Президент Франції Макрон був одним із останніх світових лідерів, котрий розмовляв із Путіним перед повномасштабним вторгненням в Україну. Саме тоді президент пропонував останньому провести переговори з Байденом, намагаючись не допустити найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни. А проте, з початком нового витка російської агресії та попри критику ці розмови тривали й далі, хоча з часом виявилося, що до продовження цих спроб спонукав і Володимир Зеленський.
Роль перемовника – не нова ні для Емануеля Макрона особисто, ні для Франції загалом, адже ця країна виступала посередником у Нормандському форматі з 2014 року. Власне, відтоді й до початку повномасштабної війни Франція утримувалася від постачання Україні зброї та мала стабільну миротворчу позицію. Мала місце навіть спроба «перезавантаження» відносин з РФ у 2019 році, яка закінчилась так само невдало, як і схожа спроба адміністрації Обами роками раніше.
Сьогодні ж Франція зайняла більш проактивну позицію. Постачання Україні зброї, координація дій зі США, погодження статусу кандидата у члени ЄС для України – все це є відбитком тектонічних змін у французькій зовнішній політиці не тільки щодо України, але і нашого макрорегіону загалом.
Багатьом в Україні Макрон здається відносно несміливим лідером, який походить із тієї частини Європи, яка має змогу, але не має бажання більш активно підтримувати нашу країну. Справді, у публічній площині підтримка Францією України не вельми виразна, хоча, наприклад, про передачу деякого озброєння цією країною ми дізнаємося вже з поля бою. Попри все, Емануеля Макрона можна назвати серед найприхильніших до України політиків Франції. Це також стосується, власне, історичної перспективи – ще нещодавно союзників України в цій країні можна було перелічити на пальцях.
Найбільші конкуренти Макрона на нещодавніх виборах – Ле Пен і Меланшон –обоє відверто підтримують Росію. Для першої це питання опозиції ЄС та ідеології – її правий уклін римується з путінським фашизмом, – а також грошей, якими Кремль послідовно фінансує її партію. Для Меланшона відносини з Росією є проявом антиамериканізму, а проблематика України не в його пріоритетах.
Мало того, порпання у французькій історії показує довготривалу традицію відносин з Росією. Починається ця історія ще за часів російської імперії – обидві країни були членами «Антанти» під час Першої світової війни й до того ж підтримували багато культурних зав’язків. Франко-російські відносини розвивалися і впродовж 20 сторіччя і після Другої світової війни, коли дві найбільші французькі партії цінували відносини з СРСР. Якщо ліві комуністи мали на це очевидні причини, то партія Де Голля в такий спосіб намагалася зменшити залежність від США.
Після розвалу «тюрми народів» у Франції домінували дві партії – республіканці (праві) і соціалісти (ліві), які продовжували бачити в Росії найважливішого партнера на пострадянському просторі. Це і не дивно – Росія була найбільшим ринком, мала чималий запас природних ресурсів та залишалася важливим політичним гравцем.
Прихід Макрона, котрий оновив політичне середовище Франції, був шоком для сталої системи. Під час першого туру останніх президентських виборів, кандидати від соціалістів та республіканців сумарно набрали лише 6,6%, тоді як партія Макрона отримала близько 28%. Важко сказати, як старі політичні еліти Франції відреагували б на війну, якби вони були при владі, але факт є фактом – нині Макрон найкращий варіант для України в цій країні. Зокрема, його позитивне ставлення до ідей і практик Європейського Союзу як такого є рисою, яка вирізняє його поміж інших французьких політиків.
Історія надзвичайно важлива для французів, а деякі «уроки», які Франція мала з історії, контрпродуктивні в теперішній ситуації. Наприклад, бажання не принижувати Путіна походить з ідеї, що Друга світова відбулася внаслідок приниження Німеччини після Першої світової. Звідси ж прихильність до дипломатії в ситуації, коли зрозуміло, що переговори неможливі в принципі.
Звісно ж, Франція залишається країною контрастів у намаганні балансувати між Росією та Україною. З одного боку, Франція публічно підтримує Україну, розуміє небезпеку та збирається підвищувати витрати бюджету на оборону. З іншого – країна немає системної політики та політичної волі зменшувати контакти з Росією – французькі бізнеси залишаються у РФ, а держава не сприяє їхньому виходу. Попри первісний резонанс, серйозної реакції чи подальших розслідувань постачань французьких запчастин для армії РФ не відбувається.
Фактично, маємо ситуацію, в якій вище керівництво країни перебуває у певному відриві від інших французьких стейкхолдерів, таких як опозиція чи бізнес. Для України це не так погано – головне те, що Франція погоджується з іншими друзями України та членами НАТО. Все інше – c’est la vie.
Підготовано на основі серії інтерв'ю "Союзники". Епізод із професоркою політології Олександрою Гужон.
Подивитися: https://youtu.be/nz0NLMrE2-I
Послухати: https://rss.com/podcasts/allies/623380/
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.
