То ми точно йдемо в Європу? Не в СРСР?

Повага до прав і свобод людини – те, що становить ядро європейських цінностей

Ірина Бекешкіна
Український соціолог,
директор Фонду Демократичні ініціативи для "Нвого часу"

Здається, вже вирішено: йдемо в Європу. А вже на Західній Україні та в її неформальній столиці – Львові, так і поготів. І вже Радянського Союзу тут позбулися, здавалося б, давно і остаточно. Так?

У чому була основна відмітна особливість повсякденного життя в ті часи? Пам'ятаю, як в школі міряли сантиметром спідниці – не більше п'яти сантиметрів вище коліна. Не можна, не годиться! Ще пам'ятаю, як мене ледь не вигнали з Комсомолу за те, що запросила на шкільний вечір (як культорг) рок-ансамбль. Яка розпуста! Ще пам'ятаю, як в університеті нас тягали до відомої інстанції через «самвидав» - ми в кількості п'яти примірників надрукували літературний альманах (ні, ніякої політики там не було, але хто дозволив?).

Та багато чого можна згадати. Одна з ключових особливостей життя радянського тоталітарного суспільства – це загальна уніфікація. Всі дивилися одні й ті самі фільми, які одночасно були в прокаті по всій країні, були дві загальносоюзні телепрограми та одна республіканська, майже всі їздили на громадському транспорті, а рідкісні володарі власних авто мали або Запорожець, або Жигулі, в рідкісних випадках – Волгу.

Але головне – всі повинні були думати однаково, єдине вірне вчення – марксизм-ленінізм, єдина партія в країні – Комуністична, вона ж, згідно 6 статті Конституції – навічно правляча, на виборах – вибір з одного кандидата. Коротше кажучи, радянський тоталітаризм – це суспільство повної несвободи. І це була не тільки політика влади, але й умонастрій населення (важко сказати – більшості, бо емпіричної соціології не було в принципі, адже партія краще знає, що думають громадяни?).

І бабусі плювали услід дівчині в міні-спідниці, і в білих штанях можна було хизуватися в Києві, але не в батьківській провінції, і при рідному дідові не можна було сумніватися в політиці партії, і почуті крізь тріск "глушилок" передачі радіо «Свобода» можна було обговорювати тільки в дуже тісному колі надійних друзів. А вже секс! Його просто не було. Вірніше, він, звичайно, був (інакше, звідки діти?), але ні в громадському дискурсі, ні в радянській культурі, ні в освіті, ні навіть у сімейному вихованні сексу не було. Фільм «Маленька Віра» періоду перебудови, де герої милуються (і тільки) в ліжку став справжньою сенсацією на всю країну.

Про одностатеву любов навіть не чули, а якби й знали – це було б сприйнято (причому щиро) як кримінал, адже і відповідна стаття в Кримінальному кодексі була.

Захід був протилежністю цього уніфікованого світу: для одних - бажаний світ свободи, для інших – прокляття розпусти й аморалізму.

Крах Радянського Союзу, ринкова економіка, культурне розмаїття, змагальність партій та ідеологій, відкритість світу, нарешті, всесвітня мережа Інтернет, здавалося б, привели до кінця колишній замкнутий уніфікований світ. Але чи можна в один момент перейти з царства тотальної несвободи до світу свободи?

Парадоксальним чином, люди, отримавши свободу, використовують її для того, щоб обмежувати свободу інших, будувати уніфікований світ у відповідності зі своїм розумінням єдино «правильного», де всіляка інакшість жорстоко переслідується.

Ставлення до меншин може слугувати чітким індикатором «європейськості»: адже «меншини» - завжди «інші», не такі, як всі. Закон стоїть на сторожі прав і свобод кожного громадянина, в тому числі й «інакшого». Коло забороненого теж чітко визначене Законом. А все, що не заборонено законом, дозволено.

У нас теж, начебто, сексуальна поведінка – це особиста справа кожного. І якщо люди з нестандартною сексуальною орієнтацією вирішують провести збори або мітинг – це їх невід'ємне право. Але події у Львові чітко показали, наскільки ми ще «недоЄвропа»: і частина суспільства не здатна прийняти людей іншої сексуальної орієнтації, а правоохоронні органи, які повинні забезпечувати порядок під час Фестивалю рівності у Львові байдикували.

Якщо кожна окрема людина визнає, що має право  встановлювати в суспільстві ті норми, які подобаються особисто їй, почнеться хаос. Одних може дратувати, що хтось носить міні-спідниці – то що, бити жінок, які їх носять? Іншим може не сподобатися, що хтось цілується на вулиці – то що, бити людей, які цілуються на вулицях? Заборонити можна лише те, що заважає іншим людям. Наприклад, не можна галасувати в пізній час, тому що це заважає іншим спати. Чим представники ЛГБТ заважають іншим? Тільки тим, що дратують своєю «інакшістю».

Але якщо ми дійсно будуємо Європу в Україні, то повинні усвідомлювати, що європейські цінності включають толерантність до інакшості, прийняття різноманітності та складності людського світу. Інакше – Радянський Союз.