Медіа
Перегляди: 628
28 жовтня 2019

Ірина Бекешкіна: У громадській думці України багато парадоксального

В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» найвідоміша соціологиня країни, директорка Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, яка знову ввійшла в ТОП-100 найвпливовіших жінок України, Ірина Бекешкіна розповіла про «стрибаючий» оптимізм українців, пояснила феномен популярності Володимира Зеленського, спрогнозувала зниження рейтингів вищої державної влади й звернула увагу, що реально на місцях партії «Слуга народу» немає.
– Пані Ірино, Ви вкотре за версією журналу «Фокус», як провідна соціологиня країни, ввійшли в ТОП-100 найвпливовіших жінок України. Що означає це визнання для Вас?

–Усе ж не вважаю себе «провідною» соціологинею, радше, я виконую важливу соціальну функцію публічного соціолога. До речі, це є важливим завданням у сучасній соціології, що й забезпечує їй можливість впливу. Сучасна соціологія вже просто вийшла за межі академічної науки і дуже активно впливає на життя, принаймні в демократичних країнах. І у цьому сенсі Україна цілком може заслуговувати на звання демократичної. Хоча соціологія є найцікавішою в період виборів. Далі про неї трошки забувають.

Про те, наскільки я успішна як публічний соціолог, судити, звісно, не мені, але маю сказати, що мене досить часто впізнають на вулиці, вітаються і, що мене дивує, пам’ятають моє прізвище. Тому, думаю, моя праця не марна.

– Вас називають незаперечним авторитетом соціології, соціологом від Бога. Проте, як відомо, Ви хотіли стати акторкою. З чого ж розпочалося Ваше захоплення вченням про суспільні процеси?

– Ну, акторкою – то в юності. А загалом – так, соціологія увійшла в моє життя випадково. А може, Бог намагався мене навернути на ту стезю, на яку було треба. Я хотіла стати актрисою, займалася в театрі дитячої та юнацької творчості. А коли режисер сказав, що мені потрібно поступати в театральний інститут на театрознавче відділення, то моєму горю не було меж. Бо тоді ми зневажали театральних критиків.

Я дуже багато читала, ходила в бібліотеку… А в радянські часи популярні книжки давали обов’язково з навантаженням. Якось дали мені як навантаження брошуру про давньогрецьких скептиків, яка мені дуже сподобалася. Відтоді мене зацікавила філософія. Відповідно після школи поступила на філософський факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Відтак я була філософинею, працювала науковим редактором у журналі «Філософська думка», була аспіранткою у відділі соціальної психології, захистила дисертацію з філософії. Але мені ніяк не давали посади старшого наукового співробітника, бо поперед мене було багато охочих. А коли формували Інститут соціології, мені запропонували працювати там старшим науковим співробітником. І я пішла з однією умовою, що ніколи не буду займатися соціологією. (Сміється. – Авт.). Я там спочатку писала про теорію конфліктів. А потім мене якось затягло… Ну, важко працювати в Інституті соціології і не займатися соціологією. Соціологія – це надзвичайно цікаво!

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви наголосили, що Вам дуже цікаво жити, спостерігати за життям… Що Ви мали на увазі? Адже, як правило, роботу соціологів пов’язують передовсім із зануренням у світ анкет…

– Для того, щоб створити анкету, треба знати життя. Наприклад, 1998 року ми робили перші передвиборчі опитування. Там були питання про мотивацію, чому люди беруть участь у виборах. Ці питання тоді вже давно розглядали в західній соціології, загалом наші перші шляхи соціології багато в чому копіювали західні. І от якось я почула розмову продавчині овочів з пенсіонером, якого вона вмовляла йти на вибори, бо, мовляв, якщо він не піде, то за нього проголосують. Такого мотиву в західних анкетах, звісно, не було. Я його вставила. І це набрало 30 відсотків. Тому потрібно чути, що говорять люди, спілкуватися з ними…

– Тобто перед написанням анкети потрібно досліджувати життя…

– Просто треба жити і відчувати суспільство, в якому ти живеш. Інколи доводиться мені консультувати наших західних партнерів-соціологів і пояснювати, що деякі моменти в українському суспільстві сприйматимуть не так, як вони собі уявляють, а деякі питання обов’язково треба додати. Щоб бути успішним соціологом, треба, повторюю, розуміти суспільство, в якому ти живеш.

– А Ви часто спілкуєтеся з людьми на вулиці?

– Досить часто. Наприклад, еволюцію ставлення до колишньої влади я можу розповісти за діалогами на базарі. Перший рік жінки з ентузіазмом питали мене: «Ну що? Кого посадили?». Через півтора року вони вже питали про це з іронією. А відтак перестали питати… Я казала їм, а чому ж ви не питаєте мене, кого посадили? А вони відповідали: «Та, вони нікого й не посадять, бо такі самі, як і ті були». Тобто рівень довіри до влади знижувався, наставало розчарування. Тоді вже було зрозуміло, що початок кінця близький…

– Як найвідоміша соціологиня країни, що досліджує наше суспільство уже майже 30 років, як оцінюєте рівень оптимізму українців? Чи є вони щасливими? І як це пов’язано?

– Ми європейці. А в Європі є пряма залежність між рівнем добробуту і відчуттям щастя. І коли кажуть, що Україна найбідніша країна, то це, звісно, впливає. Щастя передовсім асоціюється з добробутом. Але, коли в людини рівень забезпечення вищий від середнього, то там уже немає прямого зв’язку, там інші параметри… А оптимізм у нас стрибаючий, він зростає після виборів і починає знижуватися через рік. Зараз у нас рівень оптимізму зашкалює, він навіть є вищим, ніж був після Помаранчевої революції 2005 року. Зазвичай, коли питали, що відчувають люди, коли думають про майбутнє України, то у відповідях завжди домінували дві емоції: надія і тривога. Тепер рівень тривоги різко знизився, а оптимізму зріс. Оптимізм – це сподівання, пов’язані з майбутнім, а щастя – це оцінка своєї життєвої ситуації.

– Українці на виборах підтримали шоумена, який не мав жодного стосунку до політики. Як спеціаліст з політичної та електоральної соціології поясніть, у чому ж полягає феномен популярності Володимира Зеленського?

– Найперше, ніхто цього не прогнозував. Почали прогнозувати вже тоді, коли були цілком очевидними дані соціологічних опитувань. Я теж таких результатів не прогнозувала. Але розумію, чому так вийшло. На жаль, я не дивилася фільм «Слуга народу». Відповідно до нашого опитування, до початку виборчої кампанії його дивилося 50 відсотків населення. А запит на нових лідерів сформувався давно, і ця потреба різко росла після Революції гідності. Люди вирішили, що їм не треба лідера з політиків, натомість їм потрібен Голобородько. Ці вибори вирізняються ще й тим, що Зеленський переміг і на Заході, і на Сході. Тому що для людей була важлива характеристика «він наш», «він посланник народу», «він слуга народу»… До речі, «Слуга народу» – геніальна назва і фільму, і партії.

– Проте, відповідно до соціологічних досліджень, рівень довіри до парламенту зріс, а до партій, одна з яких створила там монобільшість, – ні. Як пояснити такий парадокс?

– У нас дуже багато парадоксального у громадській думці. Наприклад, після кожних виборів ми питаємо: як ви вважаєте, чи зробили ви правильний вибір? 90 відсотків, зазвичай, відповідають, що так. А на запитання, чи довіряють партіям, відповідають, що ні. Хоча голосували за якусь партію.

Ще один парадокс. Ми питаємо, чому люди негативно ставляться до партій, що їм у них не подобається. Відповідь стандартна: їх фінансують фінансово-олігархічні клани, інтереси яких вони виражають. Далі ми ставимо питання таке: Якби з’явилася партія, про яку ви знаєте точно, що вона виражатиме ваші інтереси, чи готові ви її фінансувати? Готові до цього 10 відсотків. Нам не подобається, що олігархи фінансують партії, але самі теж не хочемо їх фінансувати.

– Якими є Ваші прогнози щодо рейтингів вищої державної влади у найближчій перспективі?

– Вони, звичайно, знижуватимуться. Електорат Зеленського і «Слуги народу» різний, і з тих питань, які ділять Україну, він теж ділиться. Більшість його за європейську інтеграцію, але 20-30 відсотків вважають, що цього нам не потрібно. Щодо війни на Донбасі, то більшість, звичайно, за мир, проте не будь-якою ціною. А 25 відсотків готові до врегулювання конфлікту мирним шляхом за будь-яку ціну…

– Як Ви вважаєте, чи буде вагомою електоральна підтримка пропрезидентської партії «Слуга народу» на місцевих виборах?

– Реально на місцях цієї партії немає. Важко було набрати кандидатів від неї до парламенту, вже брали, кого могли… А уявіть собі, скільки треба буде людей на місцевих виборах набирати, тут буде стільки випадковостей. Але претендентів обратися від цієї, я б сказала, монопольної влади, буде багато, якщо, звичайно, її рейтинг не впаде. Проконтролювати усе, що робиться на місцевих виборах, надзвичайно важко. Наприклад, «Батьківщина» чи «Європейська солідарність» мають свої осередки на місцях, де знають, хто є хто. А зі «Слугою народу» може бути безлад… Проходження представників цієї партії до місцевих рад залежатиме від того, яким тоді буде рейтинг вищої державної влади.

Редактор відділу газети “Галичина”
Top