До аналізу Харківських домовленостей між Україною та РФ

Михайло Гончар,

директор енергетичних програм,
Центр «НОМОС»

Починаючи з 90-х років, варіант пакетного поєднання вирішення питань базування російського ЧФ в Україні та забезпечення газопостачання з РФ до України став базовим елементом стратегії Росії у двосторонніх відносинах. Амбітні цілі досягнення енергетичної незалежності України так і не були реалізовані за 19 років. Виконавши ретроспективний аналіз, можна констатувати, що українська сторона протягом усього періоду займалась бізнес-експлуатацією означеного пакету, виносячи за його дужки проблематику національної безпеки в її воєнному, економічному та енергетичному вимірах. Харківські домовленості президентів України та РФ 21 квітня 2010 року послужили імпульсом для російської сторони щодо низки «об’єднавчих», а фактично поглинальних ініціатив в економічних відносинах.

26 липня 2004 року а Ялті відбулася зустріч президентів України та РФ Л.Кучми та В.Путіна з представниками бізнесу двох країн. Сторони досягнули згоди по спільній схемі поставок газу в Україну. А 29 липня 2004 року одночасно відбулись дві події - підписання протоколу про склад Координаційної Ради новоствореної компанії «Росукренерго» та підписання пакету контрактів щодо постачання та транзиту природного газу на період до 2028 року. Того ж дня на сайтах «Газпрому» та НАКу з’явилось повідомлення, в якому у спеціальній подачі у загальних рисах були відображені як означені події, так і їх підґрунтя – зустріч президентів України та РФ у Ялті:

«26 липня в Ялті, на зустрічі Президентів Росії і України з діловими колами двох країн, були досягнуті домовленості про формування єдиного перспективного балансу газу.У розвиток цих домовленостей сьогодні в центральному офісі ВАТ «Газпром» був підписаний пакет документів, що визначає умови співпраці Росії і України в галузі поставок і транзиту природного газу до 2028 року. Відповідно до підписаних документів, створена нова компанія «РосУкрЕнерго», яка буде здійснювати закупівлю туркменського газу для українського ринку, виступить оператором транзиту закупленого газу і інвестором в розвиток газотранспортної інфраструктури, необхідної для забезпечення транзиту».

Підписання пакету угод між РУЕ та НАК «Нафтогаз України» пере форматувало прямі газові відносини між Україною та Туркменістаном. Практично, російська сторона, перехопивши обсяги туркменського газу через підписання відомої угоди Путіна – Ніязова від 10.04.2003 р. унеможливила прямі поставки, а створивши контрольовану «Газпромом» посередницьку структуру у вигляді РУЕ, поставила під власний контроль газову торгівлю між Україною та Туркменістаном.

Даний момент є ключовим для розуміння багатьох процесів, що відбувались потім після 26 липня 2004 р. – дати чергової зустрічі «без краваток» двох президентів, яких не бракувало й до цього. Подібно і Харків 2010 року, 21 квітня. Слід згадати, що незадовго до Харківської зустрічі президентів, В.Янукович своїми указами №495/2010 та 496/2010 від 2 квітня 2010 року ліквідував Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України та Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО відповідно. Практично, це були дії подібні згаданому вище кроку президента Л.Кучми щодо вилучення з військової доктрини положення про вступ України до НАТО. В.Янукович пішов далі Л.Кучми, оскільки він відразу вдався до дій інституціонального характеру.

В результаті ми маємо за 2010 рік зростання енергоспоживання і перш за все – газу. На тлі збільшення споживання газу на 11,1% у 2010 рорці[3] за рахунок імпорту з РФ та падіння власного видобутку, як газу на 5,3%, так і нафти на 10,7%[4] чіітко проявляється тенденція до збереження енергомарнотратної економіки, консервування існуючого енерговитратного статус-кво в економіці. Проглядається бажання правлячого газоолігархічного угруповання відновити докризовий рівень споживання газу – 74 млрд куб.м. на рік (в 2010 році було 57,65 млрд куб.м.).

Для того, щоб зрозуміти чого прагне РФ, варто зробити екскурс в рік 2009-ий. Характерними ознаками його стала не тільки січнева газова криза у відносинах Росії з Україною та ЄС, але й розробка та прийняття Москвою пакету базових документів стратегічного характеру: «Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року», «Енергетичної стратегії Росії на період до 2030 року» та «Військової доктрини Російської Федерації» [5].Окрім цього, у 2009 році РФ зробила декілька кроків, що не сприяють підвищенню довіри до її зовнішньої та енергетичної політик. Перший – оприлюднення у квітні російським президентом своєрідного ерзацу Європейської Енергетичної хартії [6] замість розвитку існуючої, другий – продовження у червні – хай і недостатньо вдале – процесу створення ГазОПЕК у вигляді Форуму країн-експортерів газу [7], третій – відкликання у серпні російським прем’єром підпису РФ під Договором Енергетичної Хартії. Цими кроками Росія вивела себе за рамки хай і недосконалих, проте погоджених протягом першої половини 90-х років 51 країною-учасницею правил гри в енергетичному секторі. Не додала позитиву Росії і пропозиція («Договор о европейской безопасности») по новій архітектурі європейської безпеки[8], що зазнає випробувань прецедентами Косово, Південної Осетії та Абхазії. Усе це наводить на висновок, що Москва намагається переформатувати європейський політичний та енергетичний простір під свої інтереси, окреслити в ньому зони свого ексклюзивного впливу. Додаткові підтвердження цього можна знайти і в проекті «Программы эффективного использования на системной основе внешнеполитических факторов в целях долгосрочного развития Российской Федерации», розробленій 2010 року МЗС Росії, де фігурує завдання просування російських підходів в реформуванні європейської архітектури безпеки одночасно із стримуванням «розширювальної діяльності НАТО».

Що стосується Енергетичної стратегії РФ, то її окремі положення продовжують лінію на використання енергоресурсів та трубопровідної інфраструктури як політичного інструментарію:

1. «Россия будет наращивать усилия по консолидации вокруг своей газотранспортной инфраструктуры основных региональных газодобывающих центров (страны Центральной Азии, Иран) и формировать евразийскую интегрированную газотранспортную систему для обеспечения экспортных и транзитных перетоков между Европой и Азией»[9] (виділення автора для акцентації уваги – прим. авт.);

2. «Российская трубопроводная инфраструктура станет составной частью энергомоста между Европой и Азией, а Россия - ключевым центром по ее управлению»[10].

У згаданому вище проекті «Програми Лаврова» невипадково містяться окрема позиція щодо України та її газотранспортної системи: «Рассматривать как стратегическую задачу участие России в эксплуатации газотранспортной системы Украины».[11] З технічної точки зору очевидно, що без української ГТС та підземних сховищ газу Росія не зможе стати повноцінним ключовим центром по диспетчеризації газових потоків на лінії Схід – Захід. Себто, означені в офіційних документах позиції чітко зорієнтовані на продовження політики домінування в енергетичній сфері через трубопровідну інфраструктуру не тільки в масштабах Росії, а й у міжнародних форматах, на що РФ ніхто не уповноважував. На тлі виходу РФ з Договору Енергетичної Хартії та «об’єднавчих» ініціатив РФ, це не може не насторожувати.

От і відбулося стратегічне стримування — руху України до НАТО і подальшого розширення альянсу на Схід. Саме з використанням економічних можливостей, які були реалізовані через апетити українського олігархату до грошей і влади.

Маховик оборудки за схемою «національні інтереси в обмін на дешевий газ» після Харківських домовленостей не зупинився. Не дивлячись на те, що позиція РФ стала ще більш жорсткою в сенсі появи нових вимог по відношенню до України (пропозиції щодо фактичного поглинання авіапромислових, суднобудівних, ядерно-енергетичних, газопромислових активів), лінія на поступки продовжується. Яскравим підтвердженням цього стало прийняття Верховною Радою України та підпис президентом Закону «Про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики України», з якого були вилучені положення про вступ до НАТО та натомість введено позицію про позаблоковий статус країни.

Простежується і вектор наступних дій Росії з її правлячим газократичним режимом. Його зусилля спрямовані на втягування України до ОДКБ. Російські експерти, розглядаючи питання вступу України до ОДКБ, не приховують того, що «при вступлении Украины не только сохраняются, но и восстанавливаются все характеристики геополитического плана: единое коммуникационное пространство, инфраструктура, языковая и культурная общность. Восстанавливается общая внешняя граница, пограничный и таможенный режимы.[14]

Москві потрібна чергова зовнішня експансія в стилі «собирания земель» в контексті президентських виборів 2012 року. Нинішня Україна ідеально цьому відповідає. Мали б спрацювати інстинкти самозбереження на державному рівні. Але олігархономіка через корупцію значною мірою відключила імунну систему державного організму. У Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року зазначається, що основною реальною та потенційною загрозою національній безпеці України в економічній сфері, з-поміж іншого, є переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними. Маємо саме такий випадок. Але жодна з державних структур цього не помічає. Влада в країні готова діяти тільки в руслі  партнера олігархату, провайдера його забаганок.

Стан енергетичної безпеки країни за 2010 рік не зазнав поліпшення. Навпаки, зростання імпорту російського газу при одночасному зменшенні обсягів видобутку власного газу, справили негативний вплив.

Якщо порівняти енергоємність української економіки з енергоємністю економік сусідніх країн ЄС (країн В4), то Україна при рівні ВВП майже однаковому з угорським має майже 4-кратно вищі енерговитрати на $1 млн. виробленого ВВП (див. Табл. 2).

Табл. 3. Моделювання потенційних обсягів споживання газу в країнах В4 та Україні  

Що стосується проблематики європейської енергетичної безпеки та можливих сценаріїв пов’язаних з поглинанням російською стороною українських енергетичних активів, то в штаб-квартирах ЄС і НАТО мали б приділити цьому питанню більше уваги. Потрібне осмислення проблематики енергетичної безпеки не тільки через призму комерційних відносин та  суперечок господарюючих суб’єктів, а й через призму використання енергоресурсів та інфраструктури як інструментів політичного впливу, що їх схильні застосовувати країни з авторитарними режимами для реалізації своїх стратегічних цілей неекономічного характеру. В Брюсселі слід пам’ятати, що після України та Білорусі настане черга сусідніх країн ЄС – від Балтії та Польщі до Румунії та Болгарії. В означеному контексті резонансним є один з прогнозів Національної розвідувальної Ради США «Глобальні зміни світу – 2025», оприлюднений 2010 року: «Злочинність може стати найбільшою проблемою, коли євразійські транснаціональні організації, що черпають силу з видобутку палива та корисних копалин, стануть більш впливовими та розширять свою сферу ді­яльності. Один чи кілька урядів у Східній чи Центральній Європі можуть стати жертвою їхнього домінування»[15]. Здається, цей прогноз вже справдився у випадку України. Цей маховик експансії може зупинити хіба що хаос, який може виникнути в самій Росії.

Інтенсифікація співробітництва між Україною та ЄС та перехід Києва від декларацій до конкретних дій в енергетичній сфері може бути стимульоване хіба що загрозою з боку РФ до примусу реалізації «об’єднавчої ініціативи» Через рік після Харкова українська сторона зрозуміла, що минулорічні домовленості призвели до пом’якшення двосторонніх відносин, але не до зменшення тиску з боку Москви на Київ, як це очікувалось. Навпаки, зростає витискування з України нових поступок без жодних зустрічних поступок чи/та преференцій з російського боку. Яскраве підтвердження цього – продовження Росією підготовки до реалізації проекту «Південний потік», відмова вести мову про гарантії завантаження української ГТС тощо. Також, фактично, після Харківських домовленостей РФ діє у напрямку створення зовнішньополітичного вакууму навколо України з тим, щоб її пострадянські інтеграційні та безпекові проекти (СНД, ЄврАзЕС, Митний Союз, ЄЕП, ОДКБ) стали безальтернативними для Києва.