Популістські орієнтації населення України впродовж соціальних трансформацій

 

Олександр Резнік,
д.соц.н., завідувач відділу соціально-політичних процесів
Інституту соціології НАН України,
керівник Центру політичної соціології

 

 

Популістські орієнтації у строгому академічному трактуванні прийнято розглядати як підтримку громадянами сукупності ідей про існування антагонізму між двома однорідними групами – «доброчесним народом» та «корумпованою правлячою елітою», у зв’язку з чим бажане політичне життя повинно бути вираженням волі «народу» й остаточним джерелом легітимності. Однак у широкому значенні сюди можна віднести також різні елементи спрощеного відображення політичного життя, зневіри у демократичних представницьких процедурах, зневажливого ставлення до опозиції (якщо популісти вже при владі), схильність до прямого урядування та авторитаризму, ксенофобії, конспірології, суперечливого ставлення до різних аспектів економічного життя тощо. Популістські орієнтації підживлюються надією людей, що там, де провалилися усталені партії та еліти, слід покладатися на простих і «незаплямованих» політиків із «народу». Як наслідок, поширюється запит на «нові обличчя» у політиці, оскільки функціонування політичної системи в рамках, встановлених правлячою елітою, виглядає вкрай корупційним та неефективним. На противагу плюралістичній концепції демократії, популізм стверджує плебісцитарну політику та персоналізацією влади. Власне, таке розмаїття рис популізму дало підстави називати цей феномен «тонкою» ідеологією. Йдеться про відсутність ґрунтовного, послідовного та вичерпного пояснення соціального світу, яке пропонують «повні» ідеології (комунізм, лібералізм тощо).

Так, популізм завжди поєднується з актуальними у певному середовищі на той момент ідеологіями. Саме тому, коли мова йде про певний різновид популізму, подеколи  розрізняють правий та лівий популізми. Однак загалом риторика популістів мімікрує зі змінами актуальних проблем у конкретному суспільстві.

У західних країнах з розвинутою демократією популізм стимулюється певними верствами населення, які відчувають себе позбавленими прав через соціально-економічні та культурні розшарування і чутливі до наративів про зраду з боку чинних еліт. Надмірне наголошування популістами-політиками на уявних загрозах культурній ідентичності з боку мігрантів створює особливо сприятливий ґрунт для популістських орієнтацій населення. У перехідних демократіях популісти апелюють до економічного невдоволення, спричиненого тривалими ринковими реформами, а також роз’ятрюють рани національної гордості, спекулюючи на релігійних чи етнічних відмінностях. Саме ця, мінлива природа популізму, його здатність формулювати різноманітні вимоги від ксенофобії до перерозподілу власності, робить популістські аргументи такими привабливими та переконливими для багатьох прихильників, створюючи низку загроз та ризиків для демократичного розвитку суспільства, яке зазвичай має свої вразливості. У молодих демократіях з надлишком викликів ці вразливості набагато глибші. Ці ризики особливо зростають, коли популісти вже перебувають при владі.

З огляду на те,  наскільки важливим є інститут виборів для легітимності сучасних демократій, політики-популісти часто ставлять під сумнів майбутній результат виборів, коли бачать незадовільні результати передвиборчих опитувань. Однак, крім цього популістського трюку, популісти паразитують на загальній зневірі населення в інституті виборів. Особливо це стосується країн, де часто змінюються принципи виборчої системи або ж де чинна влада зловживає у підрахунку голосів. Так чи інакше, наявність таких настроїв може свідчити про глибоко вкорінене відчуження від державних інститутів та політичного істеблішменту.

Саме тому ця хронічна зневіра суспільства у власній політичній ефективності згодом вилилася в майже тотальний антагонізм до правлячого класу. Адже популістські орієнтації пов’язані зі схильністю людей дивитися на світ у чорно-білих категоріях, у даному випадку з чітким розподілом між «нами» (простими людьми) та «ними» (елітами). Це часто схиляє людей до спрощеного трактування складних питань і відсутності нюансів у їхніх переконаннях, що може призвести до двозначних почуттів, коли вони стикаються з суперечливими доказами чи думками.

У спробах емпіричної операціоналізації популістських орієнтацій вчені виокремлюють такі складові, як народоцентризм, антиелітизм, ідею народного суверенітету, антиплюралізм та маніхейський світогляд [Stanley, 2008; Akkerman, Mudde, Zaslove, 2014; Spruyt, Keppens, Droogenbroec, 2016].

1. Народоцентризм. Мається на увазі беззаперечна політична воля простого народу, звичайних людей, які за своєю природою є мудрими і доброчесними, на відміну від зрадливої еліти. Таким чином, політичні відмінності між правлячою елітою і народом уявляються набагато більшими, ніж відмінності між звичайними людьми взагалі. Іншими словами, це віра в гомогенність простого народу.

2. Ідея народного суверенітету. Це означає, що політика має бути вираженням волі простих людей, незалежно від їхньої компетентності. Такі люди хочуть, щоб їх представляли звичайні громадяни, а не фахівці чи професійні політики, оскільки, на їхню думку, представники еліти є зарозумілими і не знають, як «насправді влаштоване людське життя».

3. Маніхейський світогляд. Це схильність людей мислити в категоріях дуалізму Добра і Зла, що втілюється в безкомпромісному трактуванні устрою політичного світу з точки зору антиелітарності. У нашому випадку йдеться про сприйняття відносин між «народом» та «елітою» як антагоністичних.

4. Антиплюралізм. Йдеться про скептичне ставлення до ключових рис представницької демократії, зокрема, до компромісу, посередницьких інститутів та процедур, які забезпечують права меншин. На противагу плюралістичній концепції демократії, популізм стверджує плебісцитарну політику та персоналізацією влади.

Таким чином, популістські орієнтації (атитюди) можна визначити як сукупність уявлень про політичне представництво, які відображають протестну соціальну мобілізацію на соціальні зміни і структурують політичний простір, розділяючи його між уявним однорідним блоком «звичайних людей» та усталеною елітою.

Після проголошення незалежності в Україні спостерігалися сплески зростання популістських настроїв серед населення, пов’язаних із кризою суспільної свідомості в результаті соціальних трансформацій, нездатністю політичного істеблішменту ефективно реагувати на подолання труднощів економічних і політичних реформ. Антиелітистські настрої були зумовлені тим, що після краху радянської системи кадрові зміни серед політичного керівництва всіх рівнів мали декоративний характер. Все це, безумовно, позначалося на масовій свідомості населення. Так, у репрезентативному загальноукраїнському опитуванні, проведеному Інститутом соціології НАН України у грудні 1996 року (N=1200), на запитання «Чи відбулася зміна правлячої еліти в Україні після проголошення незалежності?» лише 8% відповіли, що вона змінилася повністю, ще 40% опитаних заявили, що правляча еліта змінилася частково, а 34% вважали, що у правлячій еліті залишаються ті  самі люди, що й до проголошення незалежності. Абсолютна більшість українців на той час вже відчували відчуженння від правлячої еліти. Зокрема, із твердженням, що ті, хто отримав владу, перестають піклуватися про інших людей, про народ, а дбають лише про себе, цілком погоджувалися 68% опитаних, а ще 22,5% були скоріше згодні з таким твердженням. І лише 3,5% не погоджувалися з таким твердженням [Шульга та ін., 1998].

З часом негативні емоції щодо правлячої еліти посилилися серед тих, хто орієнтувався на відновлення СРСР та планової економіки. Насамперед їх використовували ліві сили, небезпідставно звинувачуючи еліту у розкраданні майна під час масштабної приватизації. Втім, коли дійшло до демократичних перетворень у 2004 році, популістські гасла широко використовувалися як провладним, так і опозиційним кандидатами під час передвиборчої кампанії

Тобто популістський дискурс мимоволі стає корисним для демократичних перетворень за умов радикального зламу авторитарного режиму. Для розширення соціальної бази демократичної революції стають у нагоді популістські гасла, які допомагають залучити до лав активістів ще й аполітичних індивідів. Однак ефективність популістських гасел для залучення широких мас до протестних дій у подальшому стала перешкодою у впровадженні радикальних реформ в Україні. Адже масова свідомість, «підігріта» здебільшого лівими, антиринковими ідеями щодо функціонування економіки, та антиелітарними ідеями щодо тотальної люстрації не лише злочинної верхівки політичного класу, але й бюрократії, часто відігравала деструктивну роль у діях політиків, оскільки вони були змушені зважати на громадську думку. Зокрема, відразу після Помаранчевої революції поряд з демократизацією та зростанням соціального оптимізму відбулися й негативні зміни. На тлі незначного підвищення оцінки економічного становища й зростання довіри населення до послуг державних банків суттєво зросли антиринкові настрої та негативне ставлення до процесів приватизації землі, малих та, особливо, великих підприємств. Істотно зменшилася кількість людей, які бажали заснувати власний бізнес, та тих, хто готовий був працювати у підприємця [Паніна, 2005: с. 154]. Справа в тому, що політична кампанія кандидата в Президенти України В. Ющенка базувалася також на популістських гаслах («Бандитам – тюрми!), які справедливо ставили під сумнів результати приватизації та незаконне збагачення близьких до Л. Кучми людей. Однак це також сприяло делегітимації інституту приватної власності, який щойно почав формуватися. Власне, це пізніше зіграло злий жарт з  реформаторськими потугами президента В. Ющенка, коли його проринкові пориви не знайшли схвалення серед «народу».

До того ж, негативізм щодо політичної еліти поглиблювався через надмірну політичну суб’єктність класу великих власників, які через корупційну специфіку приватизації державної власності зуміли взяти під контроль всі гілки державної влади. Олігархизація політичної влади стала настільки очевидною, що після Революції Гідності, згідно з опитуваннями Фонду «Демократичні ініціативи», впродовж кількох років головними причинами соціально-економічної кризи населення вважало проблему «корумпованості влади та розкрадання можновладцями державних коштів» (у 2015 році – 72,1% респондентів; у 2016 році – 66,7% респондентів), «олігархізацію економіки, привласнення олігархами прибутків і вивіз коштів за кордон» (у 2015 році – 54,4% респондентів; у 2016 році – 58,1% респондентів) та «некомпетентне керівництво вищих органів влади економікою і соціальною сферою» (у 2015 році – 47,4% респондентів; у 2016 році – 46,1% респондентів) [Фонд «Демократичні ініціативи», 2016]. Тобто у громадській думці антиелітарні орієнтації поєднувалися з критичними поглядами на олігархію.

За іронією долі, українські популістські сили фінансувалися переважно олігархами і при цьому найбільше експлуатували популярну у народі антиістеблішментську риторику проти «корумпованої» влади та олігархів.

Крім того, якщо брати діяльність політичних акторів-популістів в Україні, то, на думку Т. Кузьо, їх у своїй риториці вирізняла схильність до використання брехні в оцінці політичної реальності, виправдання авторитаризму та патерналізму, ностальгії за Радянським Союзом. Водночас популісти в Україні та Європі схожі: вони виступають з антиглобалістськими та авторитаристськими гаслами, спрямовуючи свою критику на МВФ, використовуючи радикальну риторику проти корумпованих еліт, «ліберального істеблішменту».

Популісти мало підтримують реформи, які, на їхню думку, несправедливо нав’язують сторонні сили. Популісти в Україні, Європі та США схильні використовувати неправду, перебільшення, маніпуляції та є ідеологічними хамелеонами. Нарешті, популісти використовують кризи для мобілізації виборців [Kuzio, 2018].

Важкий період російсько-українського конфлікту на Донбасі, економічне зубожіння населення, проведення болючих реформ впродовж 2014–2019 років створили суспільний запит популістського характеру. На цьому тлі фіксувалася низька довіра до владних інстиутів та істеблішменту, зростання негативного балансу недовіри до відомих політиків. Водночас, виявилося, що високий суспільний запит на альтернативну політику не задовольнявся активним громадянським суспільством, яке не могло тоді конкурувати з потужними телеканалами, контрольованими олігархами [Haran, Burkovskiy, 2019].

Однак виникає питання, чому всі ці підгрунтя популізму, які мали місце впродовж тривалого періоду, проявилися саме у 2018–2019 роках, а не раніше? Справа в тому, що в українському суспільстві існують різні соціальні групи, що мають частково суперечливі політичні, культурні та економічні інтереси, висуваючи до влади досить специфічні вимоги. Для одних соціальних груп ставлення до державної влади визначається раціональною оцінкою її діяльності, а саме у вирішенні різних соціальних проблем. Для інших вирішальною буде ідеологічна заангажованість. У цьому ключі йдеться також про соціальні поділи та розмежування, такі як уподобання в етнокультурній політиці, геополітичні орієнтації тощо. Ідеологічна, етнокультурна або геополітична заангажованість ставала ключовою у ставленні до умовно «своїх» та «чужих» у владі [Резнік, Козловський, 2021].

До Революції Гідності існував певний баланс між прозахідними та проросійськими силами. Поляризація суспільства у ставленні до чинної влади проходила по лініях історичної пам’яті, ідеології, етнокультурної ідентичності та геополітичних орієнтаціях. Тому виборець хоч і негативно ставився до предстваників правлячого класу, він все ж був схильний підтримати хоч і «старого» політика, але «свого, перевіреного», тобто того, хто справді відстоював би певний шлях розвитку України. Натомість після Євромайдану геополітичні погляди населення стали тяжіти в бік євроінтеграції та навіть зросла підтримка вступу України до НАТО. Суспільство почало визначатися не лише з напрямком зовнішньополітичного розвитку, але й у питаннях національної ідентичності, мовної політики, історичної пам’яті тощо. Водночас слід зазначити, що протягом цих років підтримка європейської інтеграції коливалася на позначці понад половини населення, а підтримка приєднання країни до північноатлантичного альянсу – близько 45% [Фонд «Демократичні ініціативи», 2018]. Після початку війни з Росією у 2014 року частина населення, яка раніше не сприймала євроатлантичну інтеграцію і схилялася до проросійських орієнтацій, вже не могла артикулювати себе як прихильників інтеграції з країною-агресоркою, тому була змушена визначатися поза дихотомічною шкалою «проєвропейський напрям – проросійський напрям». Такими орієнтирами стали ідеї політики позаблоковості до будь-якого союзу (близько чверті населення) та позаблокового статусу у сфері безпеки (близько третини населення) [Фонд «Демократичні ініціативи», 2018]. Зникнення чіткої поляризації суспільства за геополітичними орієнтаціями для значної частини населення позбавило сенсу підхоплювати есхатологічні заклики політичних сил, які представляли традиційний істеблішмент, підтримати їх на виборах. Іншими словами, зник той чинник, який «заважав» популістським орієнтаціям повністю «розкритися» через їхнє втілення в електоральній поведінці.

К. Еш і М. Шаповалов звертають увагу, що саме на антиполяризаційній популістській риториці В. Зеленському та партії «Слуга народу» вдалося здобути перемогу в 2019 році. Адже за наявності сильних поляризаційних брендів із відчутною підтримкою населення популісти змушені приєднуватися до одного з них, як це зробив свого часу Д. Трамп у США. Однак за умов слабких партійних брендів популісти можуть провадити власну гру. Саме наявність достатньої кількості виборців, які не поділяють категоричних тверджень, ставляться байжуже або мають амбівалентне сприйняття проблем, за яким поляризуються основні політичні сили, може привести до перемоги антисистемних популістів з антиполяризиційною риторикою. Власне тому В. Зеленський і «Слуга народу» конкурували з політичним істеблішментом, який був поляризований з часів незалежності України та залишився поляризованим після Євромайдану. Як показує емпіричне дослідження, виборці «Слуги народу» на виборах до Верховної Ради України 2019 року частіше дотримувалися неоднозначних (амбівалентних) позицій щодо асоціації з ЄС, сприйняття Революції 2014 року та мовної політики. Вони були схильні до збалансованого використання російської та української мови у своєму повсякденному житті. Тобто електорат «Слуги народу» був більшою мірою незадоволений усталеною українською політичною системою та віддавав перевагу новій перспективі, водночас не маючи сильних почуттів щодо  асоціації з ЄС чи мовних питань, які домінували в політичному дискурсі до 2019 року [Ash, Shapovalov, 2022]. Тобто давні популістські орієнтації  українського суспільства стали ключовими у той момент, коли проблеми ідентичності чи фундаментальної зовнішньополітичної орієнтації країни перестали поляризувати соціум. Більше того, саме різке протиставлення «звичайних людей» та «старих політиків» у передвиборній риториці команди В. Зеленського знайшло підтримку в більшості регіонів України, серед людей з різним рівнем освіти, кваліфікації та типом поселення.

Іншими словами, на тлі нівелювання традиційної поляризації суспільства («помаранчеві» проти «біло-синіх», проєвропейські проти проросійських тощо) команда Зеленського зуміла нав’язати значній частині суспільства політичний дискурс саме популістської поляризації – нових, позасистемних політиків, які репрезентували проблеми та скарги простих людей, проти старої, корумпованої еліти з усіх політичних таборів. Саме за таких умов наявні в суспільстві настрої проти істеблішменту змогли втілитися у голосування за політичну партію чи кандидата, які сприймалися як сторонні чи антисистемні. Грамотно продумана популістська кампанія зуміла створити відчуття «ми проти них» та зобразити політичних опонентів як корумпованих, некомпетентних або елітарних.

Однак після виборчого циклу 2019 року в українському соціумі, особливо серед громадян, які цікавляться політикою, ще тривалий час зберігалася новосформована поляризація між прихильниками попереднього та чинного президентів країни. Треба розуміти, що масові популістські настрої привели до влади політиків, які прагнули подобатися і втілювати проєкти, які для більшості вважилися першочерговими («Велике будівництво» тощо). А підтримка меншістю виборців кандидата з гаслами «Армія. Мова. Віра» засвідчила неготовність суспільства до нагальних викликів, за які, якщо їх не врахувати, згодом доведеться платити занадто високу ціну.

Як після обох Майданів, так і після перемоги на президентських виборах В. Зеленського до влади на гаслах популізму прийшли недосвідчені політики, і саме їхній дилетантизм став цінним соціальним капіталом, який нібито відрізняв їх від традиційних, «скомпрометованих» еліт. Однак нормальне функціонування будь-якої сфери, в тому числі й політичної, потребує знань та навичок виконавців. Політики та чиновники – це люди, які в ідеалі повинні урядувати професійно та ефективно. Тому підготовка кадрів для державного управління – це складний, тривалий і досить дороговартісний процес. Натомість заклики популістів прискорити зміни в певному напрямку шляхом  запрошення «некорумпованих», «людей поза системою» є вкрай ризикованими для нестабільних суспільств з надлишком викликів. Адже постійне реформування державного апарату робить державні інститути вразливими, нівелюючи «інституційну пам’ять» бюрократичного прошарку.

Характерно, що навіть вже після приходу до влади команди нового президента В. Зеленського, яка уособлювала нову, «незаплямовану» еліту, абсолютна більшість громадян продовжувала сповідувати маніхейський світогляд, втілений у безкомпромісному трактуванні структури політичного світу в термінах антиелітизму. Так, загальнонаціональне репрезентативне опитування (N=2035), яке проводилося Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення Школи політичної аналітики НаУКМА у вересні 2019 року, використовувало саме наукову методологію дослідження популістських орієнтацій [Школа політичної аналітики НаУКМА, 2019]. Зокрема, це дослідження з’ясувало ставлення населення до ідей про «непомильність народу», чиї інтереси мають представляти незаплямовані нові політики; протиставлення «еліта–народ»; схильність до прямого врядування та простих рішень, поза представницькими процедурами; схильність до ігнорування ЗМІ тощо (табл. 1).

Таблиця 1

Ставлення населення України до популістських тверджень, вересень 2019 р., %

 

Повністю згодний/згодна

Частково згодний/згодна

І так, і ні

Частково не згодний/згодна

Повністю не згодний/згодна

Важко сказати

Політики мають представляти інтереси простих громадян, а не еліти

84,8

9,0

1,9

1,5

1,5

1,3

Політики зазвичай не розуміють, чого хочуть звичайні люди

60,9

22,7

7,3

4,7

2,5

1,9

Політики в Україні діють за вказівками міжнародних організацій та/чи іноземних урядів

36,1

24,9

12,8

6,3

4,5

15,4

Я особисто найбільше довіряю політикам – вихідцям з народу

49,3

24,3

12,2

6,1

4,0

4,2

Старі політики лише розграбовують і руйнують країну

54,3

21,6

11,3

6,0

3,2

3,6

Важливі для суспільства закони мають прийматись невідкладно, за потреби навіть із порушенням процедури

43,5

19,5

8,0

9,1

15,0

4,9

Ухвалення важливих державних рішень можливе виключно за умов всенародної підтримки таких рішень (через референдум, всенародне опитування, віче, петиції тощо)

51,8

22,7

8,7

4,2

3,0

9,6

Якщо реалізація всенародно ухваленого рішення загрожує конституційним правам окремих груп чи меншин, державні органи повинні стати на захист цих меншин

50,0

24,6

8,7

3,9

1,9

10,9

Парламент не має права ухвалювати закони, які суперечать громадській думці

65,3

18,5

6,3

3,3

2,8

3,8

Люди на референдумі можуть прийняти помилкове рішення

35,4

27,6

13,8

7,0

10,5

5,7

Україна потребує сильного лідера

78,9

10,9

3,0

3,1

2,5

1,7

Влада приховує багато важливої інформації від простих людей

60,7

24,5

5,5

3,9

1,7

3,8

Політиків, які не виконали передвиборчі (або інші) обіцянки, потрібно штрафувати

78,3

12,0

2,8

2,1

2,2

2,6

Політики мають безпосередньо спілкуватись з виборцями через Facebook, Instagram або інші соціальні медіа

42,9

18,8

13,8

5,3

7,9

11,3

Джерело: [Школа політичної аналітики НаУКМА, 2019].

Переважна більшість українців погодилася одночасно як із більшістю популістських тверджень, так і з двома антипопулістськими тезами («якщо реалізація всенародно ухваленого рішення загрожує конституційним правам окремих груп чи меншин, державні органи повинні стати на захист цих меншин» та «люди на референдумі можуть прийняти помилкове рішення». Тобто спостерігалося суперечливе явище, коли більшість населення погоджувалася зі всенародним диктатом більшості і водночас не хотіла брати на себе відповідальність за помилкові рішення або утиски меншин.

Рівно через рік, у вересні 2020 року, Школа політичної аналітики НаУКМА спільно з Info Sapiens провели аналогічне загальнонаціональне опитування (N=2000) з відтворенням окремих популістських тверджень-маркерів порівняно  з минулим роком. Виявилося, що серед українців суттєво знизилася згода з тим, що важливі для суспільства закони мають ухвалюватися невідкладно, за потреби навіть із порушенням процедури. Порівняно з 53% респондентів, які погоджувалися з цим у 2019 році, лише 29% підтримали цю ідею через рік каденції нової влади [Школа політичної аналітики НаУКМА, 2020]. Тобто суспільство пережило певне протверезіння і розчарування в окремих популістських гаслах і засобах досягнення мети. Водночас відповіді на інші питання-маркери популізму залишилися незмінними. Зокрема, пропозицію, що «парламент не має права ухвалювати закони, що суперечать громадській думці» переважна більшість населення все одно підтримала, хоч і меншою мірою: 63,2% загалом погодились з цим твердженням (у 2019 році – 83,8%). Відповіді на запитання про те, що люди на референдумі можуть ухвалити помилкове рішення, показали навіть деяке зниження частки незгодних з цим (по суті антипопулістським) твердженням: у 2020 році 45% згодних та 20,6% незгодних, натомість у 2019 році – відповідно, 63% проти 17,5% [Школа політичної аналітики НаУКМА, 2020].

Таким чином, через рік правління популістів деякі аспекти популізму почали втрачати підтримку населення, а деякі продовжували навіть зміцнюватися у громадській думці. І все ж певні зміни масової свідомості таки відбулися. Ще перед Євромайданом опитування Центру Разумкова фіксувало значний суспільний запит на нових політичних лідерів (табл. 2). Водночас значна частка населення вважала, що достатньо тих, хто вже є. Незважаючи на події Революції Гідності, потреба в нових політичних лідерах зросла до максимальних позначок: так, опитування Центру Разумкова у 2015 році показало, що 55% українців вказали на таку потребу і лише 28% вважали, що цілком достатньо тих політичних лідерів, які вже є. Однак вже у 2020 році, через рік існування нової влади, розрив між цими частками суттєво скоротився. А в рік повномасштабної війни ці частки стали однаковими. Тут можна припустити, що це є або наслідком певного розчарування у нових лідерах, або ж існування нової владної команди цілком задовольняє цю потребу.

Таблиця 2

Динаміка відповідей населення України на запитання «Як Ви вважаєте, чи потрібні Україні нові політичні лідери?», %

 

Травень 2013 р.

Травень 2015 р.

Жовтень –листопад 2020 р.

Вересень –жовтень 2022 р.

Так, потрібні

49,1

54,8

46,2

41,3

Ні, цілком достатньо тих, що вже є

37,1

28,0

41,7

41,4

Важко сказати

13,8

17,1

12,1

17,3

ЗАГАЛОМ

100,0

100,0

100,0

100,0

Джерело: [Центр Разумкова, 2022].

Натомість потребу в нових політичних партіях відчувають лише  близько  третини населення (табл. 3). Так, частка громадян, які вважали, що Україні потрібні нові політичні партії, у 2022 році порівняно з 2020 роком практично не змінилася. Тобто як і до повномасштабної війни, так під час неї, близько половини населення вважало, що достатньо вже наявних політичних сил.

Таблиця 3

Відповіді населення України на запитання «Як Ви вважаєте, чи потрібні Україні нові політичні партії?», %

 

Жовтень–листопад 2020 р.

Вересень–жовтень 2022 р.

Так, потрібні

35,3

33,9

Ні, цілком достатньо тих, що вже є

54,8

50,2

Важко сказати

9,9

15,9

ЗАГАЛОМ

100,0

100,0

Джерело: [Центр Разумкова, 2022].

Таким чином, можна зробити обережний висновок, що пік популістських запитів припав на кінець 2010 років, і попри існування стійкої підтримки основних популістських гасел, режим військового стану та відповідного згасання політичного життя не сприяв відтворенню антиелітарних настроїв на високому рівні. До того ж стрімке зростання довіри до більшості державних інститутів та національна єдність суспільства під час повномасштабної війни тимчасово знівелювали антагонізм між правлячою елітою та народом.

Тому можна було б припустити, що в умовах масштабної війни відбувається зменшення підтримки популістських ідей. Щоб перевірити цю  гіпотезу, ми застосували методику вимірювання популістських орієнтацій в рамках всеукраїнського опитування «Суспільно-політичні настрої населення України», яке проводилося КМІС на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва у липні 2023 року методом особистих інтерв’ю з використанням планшета. Загалом було проведено 2011 інтерв’ю з респондентами, які проживають у 135 населених пунктах України. Вибірка стратифікована, триступенева, випадкова з квотним відбором на останньому ступені. Стратифікація та квотне завдання формувалися на основі агрегованих масивів опитувань КМІС «Омнібус», проведених у період з вересня 2022 року до лютого 2023 року. Респондентам було запропоновано погодитись або не погодитись з низкою тверджень, які відтворюють основні популістські ідеї (табл. 4).

Таблиця 4

Відповіді населення України на запитання «Зараз я буду зачитувати Вам різні твердження, а Ви скажіть, наскільки Ви згодні чи не згодні з ним», липень 2023 р. %

Популістські твердження

Зовсім не згоден

Скоріше не згоден

Важко сказати, згоден чи ні

Скоріше згоден

Цілком згоден

Народ набагато мудріший за політиків, тому політики повинні слідувати тільки волі народу

6,5

10,6

13,3

26,4

43,2

Часто думка простих людей важливіша, ніж думка професійних політиків та експертів

9,3

11,7

18,1

29,2

31,7

Нашою країною повинні керувати люди з народу, а не представники правлячої еліти

5,1

7,2

18,2

28,7

40,8

Я хотів би, щоб мене у політиці представляв пересічний громадянин, а не досвідчений політик

19,8

17,3

24,0

20,6

18,2

Компроміс у політиці – це насправді торгівля власними принципами

10,1

10,9

30,0

24,7

24,3

Люди, які довгий час перебувають у політиці, не можуть бути чесними та принциповими

6,9

8,3

12,3

25,1

47,4

У політиці важливішим є результат, навіть якщо він отриманий з порушенням законодавства

36,2

20,1

18,2

13,4

12,1

Дослідження показало, що більшість українців погоджується  з популістськими ідеями народоцентризму. Так, із твердженням «народ набагато мудріший за політиків, тому політики повинні слідувати тільки волі народу» у цілому погодилося 69,6% респондентів, тоді як не погодилося лише 17,1%. Так само більшість населення (60,9%) погодилися з тим, що «часто думка простих людей важливіша, ніж думка професійних політиків та експертів», і тільки п’ята частина респондентів (21%)  не погодилася з цим твердженням.

Натомість ставлення українців до антиелітарних ідей виявило певні суперечності. Частина антиелітарних ідей знайшла майже абсолютну підтримку серед населення. Так, із твердженням «люди, які довгий час перебувають у політиці, не можуть бути чесними та принциповими» погодилося 72,5% респондентів, і лише 15,2% – не погодилося. Аналогічний ступінь підтримки було зафіксовано і щодо твердження «нашою країною повинні керувати люди з народу, а не представники правлячої еліти» – 69,5%, і лише 12,3 – не погодилися. Проте думки розділилися щодо твердження «я хотів би, щоб мене представляв у політиці звичайний громадянин, а не досвідчений політик», яке за змістом близьке до попередньої ідеї, але сформульоване інакше: 38,8% опитаних підтримали його, а 37,1% не погодилися з ним. Причому майже чверть (24%) опитаних не змогли визначитися щодо цього питання. Цю суперечність можна пояснити тим, що у дихотомії «люди з народу – представники правлячої еліти» більш виразно підкреслюється абстрактний антиелітарний антагонізм, вибір між якими ні до чого не зобов’язує посткомуністичну людину, натомість, коли йдеться про власне представництво у політиці, люди більш раціонально визначають свій вибір між «пересічним громадянином» та «досвідченим політиком».

Такий вияв популізму, як маніхейська безкомпромісність у тлумаченні політики, простежується менш виразно в українському суспільстві. Хоча майже половина населення (49%) погодилася з твердженням «компроміс у політиці – це насправді торгівля власними принципами» і лише 21% не погодилися, та все ж значна частка населення (30%) не змогла визначитися щодо цього. Натомість не знайшло підтримки популістське твердження «у політиці важливішим є результат, навіть якщо він отриманий з порушенням законодавства»: лише чверть (25,5%) населення підтримало його, натомість більше половини (56,3%) українців не погодилися з цим. Очевидно, що, як і за результатами опитувань, які ініціювала Школа політичної аналітики НаУКМА у 2019–2020 роках, моральний аспект порушення процедури законодавства не викликає ентузіазму навіть попри необхідність досягнення результату.

Для з’ясування соціально-демографічних детермінант популістських орієнтацій був застосований метод лінійної регресії. В якості залежної змінної використовувався усереднений сумарний індекс популістських орієнтацій. При обчисленні цього індексу кодовим позиціям шкали кожного з семи показників (відповідно до порядку нумерації варіантів відповідей) присвоєно значення від 1 бала (низький рівень підтримки популізму) до 5 балів (високий рівень підтримки популізму). Сума значень у балах усіх семи показників усереднюється діленням на 7. Відтак значення усередненого сумарного індексу можуть варіювати у межах від 1 до 5. Отже, за результатами 2023 року індекс популістських орієнтацій дорівнював 3,47, що означає підвищений рівень підтримки популізму у суспільстві.

Як незалежні змінні були виокремлені наступні чинники:

1) стать, виміряна за дихотомною шкалою (1 = чоловіки; 2= жінки);

2) вік, виміряний у роках;

3) рівень освіти, виміряний за 8-бальною шкалою (1 = початкова (менше 7 класів); 2 = неповна середня (менше 10 класів); 3 = РУ, ФЗУ, ПТУ після 7-8 класів; 4 = повна середня, загальна (10-11 класів); 5 = СПТУ, ПТУ після 10-11 класів; 6 = середня спеціальна (технікум тощо); 7 = неповна вища (3 курси і більше); 8 = повна вища);

4) оцінка фінансового становища сім'ї, виміряна за 5-бальною шкалою (1 = «нам не вистачає грошей навіть на їжу»; 2 = «нам вистачає грошей на їжу, але купувати одяг вже важко»; 3 = «нам вистачає грошей на їжу, одяг і ми можемо дещо відкладати, але цього не вистачає, щоб купувати дорогі речі (такі як холодильник або телевізор)»; 4 = «ми можемо дозволити собі купувати деякі коштовні речі (такі як телевізор або холодильник)»; 5 = «ми можемо дозволити собі купити все, що захочемо»);

5) тип населеного пункту, виміряний за 7-бальною шкалою (1 = село; 2 = СМТ; 3 = місто до 20 тис.; 4 = місто 20-49 тис.; 5 = місто 50-99 тис.; 6 = місто 100-499 тис.; 7 = місто 500 тис. і більше);

6) макрорегіональне розмежування, виміряне за дихотомною шкалою (Захід/Центр = 1; Південь/Схід = 0);

7) мова спілкування у родині, виміряна за трьома окремими дихотомними показниками: українською (1/0), російською (1/0), українською та російською (1/0).

У таблиці 5 представлені стандартизовані β-коефіцієнти регресійного аналізу для індексу популістських орієнтацій. Отже, лише вік, рівень освіти, оцінка фінансового становища родини та тип населеного пункту дають статистично значущі (у таблиці позначені зірочками *) асоціації з індексом популістських орієнтацій в очікуваному напрямку. Зокрема, схильність до популістських трактувань політичного життя зростає із збільшенням віку, зменшенням розміру населеного пункту, зниженням рівня освіти та зниженням рівня фінансового становища сім’ї.

Таблиця 5

Детермінанти популістських орієнтацій українців, множинна лінійна регресія (2023 р.)

Предиктори (чинники)

Індекс популістських орієнтацій (1–5)

Стать (1 = чоловіки; 2= жінки)

-0,035

(-1,587)

Вік (роки)

0,117***

(5,009)

Рівень освіти (1 = початкова (менше 7 класів); 2 = неповна середня (менше 10 класів); 3 = РУ, ФЗУ, ПТУ після 7-8 класів; 4 = повна середня, загальна (10-11 класів); 5 = СПТУ, ПТУ після 10-11 класів; 6 = середня спеціальна (технікум тощо); 7 = неповна вища (3 курси і більше); 8 = повна вища)

-0,139***

(-6,077)

Оцінка фінансового становища сім’ї (1 = «нам не вистачає грошей навіть на їжу»; 2 = «нам вистачає грошей на їжу, але купувати одяг вже важко»; 3 = «нам вистачає грошей на їжу, одяг і ми можемо дещо відкладати, але цього не вистачає, щоб купувати дорогі речі (такі як холодильник або телевізор)»; 4 = «ми можемо дозволити собі купувати деякі коштовні речі (такі як телевізор або холодильник)»; 5 = «ми можемо дозволити собі купити все, що захочемо»)

-0,104***

(-4,330)

Тип населеного пункту (1 = село; 2 = СМТ; 3 = місто до 20 тис.; 4 = місто 20-49 тис.; 5 = місто 50-99 тис.; 6 = місто 100-499 тис.; 7 = місто 500 тис. і більше)

-0,055*

(-2,279)

Макрорегіональне розмежування (Захід/Центр = 1; Південь/Схід = 0)

0,034

(1,208)

Мова спілкування у родині

 

Українською (1/0)

0,157

(1,385)

Російською (1/0)

0,112

(1,153)

Українською та російською (1/0)

0,075

(0,832)

N

1939

F

17,158

0,074

Adjusted R²

0,070

Примітка. Записи в таблиці – стандартизовані β-коефіцієнти (бета) із t-статистикою в дужках.

Статистична значущість коефіцієнтів: * p ≤ .05, ** p ≤ .01, *** p ≤ .001.

Стандартизовані коефіцієнти дозволяють оцінити відносну силу взаємозв'язку між незалежними та залежною змінними. Якщо ранжувати ці чинники за стандартизованим коефіцієнтом (бета), то формально їх можна розмістити наступним чином: рівень освіти (-0,139), вік (0,117), фінансове становище сім’ї (-0,104) та тип населеного пункту (-0,055). Втім, очевидно, що про явну перевагу певного типу детермінант в даному разі говорити некоректно. Характерно, що результати регресійного аналізу показали відсутність впливу таких детермінант, як стать, макрорегіональне розмежування та мова спілкування у родині.

Отже, в Україні тривалі суспільні трансформації посткомуністичного періоду призвели до тотальної недовіри та негативного ставлення до державних інституцій. Внаслідок незмінюваності політичного істеблішменту у масовій свідомості сформувалися стійкі антиелітарні настрої. Проте існування поляризації в українському суспільстві за геополітичними орієнтаціями та соціальними ідентичностями тривалий час призводило до того, що громадяни у своїй електоральній поведінці покладалися на традиційні політичні сили. Десятиліттями політичні уподобання населення базувалися на поділі політиків залежно від геополітичних орієнтацій та етнокультурних уподобань. Це не давало популістам повною мірою проявитися в ролі реальної антиістеблішментської сили. Лише після того, як ця поляризація значно послабилася, популістські орієнтації стали електоральним феноменом у 2019 році, коли до влади прийшли позасистемні політики.

Під час повномасштабної російсько-української війни відбулася радикальна переоцінка власної держави та державних інституцій, тож антагонізм між населенням та елітою тимчасово втратив актуальність. Однак високий рівень підтримки  популістських ідей серед українців навіть під час війни несе в собі ризики у післявоєнному відновленні конкурентного політичного життя, коли вже чинний політичний істеблішмент буде вважатися «традиційним» і «корумпованим».

Позитивним моментом є те, що певні популістські ідеї вже не мають  підтримки серед українців. Зокрема, заради досягнення результату більшість населення вже не схвалює порушення законодавства, як, наприклад,  публічна підтримка Президентом В. Зеленським розпуску парламенту у 2019 році. Це пов’язано з тим, що у відповідь на російську агресію зафіксовано найбільше зниження за весь період моніторингових спостережень Інституту соціології НАН України індексу цинізму як міри зневажливого ставлення до загальноприйнятих цінностей, держави та нації, дефіциту довіри в суспільстві, що опосередковано відображує міру легітимності суспільного ладу [Reznik, 2023]. Саме тому зондування ініціатив з боку Офісу Президента щодо проведення чергових парламентських виборів під час війни не знайшли підтримки у суспільстві [Ведернікова, 2023].

Крім того, важливо, що попри існування підвищеного рівня підтримки популізму у суспільстві, його зумовленість не відтворюється регіональними чи етномовними розмежуваннями. Тобто феномен популізму як потенційної проблеми для демократизації суспільства не буде підсилюватися соціальними розколами такого ґатунку. Як і в розвинених демократіях, підтримка популізму в Україні зосереджена насамперед серед тих верств населення, які є найбільш економічно незахищеними в умовах глобалізації та діджиталізації, тобто серед мешканців малих міст, менш освічених, старшого віку, з фінансовими проблемами.

Джерела:

Ведернікова, І. (2023). Війна і вибори. Яка перемога важливіша? ZN.UA. 18 травня 2023 р. URL: https://zn.ua/ukr/war/vijna-i-vibori-jaka-peremoha-vazhlivisha.html

Паніна, Н.В. (2005). Українське суспільство 1994–2005: соціологічний моніторинг. Київ: ТОВ «Видавництво Софія».

Резнік, О., Козловський, О. (2021). Уявлення про державні інститути України у масовій свідомості населення. Українське суспільство: моніторинг соціальниг змін. 30 років незалежності, 8 (22), 259–267.

Фонд «Демократичні ініціативи», (2016). Реформи в Україні: громадська думка населення–2016. 11 липня 2016 року. URL: https://dif.org.ua/article/reformi-v-ukraini-gromadska-dumka-naselennya

Фонд «Демократичні ініціативи», (2018). Європейська інтеграція у вимірі громадської думки. 28 вересня 2018 року. URL: https://dif.org.ua/article/evropeyska-integratsiya-u-vimiri-gromadskoi-dumki

Центр Разумкова, (2022). Оцінка громадянами ситуації в країні, довіра до соціальних інститутів, політико-ідеологічні орієнтації громадян України в умовах російської агресії (вересень–жовтень 2022 р.). URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/otsinka-gromadianamy-sytuatsii-v-kraini-dovira-do-sotsialnykh-instytutiv-politykoideologichni-oriientatsii-gromadian-ukrainy-v-umovakh-rosiiskoi-agresii-veresen-zhovten-2022r

Школа політичної аналітики НаУКМА (2019). Презентація результатів опитування «Хвиля популізму в Україні: правда чи вигадка?». URL: https://spa.ukma.edu.ua/wp-content/uploads/2021/09/results_survey_populism.pdf

Школа політичної аналітики НаУКМА (2020). Презентація результатів опитування «Подвійні стандарти: що українці думають про реінтеграцію окупованих територій». URL: https://spa.ukma.edu.ua/wp-content/uploads/2021/09/pres-121120-Donbas-Crimea-populism.pdf

Шульга, М., Потєхін, О., Бойко, Н., Парохонська, О., Шульга, Т. (1998). Правляча еліта сучасної України : аналітична доповідь № 10. Київ: Інститут соціології НАН України.

Akkerman, A., Mudde, C., Zaslove, A. (2014). How Populist Are the People? Measuring Populist Attitudes in Voters. Comparative Political Studies, 47 (9), 1324–1353.

Ash, K., Shapovalov, M. (2022). Populism for the ambivalent: anti-polarization and support for Ukraine’s Sluha Narodu party. Post-Soviet Affairs, 38 (6), 460–478.

Haran, O., Burkovskiy, P. (2019). Ambivalence of public opinion as the base for populism in the 2019 presidential campaign. В: Л. Й. Зубрицька (ред.), Популізм і громадянське суспільство: межі перетину. Тези виступів наукової конференції, 24 березня 2019 р. (сс. 13–14). Київ: Кафедра політології НаУКМА.

Kuzio, T. (2018). Populism in Ukraine and Europe: Similar but Also Different. In: K.Segbers (Ed.), Populism in Europe: An Overview. CGP working papers, 09/2018 (pp. 16–31). Berlin: Freie Universität Berlin.

Reznik, V.S. (2023). Modern Ukrainian societal community in the conditions of war: legitimation, loyalty and solidarity. Visn. Nac. Akad. Nauk Ukr., (7), 46–55. https://doi.org/10.15407/visn2023.07.046

Spruyt, B., Keppens, G., Van Droogenbroeck, F. (2016). Who Supports Populism and What Attracts People to It? Political Research Quaterly, 69 (2), 335–346.

Stanley, B. (2008). The thin ideology of populism. Journal of Political Ideologies, 13 (1), 95–110.

Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.