Рівень пильності в країнах на східному кордоні Євросоюзу та НАТО не повинен знижуватися – Марія Золкіна
Цими днями у Варшаві лунала повітряна тривога – місцева влада тестувала систему оповіщення населення. Начальник Генерального штабу Республіки Польща Вєслав Кукула свого часу попередив своїх співвітчизників про те, що «війна до них також дуже близько, її подих практично вже поряд». Наскільки відчутною є війна у Польщі, що може слугувати гарантіями безпеки для України та обороноздатності країн на східному кордоні Євросоюзу та НАТО, Польському радіо для України прокоментувала Марія ЗОЛКІНА, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, яка має з цією країною тривалі професійні стосунки.
– Як ви зреагували на цю сирену?
– Дуже спокійно, я чомусь одразу подумала, що це навчальна тривога, хоча не отримувала про це жодних повідомлень.
– Зараз ви перебуваєте у Польщі. Наскільки тут відчутно, що поруч триває війна?
– Я можу навіть порівняти, тому що маю з Польщею тісний професійний зв'язок впродовж багатьох років. Мені здається, що в 2022 році і ще навіть на початку 2023 року близькість війни в польському суспільстві відчувалася значно гостріше. І тоді фраза про те, що «якщо Україна впаде, то Польща і країни Балтії будуть наступні», проживалася гостро, нервово і уявлялася дуже реалістично. Зараз ця фраза не збуджує тих емоцій. Це моє зовнішнє спостереження. Мені здається, що незважаючи на те, що країни Балтії і Польща залишаються і на східному фланзі НАТО, і в принципі в НАТО та Європейському Союзі найбільш амбітними й сміливими з точки зору того, як діяти щодо Російської Федерації, тут також за останні півтора року поширилася ідея, що цю війну можна локалізувати в Україні – між Росією і Україною, і що західна допомога Україні допоможе запобігти сценарію перенесення цієї війни на територію Польщі чи країн Балтії. Я жодним чином не є прихильницею таких стратегій, як «все пропало», але як на мене, це може мати згубний ефект для Польщі. Тому що Росія, на мою думку, звикла тестувати межі можливого. І Польща, і країни Балтії, і Фінляндія є для неї найблагодатнішими цілями для випробування таких операцій, як «операції під чужим прапором», тобто здійснених не російськими силами, а чиїмись чужими руками, наприклад приватних військових компаній. Якщо Росія якимись гібридними методами «штурмуватиме» стабільність в Польщі чи в країнах Балтії, чи на кордоні з Фінляндією, чи в Балтійському морі, то історія про те, що «війна все ще локалізована десь в Україні», знижуватиме рівень пильності, який насправді повинен бути у країн на східному кордоні Євросоюзу та НАТО.
– Нещодавно у Варшаві відбувся одинадцятий Варшавський безпековий форум, який збирає міжнародних експертів і світових лідерів. Наскільки Захід розуміє ці два ключові пріоритети: перший – допомогти Україні у війні, другий – гарантувати власну безпеку і обороноздатність?
– У тому розумінні, в якому Україна уявляє собі перемогу, на Заході такої думки немає. Зараз є розбіжності – якщо для західних партнерів перемога України означає, щоб українська держава вистояла, то для України поняття перемоги мало змінилося з 2022 року. Попри те, що змінилася ситуація на полі бою, попри те, що не вдалося, на жаль, повернути великі частини території в 2023 році, коли почалася контрнаступальна операція, попри те, що Україна отримала зараз практично всі різновиди озброєнь, про які вона просила, починаючи з 2022 року, але отримала їх невчасно, не в тих кількостях, і вони не стали тим, що переломило ситуацію, офіційна риторика України не змінилася. Усередині країни ми говоримо про повернення кордонів 1991 року. На Заході вже близько року, після невдалого контрнаступу 2023 року, перестали говорити про кордони 1991 року. Офіційно це не так, але за зачиненими дверима ми чуємо дуже різкі випади в бік українських експертів і політиків, що повернення до кордонів 1991 року військовими методами в осяжному майбутньому не буде. І це видно по кількості зброї, яку постачають Україні.
Друга частина перемоги з української точки зору – це отримання гарантій безпеки на післявоєнний період. Бо навіть якби Україна сьогодні звільнила всі свої території або якби Росія зупинилася і перестала стріляти, проте зупинилася там, де вона зараз стоїть, на лінії розмежування, ніщо не перешкоджатиме новому російському вторгненню наступного місяця чи наступного року з новими силами.
Тому для України критично важливо мати або членство в НАТО, або двосторонні чи багатосторонні безпекові домовленості, які передбачатимуть спільні дії різних армій разом з Україною. Нічого цього зараз в планах наших партнерів немає. Тобто це ключові, на мою думку, речі, якщо українська сторона просить принаймні почати розмовляти про нехай не військову місію в Україну, а хоча б поліцейську. Це було би дуже символічно, і дискусія про це почалася. Проте скільки років вона триватиме – невідомо. І чи завершиться вона надсиланням хоча б поліцейської місії просто для символічної офіційної присутності представників країн-член НАТО на території України, навіть не на полі бою – питання відкрите.
