республіканці почали більше довіряти поліції. Тобто на однакову ситуацію різні верстви населення реагують по-різному. Експерт вважає, що дослідники мають враховувати ці нюанси й урізноманітнювати іструментарій, долучивши громадян до вирішення безпекових проблем, де ключовим все-таки залишатиметься довіра.
«Якщо немає довіри в суспільстві і немає довіри до інституцій, то впроваджувати якісь зміни, якусь політику, поліси надзвичайно складно. І чи це є програма «Безпечне місто», чи є програма «Безпечна країна», чи будь-які інші реформи – це впровадити надзвичайно складно», – акцентує Сергій Баглай.
Євген Захаров, голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини й директор Харківської правозахисної групи також оперував статистичними даними уже міжнародного дослідження, де з’ясовували рівень довіри представників різних країн один до одного, до своїх співгромадян.
«Україна в цьому сенсі залишилася на одному з найнижчих місць. Після неї тільки одна країна була. Взаємний рівень довіри між українцями взаємний лише 7 відсотків. І це кричуща цифра, яка дуже багато насправді роз’яснює, що відбувається у нашому суспільстві, і зокрема це має прямий стосунок до рівня довіри і до правоохоронних органів», – констатував правозахисник.
Однією з причин такого ставлення до правоохоронних органів є «погані традиції», що йдуть ще з радянських часів. Коли оцінка роботи поліцейського залежить не від його конкретної користі для людей, а від виконання бюрократичних процедур – наприклад, показників звітності про рівень розкриття злочинів, від чого, своєю чергою, залежить зарплатня правоохоронця. Адже місячний дохід поліцейського – це 40% базова зарплатня, як дуже маленька, плюс ще доплата за вислугу років у поліції, тобто за стаж. І третє – це фактично премія, яку дають саме за виконання показників розкриття злочинів. Й це закладено в бюджеті Міністерства внутрішніх справ.
«Тоді про яку довіру йдеться?, – риторично запитує Захаров. – І тому навіть тоді, коли поліція вже усвідомила результати перших таких досліджень, що так працювати не треба, що треба орієнтуватися на громаду насамперед, а не на показники, все одно вона була змушена займатися показниками і фактично їх фальшувати».
Для порівняння правозахисник навів досвід Польщі й Сполучених Штатів, де правоохоронні структури дуже чутливі до громадської думки.
«Якщо є такий звіт, який спрямований на конкретну громаду і конкретну поліцейську дільницю, то там неодмінно відбувається діалог активної громади з поліцією, яка певною мірою впливає на її поведінку, на те, що треба робити, як треба організувати роботу поліції. І це робиться рік від року, ці питання уточнюються і ставляться нові для такого ж дослідження, для даної громади. І от так це має працювати. Але для цього необхідно, щоб керівництво поліції засвоїло цей підхід і взагалі розуміло, що йому робити з цими цифрами», – наголошує Євген Захаров.
Про партнерство громадського сектора з правоохоронними органами говорила співзасновниця Медійної ініціативи за права людини, координаторка напрямку «Війна і правосуддя» Ольга Решетилова.
На її думку, формування відчуття безпеки у суспільстві – це двосторонній процес. Тим часом є стереотипи, якими живе суспільство щодо правоохоронних органів, з одного боку, а з іншого – якими живуть представники правоохоронних органів щодо суспільства. Адже велика кількість працівників правоохоронних органів, за словами експертки, зашорені у своєму ставленні і щодо правозахисного середовища, і щодо самих активістів.
«Ми бачимо, що для них активіст — це лайливе слово, тому що коли до них приходять активісти зі своїми проблемами — писати заяви про злочин проти них, розповідати про переслідування, то дуже часто ми бачимо, що вони відверто сміються їм у вічі і говорять про те, що ви всі активісти проплачені і переслідуєте свої інтереси», – каже правозахисниця.
Ще один аспект негативної комунікації, але вже навпаки. Журналісти беруть переважно негативні приклади діяльності правоохоронців, так звану «чорнуху», особливо, коли йдеться про злочини проти активістів громадського сектора чи журналістів.
«І це дуже впливає на громадян, тому що, коли вони бачать, що навіть люди, які досить відомі, у яких є якісь засоби впливу на правоохоронні органи, стикаються з несправедливістю, то зрозуміло, що для більшої частини населення тим більше ця несправедливість стає нормою. І ось таке інформаційне тло, я впевнена, дуже сильно впливає на ці показники, про які ми сьогодні говоримо», – переконана Ольга Решетилова.
На думку експертки, для підвищення рівня довіри потрібна співпраця між громадським сектором, журналістами та правоохоронними органами. Потрібна «золота серединка», коли ми залишаємо для себе можливість критики, але при цьому розуміємо, що ми самі ж і формуємо відчуття безпеки для громадян. Критикуючи, але в міру, показуючи плюси роботи правоохоронних органів, що також важливо.
Людмила Янкіна, правозахисниця і керівниця проектів в Центрі прав людини ZMINA вважає, що громадянське суспільство доволі багато кроків зробило для співпраці, але правоохоронна система постійно від цього дистанціюється.
«Правоохоронна система працює таким чином, що громадянському суспільству постійно доводиться щось доводити. Постійно потрібно говорити, що є якась проблема, що потрібен захист, що потрібні зміни в національному законодавстві. Мені би хотілося побачити більше активності з боку правоохоронних органів», – переконана правозахисниця.
Як позитивний досвід співпраці колега згадала Офіс Генерального прокурора, де створена робоча група всередині Генеральної прокуратури, яка разом із громадськими активістами доволі активно працює з безпековими питаннями правозахисників і активістів.
Позитивно впливають на взаємодію й міжнародні організації, які стимулюють співпрацю правоохоронців з недержавними сектором.
«Дуже часто нам щось вдається зробити лише тому, що є умовно ті, хто спостерігає і говорить, що спостерігає. Тобто це міжнародні організації, які нагадують представникам нашої правоохоронної системи — «взагалі-то ми виділяємо гроші на вашу реформу, тому співпрацюйте». І тільки тоді відбувається бодай якась адекватне співпраця», – вважає активістка й висловлює обережний оптимізм стосовно співпраці правоохоронної системи з громадянським суспільством.
Завершуючи дискусію Марія Золкіна резюмувала, що в основі досягнення балансу між відчуттям безпеки наших громадян і довірою до правоохоронців, має бути двосторонній рух:
«Рух згори, з боку інституцій, умовно політична воля і зацікавленість конкретних персоналій, які будуть готові співпрацювати з тими, хто не є в уряді, не є в державних структурах, й рух знизу, рух громадянського суспільства, підкріплений міжнародними організаціями і міжнародними донорами».
Аналітикиня також вважає, що громадянське суспільство в Україні залишається основним драйвером ключових змін для того, щоб правоохоронна система змінювалася, а її функції зосереджувалися на створенні безпечного середовища для людей.
Інші учасники дискусії також зробили свої висновки.
Людмила Янкіна: «Мені би хотілося, щоб ми з правоохоронною системою, об'єднуючи свою позитивну енергію, а вона, безумовно, є у кожного із нас, дійсно досягали більшого, а не терлися об якісь складні моменти, де кожен хоче умовно самоствердитися за рахунок іншого. Я противник того, щоб вмикати формат конкуренції, я за те, щоб дійсно вмикалася позитивна енергія обох сторін, і тоді ми значно більшого зможемо досягти, зможемо мати краще обличчя, кращу репутацію на міжнародній арені».
Ольга Решетилова: «Громадянське суспільство в Україні на голову вище за рівнем розвитку свого, ніж загалом держава. Тобто, з одного боку, ми змушені бути локомотивом, тому що ми розвиваємося значно швидше, і з іншого боку, очевидно, ми прийшли до того етапу, коли люди з громадянського суспільства повинні іти в органи державної влади і приносити цей досвід туди. У нас також величезна проблема з інституційною пам'яттю в органах державної влади, правоохоронних органах. Як тільки ми починаємо співпрацювати, знаходити якісь точки дотику, змінюється керівництво і, власне, змінюється абсолютно політика і ставлення до громадянського суспільства, і ми починаємо все з нуля. Повинні залишатися якісь комунікаційні команди, які передають ці напрацювання від одного керівника до іншого. Тому що політичні посади так чи інакше будуть змінюватися, але попередні напрацювання потрібно зберігати».
Євген Захаров: «Головна вимога до тих, хто хоче співпрацювати з державою, вони повинні бути професійними настільки, щоб той державний орган, а ще скоріше його керівник, розуміли б, що від цієї співпраці для цього державного органу буде користь. Якщо це буде так, якщо керівництво органу відчує, що прийшли люди, які йому хочуть щось розповісти і надати щось таке, що буде корисне цьому органу, вони зможуть змінити щось на краще, тоді вони будуть співпрацювати. Якщо вони цього не відчують, з різних причин, одною з яких може бути недостатня фаховість тих, хто прийшов, то вони будуть ставитися до цього доволі скептично. Потрібний також бодай мінімальний рівень взаємної довіри. Без взаємної довіри тих, хто прийшов контролювати, співпрацювати, взаємодіяти з державним органом, зокрема з правоохоронним органом, нічого не буде».
Сергій Баглай: «Основна проблема загалом із ситуацією даних в Україні в тому, що немає регулярності опитувань, немає відстеження в динаміці. Хотілося б більше, щоб більше було огляду, що насправді, що на місцях. Дуже короткий приклад. У нас була респондентка з поліції, яка сказала — ну дивіться, ми маємо цей показник 40% довіри до поліції, що це означає для нашого відділення. Чи це говорить щось про наше відділення, умовно кажучи, у нашому місті, чи це сусідній район. Тобто умовно сусідній район міг дати 10%, а ми, можливо, працюємо добре, але як ми про це дізнаємося, адже збираються всі райони докупи, і в середньому виходить температура по палаті 35-40%. Знову ж таки треба дивитися в розрізі, дані по районах, вони були б бажані. Це те, про що ми маємо говорити більше».
Андрій Сухарина: «І щодо ролі громадськості чи ролі влади, мені як громадянину немає різниці, хто ініціює ці зміни. Я думаю, більшості людей також немає різниці, хто буде ініціатором, стоятиме біля витоків змін. Основне все-таки бачити результат. А результат — це безпека, і безпека у двох компонентах: по-перше, якщо буде якась ситуація і поліція захистить мене, і по-друге, я не буду боятися поліції і протиправних дій з боку інших правоохоронних органів. Громадську думку можна змінити. Єдине, що це не відбувається дуже швидко. Має пройти достатньо тривалий час для того, щоб вона змінилася, і ще тривалий час для того, щоб вона закріпилася. Якась швидка зміна буває у політичних симпатіях, а не в більш серйозному».
