Олексій Гарань: Поки що Путін блефує

На переконання політолога, господар Кремля сподівається, що після виборів у США, Німеччині та Франції матиме нових союзників

Питання конфлікту на Сході України залишається однією з провідних тем на міжнародних політичних форумах. Про Україну говорили й лідери “Великої двадцятки” на нещодавньому саміті в Китаї. Наразі наша країна має підтримку Заходу, пише газета Експрес. Та чи триватиме так і надалі, зважаючи на те, що міжнародні партнери відчувають певну втому від українських проблем? Про це -- у розмові з професором політології Києво-Могилянської академії, науковим директором Фонду “Демократичні ініціативи” Олексієм Гаранем.

-- Минуло вже два роки після підписання Мінських угод. Росія за цей період не виконала жодного з пунктів. Напрошується запитання: чи був сенс укладати такого змісту домовленості?

-- По-перше, головний плюс від підписання Мінських угод полягає у тім, що ми виграли час. По-друге, до цих домовленостей прив'язані західні санкції проти Росії. У рішенні ЄС та США чітко сказано: санкції діятимуть до цілковитого виконання Мінських угод. Зауважте: ми постійно чуємо скиглення: “Нас зливають!”, “Усе пропало!” Але ж це не так. ЄС уже двічі продовжував санкції -- вони діятимуть до 31 січня. Україна не пішла на жодні принципові поступки, хоч усі казали, що Захід тиснутиме на нас. Ми не ухвалили конституційних змін про так званий особливий статус Донбасу, закону про вибори на окупованих територіях і так далі. Безперечно, це не означає, що ситуація безпроблемна. Нам важливо, щоб були продовжені санкції. Та очевидно, що надалі домогтися такого рішення буде важче. ЄС відчуває певну втому від конфлікту в Україні. У європейських країнах діє проросійське лобі. Путін же покладає великі надії на парламентські вибори, які відбудуться наступного року в Німеччині, і на президентські вибори, що відбудуться наступного року у Франції та цього року -- у США. Результати цих виборів можуть зруйнувати єдність наших західних партнерів щодо продовження санкцій. Поки що ж Мінські угоди не мали для нас якихось негативних наслідків. Навпаки, ми їх використали з користю для себе.

-- Але ж у Мінських угодах криються й небезпеки для нас...

-- Так. Небезпеки є. Вони пов'язані з так званою політичною частиною домовленостей. Маю на увазі конституційні зміни щодо так званого особливого статусу, закон про вибори, про амністію і так далі. Але нам вдалося зробити те, чого я, наприклад, не сподівався. Україна наполягла на тому, щоб спершу було вирішено питання безпеки, а потім -- політичні питання. При цьому у поняття безпеки ми вкладаємо не тільки припинення вогню, а й виведення російських військ та відновлення у тій чи тій формі контролю за українсько-російським кордоном (це може бути міжнародний контроль, а не контроль з боку української сторони). Раніше ми не могли собі цього й уявити! Росія тицяла нам пальцем у Мінські угоди, кажучи, що відновлення контролю над кордоном -- це останній пункт, що часових рамок виведення військ не вказано тощо. Однак нам вдалося переконати наших західних партнерів: спершу -- безпека, у широкому розумінні слова, потім -- політичні питання.

-- На саміті "Великої двадцятки" в Китаї Путін сподівався на перегляд нормандського формату переговорів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. Але формат наразі залишається тим самим. Чи може він зазнати змін?

-- Сподівання Путіна не справдилися, тому що Захід на нашому боці. Подивіться, як еволюціонувала позиція Ангели Меркель. Меркель була другом Путіна, тепер вона для нього -- ворог. Путін спить і мріє, що на наступних виборах у Франції переможуть соціал-демократи, а канцлером стане Штайнмаєр. Зрозуміло, що нормандський формат для нас не ідеальний. Краще, якби був женевський формат -- з участю США. Для Росії найкраще було б перейти до двосторонніх переговорів із Заходом (з кожною країною окремо) і до двосторонніх переговорів з Україною. Очевидно, що у переговорах з Росією сам на сам ми програємо. Так було за всіх президентів. Путін хотів би зустрічатися з Олландом і Меркель без України. Напередодні саміту G20 була ймовірність, що вони там зустрічатимуться у форматі трьох. Але Олланд і Меркель сказали “ні”. Тому що без України це було б неправильно. Насправді заява Путіна про те, що він не братиме участі в нормандському форматі, -- це блеф. Він хотів підвищити свої ставки після провокацій у Криму.

-- Власне, щодо цих провокацій. Багато хто тоді зробив висновок, що Путін готується до великої війни. Наразі ці прогнози не справдалися. Як ви вважаєте, чи може Росія все-таки напасти найближчими тижнями?

-- Поки що Путін блефує. Він намагається залякати і Україну, і Захід. Надалі ж багато залежатиме від того, як розвиватиметься внутрішньополітична ситуація у ЄС, США та самій Україні. Для прикладу, якщо, не дай Боже, на виборах у США переможе Трамп, ситуація стане різко негативною для України. У Путіна з'являться нові козирі. Можливо, він узагалі не захоче нічого робити і йти на якісь поступки. Якщо ж переможе Клінтон, матимемо посилення українських позицій.

-- Нині бачимо нестримне бажання Путіна розхитати Україну зсередини -- розколоти український політикум, українське суспільство. Чи є у нього шанси досягти бажаного?

-- Крім Путіна, є ще сили в Україні, які намагаються розхитати ситуацію. Маю на увазі “Опоблок”, партії Тимошенко й Ляшка, які домагаються дострокових виборів, тобто прагнуть посилити свої позиції та повернутися до влади. Але, як свідчать соцопитування, найбільше громадян (47%) проти перевиборів до парламенту. Українці відчувають, коли справді треба виходити на Майдан коли треба палити шини. Сподіваюся, у політиків і пересічних громадян вистачить розуму, щоб не вестися на провокації й не дати Путінові розколоти Україну зсерединин

Наталія Васюнець