У 2017 році політики остаточно перестали боятися суспільства
Марія Золкіна: Одне з наших основних опитувань протягом року – підсумкове опитування, яке проводиться щорічно. Є питання, які традиційно перетікають з року в рік: оцінка ситуації в країні загалом, думка стосовно того, покращилося чи погіршилося становище в країні в різних сферах, життя громадян зокрема. Також є питання, так би мовити, на злобу дня.
З ключових висновків, якщо взагалі охарактеризувати те, що ми отримали: на мій погляд, результати достатньо неоднозначні. За майже чотири роки після зміни влади, після завершення Революції гідності, запит суспільства на проведення дуже серйозних реформ залишається надзвичайно високим, віра в можливість здійснення цих реформ зменшується, ресурс населення для очікування успіху цих реформ і «затягування пасків», щоб пожертвувати чимось заради успіху завтра, так само зменшується.
Зневіра й недовіра до ключових інститутів влади й до публічних політиків достатньо висока. Все це на фоні того, що так само, як в 2016 (якщо не зраджує пам’ять, і в 2015 році) залишаються три головні проблеми, які суспільство адресує владі у вигляді завдань, які необхідно розв’язати. Це завершення або певний поступ у розв’язанні конфлікту на сході – тут українська влада не є одноосібно відповідальною, більшою мірою все залежить від РФ. Два інші запити – подолання корупції та вирішення економічних питань.
Наприкінці 2017 року на 10% збільшилась кількість людей, порівнюючи з кінцем 2016 року, які взагалі неготові більше чекати на успіх реформ, бо матеріальне становище їхніх родин нестерпне вже сьогодні – тут і зараз. Ресурс очікування, вікно можливостей зменшується. Політики, як на мене, недостатньо добре це розуміють. Саме тому я з певною насторогою дивлюся в 2018 рік у внутрішньополітичному житті стосовно того, які будуть баталії, спекуляції, бо це буде передвиборчий рік.
Тетяна Трощинська: Чи показало опитування регіональні відмінності?
Марія Золкіна: В принципі, це загальна картина по всій Україні. Є певні відмінності в оцінках. Наприклад економічний фактор більше має значення для жителів південних чи східних територій, включаючи підконтрольну частину Донбасу, а успіхи на ниві євроінтеграції більше оцінюються жителями заходу й центру.
Досі є запит на зрозумілу політику держави хоча б щодо підконтрольних територій
Цього року ми робили фокус-групи на підконтрольних територіях, але вздовж лінії розмежування. Ми пропонували респондентам оцінити основні постулати стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу Міністерства інформаційної політики. Переважна частина людей говорили: нас на підконтрольній території не треба переконувати, що Донбас – це Україна, треба переконувати тих людей, які живуть на непідконтрольній території. Як переконувати? Як мінімум, зробити зрозумілою стратегію щодо підконтрольного Донбасу. В нас у голові абсолютний хаос, ми взагалі не розуміємо, що відбувається і не можемо прогнозувати, якими будуть дії влади щодо підконтрольної території, в який спосіб буде розвиватися ця територія, де економічні плани, розвиток інфраструктури.
Значна частина переселенців лишається на підконтрольних територіях, недалеко від лінії розмежування – чому ці люди полишили непідконтрольну територію, але при цьому не набули повноцінних прав громадянина й людини, як це мало би бути.
Так само, як в 2015 та 2016, досі є запит на зрозумілу політику держави хоча б щодо підконтрольних територій. На жаль, в 2017 році відповіді на це питання знайдено не було. Мінімально реалізовувався урядовий план стосовно реінтеграції Донбасу, він не був ключовим документом для уряду, Міністерство як було у внутрішній опозиції до уряду, частиною якого воно є, так і лишилося. Плюс до всього – на наступний рік я не бачу, що зміниться підхід до розв’язання проблем.
Тетяна Трощинська: У цьому опитуванні суспільної думки на підконтрольних територіях громадяни цілком чітко називали проблеми, вирішення яких вони бачать у першу чергу. Я дивлюсь, що і в Луганській, і в Донецькій області робочі місця та інфраструктура є абсолютними лідерами потреб громадян.
Марія Золкіна: Так. Це підтверджується і кількісними опитуваннями, і фокус-групами, і під час обговорень на круглих столах. Робочі місця, економіка – людям потрібен якийсь індикатор того, що життя налагоджується. На жаль, наприклад, безвіз як можливість, певне затишшя на фронті – ці речі не є мірилом успішності дій влади і налагодження життя людей на цих територіях. Для них катастрофічно важливо, щоб їм було де працювати. Я розумію, що в інших регіонах така ж історія, але там це гостріше відчувається, бо є проблеми з економічними наслідками цього конфлікту. Більше того, важливо, що останніми роками там змінюється структура населення. Особливо в прифронтових районах – молодь тотально виїхала або продовжує виїжджати, структура населення змінюється в бік старіння громад.
Ми схильні до того, щоб швидко зневірюватись в тих, кого ми обираємо, бути невизначеними щодо того, кому віддати свій голос аж до дня голосування. Ми схильні до того, щоб бути критично налаштованими до тих, хто представляє владу як таку
Тетяна Трощинська: Ваше опитування показує, що 74% населення вважають, що події в Україні відбуваються в неправильному напрямку, при цьому – майже 60% почували себе щасливими в 2017 році.
Марія Золкіна: Я теж звернула на це увагу, коли побачила наші результати і коли ми їх обробили. Дійсно, ми парадоксальна нація. Напевно, знаходимо щастя в простих речах. У нас такий рівень політичної і економічної напруги, стільки проблем, скільки, напевно, жодна з пострадянських націй, жодна з країн постсоціалістичного табору в східній Європі не переживала. В той же час, у нас все зійшлося в одній точці: війна, криза, злам свідомості, зміна ідентичності. Все це, тим не менше, не заважає людям знаходити щастя в простих речах. Хоча цей високий показник негативної оцінки реалій в країні не є якимось винятком. Що б у нас у державі не відбувалося, ми критикуємо владу. Ми в абсолютній більшості сфер кожного року фіксуємо, що люди говорять: ситуація погіршилась.
Тетяна Трощинська: Що ж робити органам влади в цих умовах. Чи слово «реформа» перестало бути лайливим в Україні?
Марія Золкіна: Воно перестало бути авторитетним словом. Мені здається, в 2014 і навіть на початку 2015 суспільство позитивно сприймало заклик до певних жертв: давайте потерпимо, і в нас будуть якісь успіхи, реформи. Була надія та якийсь кредит довіри. Зараз цього кредиту довіри немає, тому що відбулося знецінення понять. Не можна називати реформою те, що є тільки одним із десяти кроків для того, щоб цю реформу провести. Не можна називати, наприклад, пенсійною реформою зміну системи нарахування пенсій,бо сама система підготовки людини до пенсії не змінюється. Плюс – політичні спекуляції. В нас суспільство поки що готове сприймати популістичні обіцянки, вірити обіцянкам легких шляхів подолання складних проблем. Політки цим зловживають.
