Військовий стан в Україні: бути чи не бути

Запровадження військового стану – це фактично зміна системи управління в країні. І це не просто проголошення, що ми перебуваємо з кимось в стані війни

Мова йде про запровадження певних обмежень на пересування громадян, контроль ЗМІ та розповсюдження інформації. Крім того, частина ресурсів, зокрема, приватних, може бути змобілізована на потреби безпеки і оборони. Це – реальна перебудова дуже багатьох речей. За таких умов іноземні партнери, очевидно, будуть з великою недовірою дивитися в наш бік – вони просто боятимуться країни, яка перебуває у військовому стані. Не до кінця наразі зрозуміло, яким чином формуватимуться відносини між Україною та Міжнародним валютним фондом, і не зрозуміло, які реформи і яка політика буде проводитися.

Нинішня ситуація дуже складна: ми прекрасно розуміємо, що це не антитерористична операція, а фактична боротьба з російською агресією. Тому тут виникає питання: яку ми повинні проводити юридичну політику, які запроваджувати засоби захисту національного суверенітету та безпеки в найширшому розумінні цього слова у цих умовах? Я думаю, що повноцінне запровадження військового стану в країні не буде, але те, що нам необхідно прийняти складне рішення щодо наших стосунків з РФ – очевидно. Особливо, зважаючи на ту роль, яку відіграє сьогодні Росія у світі. До того ж на певному етапі гібридна війна вичерпала свої політичні межі. Загострення і продовження того конфлікту, який ми на сьогодні спостерігаємо, вимагає від України прийняття нестандартних рішень.

Нам необхідно зробити складне рішення щодо наших взаємин з РФ

Ключова проблема полягає в тому, що здебільшого ми ухвалювали рішення у відповідь. Після анексії Криму та початку військових дій на сході ми були реактивні. Набір наших дій до цього моменту не виходив за межі стандартних інструментів економічного і військового протистояння. Якщо йдеться безпосередньо про військовий стан, на мій погляд, ми не можемо запровадити його просто так. Ми повинні чітко сказати у зв’язку з чим його запроваджено: назвати Росію агресором в юридичному плані. А відтак – здійснити низку заходів, як-то обмежити відносини з Росією, щонайменше запровадити візи, а то й взагалі закрити на деякий час кордон, припинити економічні зв’язки, тощо.

У цьому сенсі серед багатьох українців це буде дуже непопулярна норма, тому що з одного боку ми розуміємо, що йде війна, але з іншого боку особистісний обмін не припиняється, люди туди-сюди їздять, ситуація строката. І якщо за умов такої строкатості будуть запроваджені жорсткі заходи, ясно, що це рішення буде непопулярне, і ті, хто веде боротьбу з чинною владою, можуть скористатися цим моментом.

Тому запровадження військового стану вимагає надзвичайно високого рівня мобілізації політичної еліти. На жаль, на сьогодні вона такою не є. Ідея захисту своєї країни не є такою, що поділяється значною кількістю українських політичних сил.

Те саме стосується і суспільства. Не можна вимагати його стовідсоткової мобілізації. Ми повинні чітко зрозуміти, що якщо немає єдиної еліти та високого рівня мобілізації суспільства в цілому, то реальне запровадження військового стану, а також повноцінне політичне, військове  і економічне протистояння з Росією реалізувати дуже складно. 

Оригінал: Новое Время