Соціально-політичні орієнтації та проблеми мобілізації в Україні – загальнонаціональне опитування

Загальнонаціональне опитування проведено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова з 21 по 27 березня 2024 року. Опитування методом face-to-face проводилося у Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській, Чернівецькій областях та місті Києві (у Запорізькій, Миколаївській, Харківській, Херсонській областях – лише на тих територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії).
Опитування проводилося за стратифікованою багатоступеневою  вибіркою  із застосуванням випадкового відбору на перших етапах формування вибірки та квотного методу відбору респондентів на заключному етапі (коли здійснювався відбір респондентів  за статево-віковими квотами). Структура вибіркової сукупності відтворює демографічну структуру дорослого населення територій, на яких проводилося опитування, станом на початок 2022 року (за віком, статтю, типом поселення).
Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Водночас додаткові систематичні відхилення вибірки можуть бути зумовлені наслідками російської агресії, зокрема, вимушеною евакуацією мільйонів громадян.

• Серед українців не спостерігається одностайності щодо того, який порядок – демократичний чи авторитарний, є більш ефективним. Адже думку, що лише виборна демократія, верховенство права та незалежний суд можуть забезпечити порядок в країні, поділяють 42% опитаних. Натомість 23% вважають за можливе поєднувати демократичні та авторитарні практики, а 19% переконані, що кращим для забезпечення порядку є авторитаризм.

• Можна було б припустити, що орієнтації на демократію залежатимуть від віку опитаних, зокрема більшу схильність до неї демонструватимуть молоді люди, а меншу – старші респонденти. Проте такої чіткої тенденції не спостерігається. Зокрема, у вікових групах 18–29, 30–39 та 40–49 років приблизно однакові частки опитаних (44–47%) однозначно обирають виборну демократію та верховенство права, а у вікових групах 50–59 і 60 та більше років відповідна частка хоча й менша (39%), але бачимо, що відмінності досить незначні. Так само частки тих, хто орієнтується на авторитаризм, не дуже відрізняються в різних вікових групах.
• Деякі відмінності в цьому питанні фіксуються серед мешканців різних регіонів України. Зокрема, серед мешканців Східного регіону однозначна орієнтація на демократію дещо менш поширена (таку орієнтацію продемонстрували 33% представників цього регіону), тоді як серед мешканців Центрального регіону вона  є найвищою (47%). Проте нижчий показник на Сході формується внаслідок різних підходів – не лише більшої схильності до авторитаризму (таку схильність мають 22% жителів Сходу проти 17–18% на Заході та в Центрі), але й вищого рівня  невизначеності в цьому питанні (19% порівняно з 12–15% в інших регіонах).
• У нашому суспільстві не поширені ані однозначний індивідуалізм та самостійність, ані однозначний патерналізм. Так, лише 1/5 респондентів зазначили, що рівень життя кожного громадянина (окрім непрацездатних) має залежати від нього самого, так само лише 1/5  українців вважають, що держава зобов’язана забезпечити належний рівень життя усім громадянам. Натомість більше половини опитаних (52%) орієнтуються на  баланс між цими варіантами, зазначаючи, що рівень життя громадян має однаковою мірою забезпечуватися як державою, так і самими громадянами.

• Орієнтація на самостійне забезпечення свого життя більш поширена серед заможніших верств населення – серед них 27–30% підтримують тезу, що рівень життя кожного громадянина (окрім непрацездатних) має залежати від нього самого, натомість у групах незаможних відповідна частка становить 9–16%.  І навпаки, бажання, щоб держава забезпечувала належний рівень життя громадян,  продемонстрували 45% в групі дуже бідних, 26% – з низьким рівнем забезпеченості і лише 15–16% більш заможних респондентів. Але навіть серед заможних  переважає тенденція до комбінування особистої активності та державної підтримки.
• Співвідношення різних орієнтацій дещо варіюється в різних вікових групах. Хоча прагнення поєднувати самостійність  та державну підтримку переважає в усіх цих групах, проте орієнтація на самостійність більш поширена серед людей віком до 50 років (24–28% порівняно з 13–19% серед старших осіб), тоді як у старших вікових групах (особливо у віці 60 і старше) більше орієнтуються на державне забезпечення. Такі відмінності цілком зрозумілі, зважаючи на нижчі  реальні можливості старших людей забезпечувати себе.
• Більшість опитаних (61%) цілковито або скоріше погодилися з тим, що між політичною елітою та народом в Україні існують чималі розбіжності; не згодні з  цим твердженням лише 12% респондентів.

• Подібні уявлення досить рівномірно поширені в різних соціальних групах, деякі відмінності фіксуються лише між городянами та селянами й між жителями різних регіонів. Зокрема, про існування політичних розбіжностей між елітою та народом дещо частіше згадували жителі міст (63% проти 57% серед селян). Також помітно частіше твердження про існування таких розбіжностей підтримували мешканці Центрального регіону (тут з ним згодні 70%), тоді як найнижча підтримка (49%) –  в Східному регіоні (при цьому тут була й більша частка незгодних – 21%).
• Досить поширеною серед українських громадян є думка, що прості люди краще за політиків знають, що і як робити в державі та суспільстві. Зокрема, 51% опитаних були цілком чи скоріше згодні з твердженням, що народ набагато мудріший за політиків, тому політики повинні слідувати тільки волі народу. 

• З твердженням, що часто думка простих людей важливіша, ніж думка професійних політиків та експертів, повністю погодилися або скоріше погодилися 48% опитаних. Не згодні з таким твердженням лише 1/5 респондентів.

• Думки з цього приводу мають певну залежність від рівня матеріальної забезпеченості респондентів. Зокрема, більшу віру в народну мудрість демонструють менш заможні особи (тут така віра поширена серед 60%), натомість багатші ставляться до цього твердження критичніше (серед осіб із задовільним матеріальним становищем 46% погодилися із перевагою народу над політиками,  серед заможних осіб відповідна частка становить 48%). Також такі думки частіше поділяють мешканці Центрального регіону; тут обидва вищезазначені твердження підтримали 55%, на відміну від 43-48% в інших регіонах.
• Водночас ставлення до непрофесійної політичної діяльності у наших співгромадян більш обережне. Зокрема, визначаючи своє ставлення до твердження, що нашою країною повинні керувати люди з народу, а не представники правлячої еліти, повну чи переважну згоду висловили 43% опитаних.

• Коли питання стало менш абстрактним і більше стосувалося самих людей (респондентів просили погодитися або не погодитися з твердженням, чи  хотіли б вони, щоб їх  у політиці представляв пересічний громадянин, а не професійний політик), частка тих, хто погодився, становила вже 31%, тоді як не погодилися з цим твердженням 32%.

• Підтримка тез про те, що звичайні люди є більш корисними в політиці та управлінні,  пов’язана з освітою респондентів. Зокрема, люди з середньою або неповною середньою освітою більш схильні поділяти такі погляди, і поширеність таких орієнтацій зменшується з підвищенням рівня освіти. Твердження про бажаність керування країною людьми з народу підтримали 51% респондентів із середньою (неповною середньою) освітою, 43% респондентів із середньою спеціальною освітою та 39% опитаних із вищою (неповною вищою) освітою. Так само 38% респондентів із середньою (неповною середньою) освітою та 28–30% респондентів з вищою освітою висловилися за представництво їх у політиці пересічними громадянами.
• Зазначені популістські погляди більше поширені в групі респондентів із найменшим рівнем матеріальної забезпеченості. Серед останніх 51% погодилися з перевагою простих людей над професійними політиками (на відміну від 39–46% в більш заможних групах), та 41% не проти того, аби їх в політиці представляли не політики, а пересічні громадяни (в групах достатньо забезпечених осіб та заможних такого бажали б 24-25%).
• Згода з бажаністю безпосереднього керування країною людьми з народу виявилася більш високою в Західному та Центральному регіонах (44–48%, на відміну від 32–38% на Півдні та Сході). Частка тих, хто віддає перевагу політичному представництву через пересічних людей, вища у Центральному регіоні (34%), а найнижча – в Південному (23%).

• Сприйняття політичних компромісів серед наших громадян не можна назвати позитивним (хоча і не однозначно негативним). Хоча лише третина опитаних цілком або скоріше погодилися з тезою, що компроміс у політиці – це насправді торгівля власними принципами, проте  повністю або скоріше не погодилися з цим лише 26% респондентів, а 40% – не визначилися (тобто, як мінімум, сумніваються в прийнятності політики компромісів).

• Співвідношення прийнятності політичних компромісів та негативної налаштованості до них є досить схожим у різних соціальних групах. Тут можна відзначити лише трохи більший негатив, який демонструють мешканці Центрального та Східного регіонів, де з поганою оцінкою компромісів погодилися  37–38%, тоді  як у Західному та Південному регіонах відповідні частки становлять  27–28%.
• Досягнення певного політичного результату в обхід законної процедури не має значної підтримки серед нашого населення. Адже лише близько 1/5 опитаних погодилися із тезою «У політиці важливішим є результат, навіть отриманий з порушенням процедур законодавства», натомість 44% не погодилися з таким підходом, а третина опитаних не змогли визначитися з цього питання.

• Визначаючи реакцію своїх близьких та знайомих на процес мобілізації, респонденти відзначають наявність проблеми ухилення від цього процесу. Зокрема 25% опитаних зазначили, що більшість з їхнього оточення намагаються уникати мобілізації, водночас  47% відзначають, що деякі зі знайомих уникають, а деякі готові бути мобілізованими.  Зважаючи на те, що в останній групі респондентів частина знайомих таки готові до мобілізації, можна говорити про те,  що готовність до мобілізації  перебуває  не на низькому, а на посередньому рівні.

• Прагнення уникати мобілізації більш поширене в Східному регіоні. Тут 39% опитаних вказали, що більшість з їхніх знайомих, які можуть підлягати мобілізації, намагаються уникнути цього, тоді як в Південному регіоні відповідна частка становить 32%, у Західному регіоні – 29%, а найменшою (15%) вона виявилася в Центральному регіоні. Але й високу міру готовності долучитися до мобілізації відзначала приблизно однакова (5–9%) частка опитаних на Сході, Півдні та Заході, і трохи більшою (15%) ця частка є в Центральному регіоні.

• Серед опитаних загалом переважає готовність тим чи іншим чином долучатися до боротьби з російськими загарбниками. Зокрема 7% опитаних висловили готовність приєднатися до сил оборони в разі мобілізації, 9% – готові  приєднатися до сил оборони у разі, якщо військові дії наблизяться до місця їхнього проживання, а 35% зосереджені на роботі та наданні посильної невійськової допомоги.