Голова напрямку "Регіональна безпека та дослідження конфліктів", дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук
Оригінал статті - на Українській правді
Схоже, ми на порозі Рубікону.
Домовленість про переформатування Мінської ТКГ, згода на прямі перемовини між Україною та самопроголошеними "Л/ДНР", непереконливі спростування цього з боку Андрія Єрмака та ще й заклики до завчасного і безумовного примирення від радника РНБО Сергія Сивохо – все це може стати справжнім вододілом на "до" і "після" в історії конфлікту з Росією.
Переходом від позиції, коли Київ твердо стояв на формулі "спочатку – безпека" і не замовчував роль РФ як агресора, до періоду примарного "внутрішнього примирення".
Аналіз наслідків прямих перемовин з ОРДЛО, байдуже, в якому саме форматі, засвідчує одне: погоджуватися на такі тектонічні зміни в Мінському процесі неприпустимо. Дороги назад в переговорах не буде.
Абсурдність переходу до політичного треку (що неминуче відкине безпековий у забуття) стає ще очевиднішою, коли поглянути на вихідні умови для цього.
Тому нижче пропоную оцінити:
- Де побажання Банкової, а де – реалії "Л/ДНР", коли йдеться, наприклад, про ті ж можливі вибори?
- Внутрішній діалог з мешканцями окупованої території: як не втрапити у пастку?
Вибори на Донбасі: місія нездійсненна
Новий звіт Freedom House, де розділ про окупований Донбас вперше було представлено окремо від загального звіту по Україні, вщент розбиває будь-які ілюзії з приводу можливості виборчого процесу на окупованому Донбасі.
Сукупна оцінка розділу "Політичні права" взагалі пішла "в мінус" один бал (-1) із 40 можливих через небезпеку для тих місцевих мешканців, хто відкрито заявляє про свою українську ідентичність.
Всі інші "нулі" – про основні права і свободи, які, до речі, додатково були визначені у статті 10 закону "про особливий статус". Поряд із суто безпековими умовами там стоять запобіжники і щодо:
- свободи передвиборної агітації,
- багатопартійності, рівних можливостей участі у виборах,
- доступу до ЗМІ,
- вільної роботи українських ЗМІ,
- прозорості і таємності волевиявлення, підрахунку голосів тощо.
Натяків на плюралізм на окупованих територіях немає навіть в середовищі місцевих, сепаратистських рухів.
Монополію у "парламентах" так званих "ДНР" та "ЛНР" тримають, відповідно, рух "Донецкая республика" і "Мир Луганщине", які ще й очолюються Пушиліним та Пасічником.
Є ще "Свободный Донбасс" та "Луганский экономический союз" для "різноманіття", так би мовити. Причому гра "дефініцій" – мовляв, це "громадські об'єднання" – має на меті не тільки показати "народність" влади у псевдореспубліках.
На Мінських переговорах бойовики обстоюють для гіпотетичних виборів мажоритарну систему. Наполягають, що у них навіть немає політичних партій, то чому дозволяти якійсь всеукраїнській політичній партії "заходити" на територію.
Жодної свободи об'єднання, забороняються навіть ті мітинги чи збори, на яких лунають заклики до інтеграції з Росією, якщо поряд з цим критикується місцева сепаратистська влада.
Складна система контролю за активністю громадян у будь-якій сфері, зокрема і в соціальних мережах.
Засилля сепаратистських ЗМІ і пропаганда.
У березні 2019 року Фондом "Демократичні ініціативи" було проведено опитування на українських КПВВ. Тоді, основним джерелом інформації для громадян, що перетинали КПВВ, були російські ТБ-канали – 49%, локальні сепаратистські – 23% (можна було обирати все, що підходить).
Щоправда, 48% поряд з цим дивилися і українські телеканали, але серед цих каналів і "Newsone", і інші канали медведчуківського "пулу".
Інститут масової інформації регулярно аналізує, наскільки протилежними до українського дискурсу чи, точніше, реального статусу-кво є пояснення сепаратистських ЗМІ про вибори, "особливий статус" і майбутнє "ЛДНР".
Марно сподіватися, що цей дискурс зміниться одномоментно, хоча його дія – не вічна, але саме для цього і потрібний перехідний період, а не швидкі рішення про "тут і зараз".
"Внутрішній діалог": кого і з ким?
Авторка цих рядків протягом тривалого часу наполягала на налагоджені горизонтальних зв'язків з мешканцями окупованих територій, якщо вже немає прогресу у дипломатичних перемовинах.
Втім, не все так просто, як може здатися на перший погляд. Той таки звіт Freedom House наголошує на відсутності там будь-яких громадянських свобод.
Логічним постає питання: чи можливий діалог в таких умовах? Відповідь – "так", але не настільки прямолінійно, як комусь хотілось би.
Діалог – це інструмент реінтеграції, а не врегулювання конфлікту. Він не може замінити угоду про безпеку в конфліктному регіоні.
За відсутності політичної домовленості про завершення конфлікту зв'язки з мешканцями тимчасово окупованих територій (ТОТ) – це допоміжний засіб, який гарантує соціальну взаємодію і знижує ворожість.
Відтак діалог в широкому сенсі може бути розподілений на дві складові:
1) до укладення домовленості з РФ (тобто у нинішні умовах) та
2) після – вже в рамках реального реінтеграційного процесу.
Відповідно, наразі в арсеналі мають бути непрямі методи впливу на настрої мешканців ТОТ:
- спілкування людей з окупованої території з їхніми знайомими (майже половина перетинів КПВВ здійснюється заради зустрічі зі знайомими чи родичами на підконтрольній території);
- вирішення гострих проблем мешканців підконтрольної території на лінії розмежування (це "ворота" до живого спілкування з жителями ОРДЛО, а також гарантія відносної соціальної стабільності);
- налагодження адміністративної та транспортної інфраструктури на лінії розмежування, спрощення надання адмінпослуг для мешканців ТОТ;
- широкі програми із залучення молоді з ОРДЛО до отримання освіти та працевлаштування на підконтрольній Україні території та інше.
Отже, діалог на нинішній стадії – це не пряма розмова лікаря з підконтрольної території з колегою з окупованої.
Натомість, це відкрита політика охорони здоров'я для мешканців окупованих районів. Ініціативи і програми, які дозволяли б їхати лікуватися в українські лікарні з ОРДЛО, а не навпаки, як це на практиці часто буває (Донецьк чи Луганськ з їхньою обласною базою для багатьох громадян з підконтрольної території виявляються ближче/дешевше/зручніше, аніж лікарняні потужності у Сєвєродонецьку чи Маріуполі).
Це не спільний проект незалежної громадської організації з "великої" України з "громадською" організацією з псевдореспубліки.
Це не професійний обмін досвідом через лінію розмежування.
Федерації профспілок що в одній "республіці", що в іншій очолюються депутатами "Народних Рад". Про який незалежний горизонтальний діалог може йтися в цьому випадку? Як можна налагоджувати зв'язки між професійними спільнотами, якщо з боку "ЛДНР" ними керують їхні "парламентарі"? Чи, можливо, це і є той самий "прямий діалог", якого вимагає Росія від Києва щодо Донецька та Луганська, але у більш м'якій формі, аби не дратувати українське суспільство?
Це не обов'язково спільна вистава якогось українського театру з Києва з Луганським театром на Оборонній (навіть якщо в його назві досі значиться "український музично-драматичний"). Чому, спитаєте ви? Напевно тому, що зірки цього луганського театру ще й орденоносці "младореспубліки", як-от всім відомий Михайло Голубович. Художній керівник театру після 2014 року встиг отримати від "ЛНР" медалі "За заслуги", "За верность долгу", ну і став Народним артистом "ЛНР".
При тотальному контролі всіх сфер життя діалог з будь-якими групами населення з ТОТ може бути організований тільки за однієї умови: якщо він освячений керівництвом псевдореспублік.
Саме тому ідея з Національною платформою примирення, хоч і є позитивною за своєю суттю, але точно не може йти врозріз з ситуацією на фронті і концентруватися на "всепрощенні".
Тим паче, меседжі куратора платформи про внутрішній конфлікт, недоречні порівняння проблеми війни з бурштиновими "республіками" нівелюють відповідальність Росії і перегортають з ніг на голову реалії окупації.
"Ми збираємося організовувати майданчики для початку, скажімо так, за інтересами, за професіями – медики з медиками, бізнесмени з бізнесменами, студенти зі студентами. Ми будемо на цих діалогових майданчиках випрацьовувати спільну позицію, яку будемо транслювати далі", – каже Сивохо.
Наголошую ще раз: зв'язки з цивільними мешканцями окупованих територій – ключ до реінтеграції, коли б вона не починалася, але ці зв'язки не мають де-факто прикривати початок діалогу із структурами псевдореспублік. Оскільки в такому випадку виходить, що ключова перепона для повернення цих територій під контроль України – позиція тамтешніх мешканців.
І тоді ми втрапляємо (чи свідомо заходимо) у ще одну російську пастку: той самий прямий діалог, але не тільки на рівні Мінської ТКГ, але і начебто цивільного, міжлюдського "примирення".
Коли консультації з представниками самопроголошених формувань вже починаються (навіть якщо твої візаві – "незалежні" профспілки чи "громадські" організації), зупинити цей маховик виконання політичних пунктів Мінська замість безпекових виявиться неможливим.
_______________________________
Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
