«Буде серія регіональних конфліктів». Росія має понести відповідальність за підтримку ХАМАСу, але Нетаньягу цього не визнає — Тарас Жовтенко

Володимир Путін і Беньямін Нетаньягу (Фото:Сайт російського диктатора (президента РФ))

Оригінал інтерв'ю — NV\
Автор: Власта Лазур

Армія оборони Ізраїля увійшла до сектора Гази в межах «розширення» наземної операції проти ХАМАС, заявив генерал-майор ЦАХАЛ Нір Дінар. Яка підготовка передувала цій операції, які корисні уроки у ній є для України і чи визнає прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу, що Росія причетна до атаки ХАМАС 7 жовтня, в інтерв'ю Radio NV розповів Тарас Жовтенко, експерт з міжнародної безпеки Фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва.

— У сектор Гази ввійшли війська і танки Ізраїлю. Наскільки я розумію, це і є початок наземної операції. Як це може змінити розклад сил у регіоні і змінити світову безпеку?

— Ізраїлем перед початком наземної фази своєї військової операції проти ХАМАСу, як відповідь на ті атаки, яких Ізраїль зазнав ще 7 жовтня цього року, була проведена досить серйозна підготовча робота — як з боку сил оборони Ізраїлю, безпекових інститутів ізраїльської держави, так і з боку ключових союзників ізраїльської держави на Заході, насамперед з боку США.

Ми бачили, що перш ніж почати наземну операцію, ізраїльтяни фактично три тижні завдавали дуже інтенсивних авіаційних і ракетних ударів по цілях на території Гази. І ця авіаційна фаза дуже гарно демонструє західний стратегічний підхід до планування і проведення військових операцій. Це той компонент, якого нам, на жаль, зараз не вистачає. Якщо проводити паралелі з нами, то саме за такою логікою мав би розгортатися український контрнаступ, якби у нас була авіація і авіаційно-ракетний компонент у достатній кількості. Тобто для нормального ведення наземних операцій наземними силами Ізраїль достатньо готовий у цьому плані.

По-друге, Ізраїль дочекався, поки західні союзники теж максимально до цього підготуються. США розгорнули в регіоні дві авіаносні групи, які у випадку чого мають підтримати дії сил оборони Ізраїлю, той наземний компонент, до якого ізраїльтяни зараз переходять. Над ними залишається ця повітряна парасолька, лише тепер уже її забезпечують два авіаносці США.

І ми також побачили, що в аспекті зовнішньої політики теж була проведена підготовча робота. США офіційно оголосили про те, що будь-яка третя сторона або організація, яка втрутиться в цю наземну операцію, зазнає дуже серйозних втрат. І ми побачили навіть готовність США це робити на практиці.

У відповідь на це, зрозуміло, що всі іранські проксі в регіоні були активізовані. Там йшлося не лише про ХАМАС. Ми бачили, що і єменські хусити теж пробували обстрілювати ракетами цілі на території Ізраїлю. І з території Лівану Хезболла теж була активізована. Режим Асада в Сирії, який теж є союзником Ірану, був долучений до розгортання цієї агресії.

Зрештою ми побачили, що все закінчилося тим, що ракети з Ємену, які запускали хусити, перехопили американські кораблі, і ці ракети не досягли цілей. А на території самої Сирії були знищені об'єкти, які пов’язані з іранським корпусом Вартових ісламської революції. Це робили і ізраїльтяни, які били по двох ключових міжнародних аеропортах у Сирії — в Алеппо і в Дамаску; і американці, які теж знищили щонайменше два військові об'єкти на території Сирії, які належали Ірану.

І ці зовнішньополітичні сигнали, які були надіслані союзникам Ірану в регіоні і безпосередньо самому Ірану, призвели до того, що днями ми побачили теж новину — в Росію приїхала делегація ХАМАСу, заступник закордонних справ Ірану. Очевидно, вони приїхали для того, щоб узгодити свої дії. Тому що стало очевидно, що США в цьому випадку абсолютно не блефують — було продемонстровано, що американці готові знищувати будь-які військові цілі на території будь-якої країни, яка втягнута в цю іранську орбіту.

І таким чином, ми бачимо, що Ізраїль разом зі своїми західними союзниками зробили принаймні на цьому етапі максимально все, щоб цей конфлікт не розрісся в регіональному вимірі, щоб туди не були долучені інші.

— Безумовно. Є два цікавих і дуже важливих виміри, які впливали на позицію Вашингтону. Навіть на певних етапах вони просили Ізраїль відкласти цю наземну операцію. Були офіційні повідомлення про те, що Білий дім насправді просив своїх ізраїльських союзників з цим не поспішати. Два аспекти.

Перший аспект — більш стратегічний, загальний, гуманітарний. Очевидно було, що треба справді підготуватися до того, щоб ця наземна операція була сфокусована насамперед на військових об'єктах і на військових цілях. І паралельно йшли ще переговори. Захід, будучи Заходом, намагався певною мірою залучити дипломатичний компонент для того, щоб, можливо, спробувати вплинути на той самий Іран. І зрозуміло, що якимось чином через нього вплинути на той самий ХАМАС.

І другий важливий момент (мені здається, він був навіть ключовим) — це заручники, яких взяли бойовики ХАМАСу після нападу 7 жовтня. Ці заручники зараз знаходяться на території Гази. ХАМАС частину цих заручників, дуже невелику, відпустив демонстраційно, ніби в знак готовності до переговорів. І цим вони намагалися просто купити собі час для того, щоб зрозуміти, чи буде їм допомагати Іран і іранські союзники в регіоні. А якщо будуть, то як?

Але загалом питання заручників залишається відкритим. Зрозуміло, що там перебувають громадяни дуже багатьох країн, зокрема громадяни США. І ми бачили, що, паралельно з розгортанням двох авіаносних груп у східному Середземномор'ї, американці також почали готувати досить серйозну групу (йшлося навіть про кількість до двох тисяч морських піхотинців), які у випадку чого брали би теж участь в наземній операції сил оборони Ізраїлю. Але не стільки для того, щоб виконати ті бойові завдання, які стояли перед ізраїльською армією, скільки для того, щоб паралельно з діями ізраїльтян спробувати все-таки звільнити цих заручників.

Тобто паралельним треком з історією з плануванням і початком контрнаступу ізраїльської армії йшла підготовка різних варіантів того, як можна спробувати врятувати цих заручників. Ці дві операції розвивалися б паралельно, і операцію зі звільнення заручників, зрозуміло, на себе насамперед брали би США. Я думаю, що це теж пояснює позицію Вашингтону, чому вони просили Нетаньягу не поспішати з початком наземної фази. Вони мали би в цій ситуації діяти синхронно.

Наскільки вони насправді синхронізувалися? Ми розуміємо, що дуже багато чого в цій історії з заручниками є в непублічній площині. Це насамперед дані розвідок і американських союзників у регіоні, і ізраїльських спецслужб, і американських спецслужб також. Тому тут треба просто дивитися, як розгортатимуться ці дві паралельні історії. І чи справді американці зібрали для себе достатньо розвідданих для того, щоб розпочати цю паралельну операцію зі звільнення заручників.

— Яка роль у цій всій історії у Росії? Як далеко готовий піти Ізраїль, щоб визнати, що якась роль Росії в цій історії є? Деякі експерти казали, що прем'єр-міністр Нетаньягу ніколи цього не визнає, тому що йому це не вигідно.

— Я повністю погоджуюся з цією думкою. Насправді, якщо говорити персонально про Беньяміна Нетаньягу, то навряд чи він буде визнавати, що Росія має понести певну відповідальність за свої дії, які так чи інакше стосуються або координації речей, які пов’язані з атакою ХАМАС на Ізраїль, або підтримки. Не кажучи вже про те, що реакція російської пропаганди, багатьох російських офіційних осіб, була відверто шовіністичною і антисемітською в цій всій історії.

Але ми повинні розуміти, що цей напад ХАМАСу на Ізраїль і ця відповідь Ізраїлю на цей терористичний акт відбувається на тлі дуже серйозного внутрішньополітичного протистояння в самому Ізраїлі. Той уряд, який зараз діє, це коаліційний уряд, в який увійшли і сили опозиції.

Очевидно, що після завершення активної гарячої фази війни, коли Ізраїль виконає всі свої бойові задачі в секторі Гази, думаю, що буде з’ясовано, чому так сталося, чому взагалі був можливий цей напад. І тут очевидно, що Нетаньягу намагається перекласти цю провину на власні спецслужби і власну армію, що вони були не готові, не попередили чи ще щось.

Але чимдалі, тим більше стає очевидним, що насправді ізраїльські спецслужби про це попереджали, ізраїльська армія теж орієнтувалася в тому, що відбувається. Але тут питання в тому, як взаємодіяли безпекові і політичні інститути в державі Ізраїль.

Ми розуміємо, що ні спецслужби, ні армія в жодній демократичній країні самостійно рішень не приймають. Вони, володіючи певною інформацією про загрози, цю інформацію доносять до вищого політичного керівництва. І політична відповідальність уже переноситься на той рівень, залежно від того, які рішення будуть прийняті або не прийняті.

Очевидно, що Нетаньягу, будучи залученим у внутрішньополітичну боротьбу, цілком ймовірно ігнорував ті попередження, які йому приносили і генерали Моссаду, і генерали ЦАХАЛу.

Бо зрештою для нього як політика більш консервативного і популістського типу… Він насправді дуже схожий і на [угорського прем'єра] Віктора Орбана, і на нового прем'єра Фіцо в Словаччині. Це якраз той тип політиків ультраправих, консервативних і максимально популістських. Для нього було головним говорити те, що популярно серед його виборців, концентруватися на внутрішніх питаннях.

Так от, якщо говорити про те, чи буде Нетаньягу далі прем'єр-міністром в Ізраїлі, коли розвіється дим після цієї наземної операції в секторі Гази, це певною мірою питання відкрите.

Про роль РФ у цій всій історії. Ми розуміємо, що стратегічно путінський режим максимально зацікавлений в тому, щоб конфлікт спалахнув, як він спалахнув; але і в тому, щоб цей конфлікт розгорівся максимально сильно з максимальним залученням інших учасників — держав і організацій на Близькому Сході.

І зрозуміло, що путінський режим в цьому випадку по максимуму використовував, використовує і буде використовувати свій вплив і на палестинські терористичні групи, і на інших бойовиків, найманців, які є на Близькому Сході і дестабілізують ситуацію в різних регіонах. Він буде використовувати свій вплив і дружні стосунки з Іраном для того, щоб максимально штовхати їх до того, щоб зрештою розпалювати цей конфлікт, тому що це загалом вкладається в парадигму і стратегію путінської зовнішньої агресивної політики — як любить казати Путін, «изменить миропорядок».

І він на Валдаї, до речі, за кілька днів перед вторгненням сил ХАМАСу на територію Ізраїлю 7 жовтня, якраз про це і говорив, що вони будуть «строить новый миропорядок, Россия будет одним из главных архитекторов этого нового миропорядка».

Стратегія тут — це стратегія гібридного протистояння, яку веде російський режим, і протистояння з Заходом. І це гібридне протистояння буде полягати в тому, що насправді буде розпалюватися цілий каскад, серія регіональних конфліктів, які кожен сам по собі не будуть настільки інтенсивними, щоб перейти поріг використання ядерної зброї.

Але якщо дивитися стратегічно на ситуацію, то на кожен з таких нових конфліктів Захід буде змушений реагувати, витрачати на нього ресурс, зусилля. І таким чином Росія намагається створити ситуацію, коли в певний момент з появою нового такого гарячого конфлікту Захід уже або не встигне відреагувати на нього, або просто фізично не зможе — ресурсно не зможе. І тоді путінський режим скаже: «Бачите, ви програли. Це новий „миропорядок“, давайте будемо домовлятися далі».