Роль Європи в Абу-Дабі: За столом переговорів чи в меню?

Цим вона, фактично, повернула в дію ультиматум до НАТО від грудня 2021 року. Тільки от якщо тодішня американська адміністрація різко відкинула ідею скоротити присутність американських військ в Європі, нинішня саме цим і займається. Для України ж ця нова конфігурація — це одна причина не плекати ілюзій з приводу гарантій безпеки «як в НАТО». Нижче — про те, що змінюють переговори в Абу-Дабі у балансі сил між Європою й Україною, Росією та США.

І окремі переговори, які американська сторона вела з представниками європейських країн, це підтверджують. Марко Рубіо недарма натякнув, що вони хочуть чути більше голосів від Європи. Головне, щоб зараз Європа виступила одним фронтом, а ці голоси звучали в унісон, а не перетворилися, як розраховує Путін, на какофонію. Щоправда, росіяни розраховують, що незалежно від того, чи буде Європа представлена окремо за столом переговорів, чи ні, вони зможуть використати на свою користь будь-який із цих сценаріїв. За першого сценарію Європа так і не зможе домовитися про більш субʼєктне приєднання до переговорного процесу через надто різні позиції та амбіції. Тут може бути справа чи то в недовірі до західноєвропейських столиць, які раніше вели такі перемовини, зокрема, Франція та Німеччина, чи то власні регіональні амбіції країн Східної Європи, чи то в елементарному запереченні самої доцільності говорити з Кремлем зараз. Ба більше: Росія може розраховувати, що як тільки постане питання участі Європи в переговорах, крайні праві або крайні ліві в тих же Німеччині, Франції, Польщі, Італії почнуть включатися в цю тему. І це теж створить внутрішню роздробленість і розкол у країнах, не кажучи вже про брак згоди між урядами цих держав стосовно участі в переговорах. За другого сценарію Європа до переговорів таки підключається. Його Росія теж буде використовувати на свою користь. Тому що в такий спосіб росіяни будуть торгуватися за ті речі, які насправді не стосуються і не повинні були б стосуватися Росії: європейського компонента НАТО, європейської спільної політики безпеки й оборони, а також нових союзів та ініціатив — від виробництва зброї до навчань і операційної сумісності.

Зокрема, щодо країн Балтії і східного флангу НАТО. Все те, що більш, ніж красномовно, було відображено у сумнозвісному ультиматумі 2021 року з боку Росії до США та НАТО. Займався цим як тоді, так і зараз, все той же Сєрґєй Рябков, заступник міністра закордонних справ РФ. У російському прочитанні ця нова архітектура безпеки в Європі — це, звісно, про зменшення присутності західних країн — членів НАТО на східному фланзі й у країнах Балтії. Зменшення військ, навчань, зброї. Перерізання на корені нової ядерної доктрини Франції (яка, серед іншого, передбачає розпорошення ядерних сил Франції по партнерських країнах у межах Європи).

Головна суперечність переговорів

Те, що дискусія про гарантії безпеки для України все-таки залишається однією з ключових тем переговорів — це, безумовно, плюс. Але тут не можна мати жодних ілюзій. Той факт, що Сполучені Штати зараз відкрито говорять, що вони хотіли б, аби Україна отримала гарантії безпеки за аналогією зі статтями 4 і 5 Вашингтонського договору НАТО, жодним чином не повинен вводити в оману. Бо саме тут — одна з головних суперечностей нинішніх переговорів. З одного боку, говоримо про перезавантаження безпекової архітектури в Європі з урахуванням так званих російських занепокоєнь. А це, як йшлося вище, передбачає зменшення ролі НАТО і будь-яких інших оборонних ініціатив, зокрема у Східній Європі. З іншого боку, говоримо про гарантії безпеки для України за аналогією зі статтями 4 і 5 Договору про НАТО. Це — взаємовиключні позиції. Адже навіть для країн східного флангу НАТО Росія де-факто вимагає в переговорах зменшення ймовірності застосування статей 4 і 5: про консультації між членами НАТО на випадок зовнішньої загрози й безпосередньо дій в рамках колективної оборони від такої загрози. І, відповідно, з тієї самої причини, з якої Україна не може стати членом НАТО, Україні не можуть бути надані гарантії за аналогією з цими принципами про колективну оборону.

Відтак, розраховувати, що у випадку з Україною цей механізм колись запрацює, абсолютно абсурдно. А той факт, що американські перемовники почали озвучувати такі пропозиції під час переговорів, не повинен сприйматися інакше, ніж як політична ширма для іншої частини домовленостей. Парадоксально, але саме завдяки тому, що Росії вдалося розширити предмет переговорів далеко за межі винятково російсько-українських відносин, ключова роль у визначенні їхньої подальшої конфігурації тепер може належати Європі. Тому, попри всю увагу до переговорів між Україною та Росією, головний результат Абу-Дабі може виявитися в тому, яку роль обере для себе надалі Європа. Чи погодиться стати частиною тієї самої «великої прекрасної угоди», якої прагне Білий дім, і предметом якої стає і безпека цілої Європи, або ж нарешті повноцінно заявить свою позицію і червоні лінії й формуватиме порядок денний цих перемовин.