Українці віддають свою свободу верхам

Із розпадом тоталітарної системи, початком ринкових відносин українці відчули себе розгубленими і далеко не завжди готові користуватися плодами навіть тієї обмеженої свободи, отриманої разом із незалежністю держави. Про це попереджав свого часу психолог і філософ Еріх Фромм, який наголошував, що в умовах несвободи, феодалізму, тоталітаризму, всупереч загрозам, люди почували себе цілком впевнено і безпечно, а з розпадом царства тотальної несвободи в громадян з’являється почуття страху, безсилля перед безмежним простором свободи. У посттоталітарних суспільствах людина постає перед вибором – позбутися свободи з допомогою нової залежності або ж дорости до повної реалізації позитивної свободи, котра базується на неповторності та індивідуальності кожного.

Ірина Бекешкіна

В Україні, де суспільство переживає складні соціальні зміни в умовах перманентного напівавторитарного правління, відсоток тих, хто покладається на авторитаризм завжди високий, каже керівник фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна, посилаючись у розмові з Радіо Свобода на результати досліджень, проведених напередодні виборів президента України у 2010 році.
 

«Перед самими виборами майже зрівнялися переваги демократії (свободи) і авторитаризму. 36 відсотків тоді висловлювалося за свободу і демократію, як найкращий режим для України і 30 за авторитаризм, а решті важко було визначитися. Через півроку після того, як Янукович був обраний, цінність свободи і демократії зросла аж на 15 відсотків. Тобто, люди відчули, що свобода і демократія потрібні. Але, на жаль, люди не зовсім розуміють, що вони й самі повинні щось робити для суспільства. Вони чекають, що хтось за них це зробить, Начебто, якщо вони оберуть якогось доброго царя, то він прийде і зробить все, що потрібно», – зазначає Ірина Бекешкіна.
 
У посттоталітарній Україні люди втрачають початковий енергетичний заряд боротьби за свободу

Андреас Умланд

Такі настрої в українському суспільстві німецький політолог Андреас Умланд пояснює деактивізацією слабкого ще громадянського суспільства в Україні відразу після Помаранчевої революції.
 

«Люди втратили оцей початковий енергетичний заряд, – каже він. – Це був результат суперечок між Тимошенко і Ющенком. Це посттоталітарне суспільство. І я вважаю, що у цьому нічого дивного немає. Так зазвичай і відбувається».
 
Фактично те ж відбувалося у ставленні чехів як до Оксамитової революції, так і до своєї свободи.

Відомий чеський політолог, свого часу радник Вацлава Гавела, Їржі Пеге пригадує: «Люди просто очікували, як хтось за них зробить все, як кажуть – згори. І з цієї причини багато людей просто розчаровані, бо уявляли, що за ці 25 років держава буде трохи далі. Хоча з іншого боку, громадяни розчаровані самі від себе, бо політики, у своїй більшості, є лише відображенням спільноти. Політики не здійснили повною мірою очікуваних громадою змін, бо не вдалося, звичайно, викорінити корупцію, провести інші демократичні зміни. А це все означає, що досить слабка й сама громадянська спільнота в Чехії».

Станіслав Шушкевич

Хоча ситуація в Чехії непорівнянна зі ставленням до свободи громадян Білорусі. На цьому зауважив у розмові з Радіо Свобода один з ініціаторів розпуску тоталітарного СРСР, а нині відомий білоруський опозиціонер, Станіслав Шушкевич.
 

«Білоруський народ перебуває в умовах тотальної пропаганди проти свободи, проти демократії… Влада Мінська діє не як обрана і контрольована народом, а як свавільна і самовпевнена. І вона намагається віддалити білоруський народ від свободи і демократії. Тому білоруська ментальність значною мірою залишається радянською. Це велика проблема. Разом з тим європейський вектор розвитку підтримує більше ніж половина населення Білорусі», – зауважує Шушкевич.
 
Українські верхи дуже скоро забувають про свої знедолені низи

Тарас Стецьків

Ми вже говорили, що політики, у своїй більшості, є лише відображенням спільноти. На запитання Радіо Свобода про те, хто більше винен у поразці Помаранчевої революції – верхи чи низи, її польовий командир Тарас Стецьків сказав: «Із низів не можна знімати відповідальності, оскільки низи собі намріяли месію і вождя, й вважали, що вони свою роботу зробили, тому й пішли додому, замість того, щоб контролювати лідерів, яких вони обрали та допомагати їм будувати нову країну. Але більша вина безумовно на верхах, які не мали ані плану, ані команди. Вони зрештою йшли до влади лише для того аби зайняти владні кабінети, а не для того, щоб змінювати країну».
 
Схожою по суті є оцінка очільників Помаранчевої революції білорусом Станіславом Шушкевичем: «Мені дуже важко оцінювати помаранчевих політичних діячів України, котрими я захоплююся, котрі зараз перебувають поза владою, а окремі, як Юлія Тимошенко, взагалі – у в’язниці. Але мені здається, що демократичні депутати в Україні, президенти, члени уряду, все-таки, час від часу, свої приватні уподобання ставили вище інтересів народу. І тому вони зазнали поразки. Можливо, це буде для них отаким уроком».

Володимир Чемерис

Програш лідерами Помаранчевої революції виборів президента у 2010-му та й пізніше парламентських виборів 2012 року вже разом з новими опозиційними партіями політолог і громадський активіст Володимир Чемерис у розмові з Радіо Свобода пояснив тим, що вони не змогли переконати маси своїми дієвими, демократичними програмами.
 
«Вони й сьогодні не здатні запропонувати щось, у зв’язку з тим, що їхня соціальна природа – це той самий великий капітал, що й Партія регіонів, – каже він. – І, звичайно, будуть існувати партії правлячі і партії опозиційні, вони можуть змінювати один одного при владі у гострій боротьбі, бо вони борються за народне багатство. Але це не означає, що зі зміною один одного при владі, вони змінять сам спосіб експлуатації, саму соціальну систему в Україні».
 
Тому чимало експертів, як українських, так і західних не виключають певного полівіння українців, пошуку ними нових лідерів, які виправдали б їхні сподівання на соціальні зміни у занадто патерналістській, олігархічній системі розподілу, коли чи не 90 відсотків населення України живе або ж у злиднях, або ж близькі до них. Фактично, це намагання втекти від свободи і покластися на верхи.
 
Але ж, як писав Еріх Формм, у своїх прагненнях до свободи люди повинні не лише самі змінюватися, духовно, але й одночасно змінювати матеріальний розподіл, не руйнуючи його, а розвиваючи. «Будь-яка спроба змінити лише один бік життя, матеріальний чи духовний, приречена на поразку», – попереджав Фромм.
 
Як же мають діяти маси, щоб послідовно реалізувати бажання життя в атмосфері позитивної свободи? Чи розуміють українці сьогодні, що таке послідовна реалізація своїх намірів до свободи?
 
Наступна тема «Втечі від свободи» – «Як українці розуміють саме прагнення до свободи?»
 
Думки, висловлені в авторській рубриці «Втеча від свободи» не конче відображають позицію Радіо Свобода