Змінені війною. Чи готові українці до розриву з Росією

І тут найважливішим є не так будівництво фізичної «великої стіни» між державами, як ментальний розрив на рівні суспільства. Він є необхідною передумовою завершення процесу звільнення українців від комплексів колоніального минулого та перспективи побудови в майбутньому вже з чистого аркуша нових, рівноправних відносин із РФ чи державними утвореннями, що можуть постати на її теренах (див. Тиждень, № 27/2014).

Тенденції останнього часу, безперечно, сприяють досягнен­­ню відповідної мети. Ще в листопаді 2013-го Тиждень передбачав, що незалежно від того, чи буде підписано Угоду про асоціацію з ЄС, розв’язана Кремлем війна проти України суттєво й безповоротно змінить взаємосприйняття двох народів (див. Тиждень, № 45/2013). Однак на той час ішлося лише про інформаційну, торговельну та енергетичну війни. Тим часом 2014 рік, який позначився вже російською воєнною агресією, анексією Кри­­му та окупацією чималої частини Донбасу, змінив сприйняття україн­цями Росії ще більше.

Дослідження, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) із 12 по 21 вересня 2014-го, виявило: 70,3% опитаних вважали, що між Росією та Україною йде війна, і лише 19,3% не погодилися з твердженням. При цьому абсолютна більшість українців саме на РФ покладала відповідальність за кровопролиття і загибель людей на Сході України: 43,7% – «без­умовно, так», 18,9% – «швидше за все, так» і тільки 16,9% відкидали таку думку.

Як свідчить порівняння результатів соціологічних досліджень, проведених у 2013-му й наприкінці 2014-го – на початку 2015-го, абсолютна більшість українців нарешті позбулася сентиментів щодо східного сусіда, які зберігалися в перші два десятиліття після здобуття незалежності, й нарешті стала сприймати його як «чужого» і «ворога», пов’язувати майбутнє країни з альтернативними еко­номіч­ними та війсь­ко­­­во-політичними альянсами.

За даними КМІСу, частка позитивно налаштованих до Росії українців порівняно з листопадом 2013 року впала більш ніж удвічі (з 82% до 36,5%), натомість негативно налаштованих зросла майже вп’ятеро (з 10% до 47,5%). Порівняно з листопадом в Україні більш ніж учетверо підвищилася питома вага тих, хто бажає закритих кордонів із РФ (з 12% до 50%), натомість тих, хто прагне дружніх і незалежних відносин двох держав із відкритими кордонами без віз та митниць, зменшилася майже удвічі (із 73% до 42%). Навіть у південному та східному регіонах частка позитивно налаштованого до Росії населен­­ня впала до 50%.

Частка прихильників вступу до Митного союзу з Росією (з 2015 року в межах Євразійського економічного союзу), за даними опитування, проведеного з 19 по 24 грудня 2014-го Центром Разумкова, зменшилася з грудня 2013-го по грудень 2014-го з 35,7% до 16,3%. Натомість прибічників інтеграції до ЄС стало 57,3%. А листопадове дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», за результатами яко­­го питома вага тих, хто не визначився, була меншою, засвідчило ще вищий рівень підтримки зближення з ЄС (64%) за майже аналогічної даним Центру Разумкова питомої ваги прихильників вступу до Митного союзу.

Причому інтеграцію до ЄС на сьогодні підтримує значно більше мешканців в усіх частинах країни (у Центрі пропорція становить 73% проти 8%, на Сході без Донбасу – 51% проти 27%, на Півдні – 41% проти 30%), і лише на Донбасі 45% усе ще виступають за входження до Митного союзу проти 19% прихильників євроінтеграції.

Якщо в серпні 2012 року, за даними Центру Разумкова, підтримка вступу України до НАТО становила 12,4%, то згадане вище дослідження громадської думки Соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило, що в разі проведення зараз референдуму за приєднання до Альянсу проголосував би 51%, проти – лише 25%. Причому частка прихильників вступу до НАТО перевищує частку противників уже не лише в Центрі (58% проти 21%), а й на Сході  (40% проти 37%), і тільки на Півдні  прихильники все ще поступаються противникам інтеграції до Альянсу.
Різко знизилася й авторитетність російських ЗМІ. За даними опитування Центру Разумкова, якщо в березні 2013 року пов­ністю або швидше довіряли російським медіа 45,7% респондентів, повністю не довіряли лише 13%, то результати дослідження КМІСу, проведеного з 9 по 19 жовт­­ня 2014-го, засвідчили зменшення частки українців, які цілком або частково довіряють російському телебаченню, до 31%, а питома вага тих, хто не довіряє, збільшилася до 48,5%.

Опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Ukrainian Sociology Service, проведене з 25 грудня 2014-го по 15 січня 2015-го, ви­явило, що саме перемога у війні з Росією є найпопулярнішою (36% респондентів) платформою консолідації та примирення мешканців різних частин країни. Цей критерій випередив навіть такі, як реальна боротьба з корупцією (35%) та покращення соціально-економічного стану в країні (34%).

Однак якщо в оцінках сучасності українці позбулися стереотипів про близькість із Росією, то в сприйнятті минулого включно з історією вже незалежної України в південно-східних регіонах усе ще спостерігається засилля нав’язаних російською пропагандою кліше. Показовими в цьому сенсі є результати згаданого ви­ще дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Ukrainian Sociology Service.

Розпад СРСР усе ще негатив­­но сприймають 70,3% мешканців Донбасу, 51,6% Харківщини та 49,1% Нижнього Придніпров’я (Дніпропетровська та Запорізька області). І лише відповідно 12,3%, 31,3% та 38,6% – позитивно. Проголошення незалежності України схвалюють тільки 40,4% опитаних на Донбасі та 53,6% на Харківщині й відповідно 32,1% та 31,8% – ні. Помаранчеву революцію негативно оцінюють 71,4% респондентів на Донбасі, 53,3% на Харківщині та 49,6% на Нижньому Прид­ні­пров’ї, позитивно – 7,5%, 29,6% і 30,6%. Революцію гідності 2013–2014 років не схвалюють все ще 69,2% мешканців Донбасу та 55,4% Харківщини (схвалюють лише 12,3% і 36,3%).

Поволі формуються перед­умови й для різкого обмеження особистих контактів між жителями України та Росії. Введення візового режиму між країнами, яке рік тому довелося відкласти через масштаби трудової міграції, стає дедалі реальнішим. Від початку 2015-го в РФ було різко ускладнено працевлаштування українців. Анонсуючи запровадження обмежень у спеціальній статті, російський прем’єр Дмітрій Мєдвєдєв не приховував, що метою є завдання збитків Україні через зменшення грошових переказів і провокування додаткового соціального невдоволення.
Щоб зірвати мобілізацію в Україні, ці заходи, щоправда, бу­ли потім дещо підкориговані в бік ліберальнішого ставлення до українців призовного віку. Однак загалом спроби використати донедавна численних українських заробітчан у Росії як ще один інструмент тиску на Україну, схоже, також лише сприяють розриву однієї з останніх ниточок пуповини, що пов’язувала українців із колишньою метрополією.

Бюрократичне ускладнення перебування українських трудових мігрантів у РФ разом із погіршенням там соціально-психоло­гіч­­ного клімату та фінансово-економічної мотивації скоригували карту української трудової міграції. Якщо раніше за високих цін на нафту російський напрям був дуже популярним, то останнім часом українські заробітчани дедалі частіше обирають заробітки в ЄС, які стають привабливішими на тлі зростання курсів долара та євро як до гривні, так і до російського рубля. Усе це підриває можливості Кремля впливати на ситуацію в Україні за допомогою «народної дипломатії» гастарбайтерів. Понад те, значна частина з них повертається на батьківщину з більш антиросійськими настроями, ніж їхала туди.