Ясники
Перегляди: 319
24 травня 2006

Ясник 12. Конкурентів у НАТО немає, і не передбачається

З середини 1990-х років у Європі почалися спроби організації самостійної від НАТО системи безпеки в Європі. Ця ідея особливо поширилася після зникнення радянської загрози для Європи внаслідок розпаду СРСР, що викликало дискусію щодо доцільності лідерства США у питаннях безпеки в Європі за нових геополітичних умов. Водночас ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Усі спроби формування політики у сфері оборони, автономної від трансатлантичного зв’язку НАТО, досі реалізовувалися без вагомих результатів. Розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки й оборони в середньостроковій перспективі, тобто у найближчі 10–15 років, малоймовірний. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації для додаткового гарантування безпеки, в умовах успішного захисту НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з НАТО. Тож у найближчі десятиліття всі європейські зусилля у створенні спільної оборонної політики реалізуватимуться як доповнення до НАТО.

 

 

Нездатність європейських країн без допомоги США врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створити самостійну військову структуру або й самостійну систему безпеки.

У 1997 р. члени ЄС підписали Амстердамську угоду, у якій ЄС зобов’язувався визначити та імплементувати власну зовнішню політику та політику у сфері безпеки. У 1999 р. на саміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її межами протягом 60 днів та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. Щоб її реалізувати, ЄС необхідно мати контингент втричі більший від заявленого, оскільки при розгортанні 60-тисячного контингенту стільки ж військових має перебувати в режимі підготовки до виконання завдань і ротації, а в разі довготривалої операції ще третина відновлюватиме свою боєздатність. Слід відзначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС – армії Великої Британії – знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент.

Розриву ЄС з НАТО не відбулося – на саміті ЄС у Ніці 7 грудня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль над військовим плануванням, а нові сили швидкого реагування ЄС – головний елемент Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) – виконуватимуть миротворчі місії на зразок тієї, що проводилися НАТО на Балканах. Водночас така держава, як Франція, послідовно виступає за те, щоб ці сили були незалежні від НАТО і не підпорядковувалися Альянсу. Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Головною проблемою формування автономної європейської системи безпеки є брак фінансування та зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО.

За підрахунками французьких військових фахівців, реалізація Спільної політики безпеки і оборони, зокрема створення Європейських сил швидкого реагування, потребуватиме суттєвого збільшення щорічних витрат ЄС на модернізацію і закупівлю нових озброєнь з 40 млрд. доларів США до 60 млрд. Водночас у ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їхнього падіння. Також не було досягнуто в повному обсязі й 150 цілей, затверджених членами ЄС для своїх збройних сил. Щоправда, було створено низку виконавчих органів ЄС: Офіс високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб ЄС.

Однак навіть держави ЄС, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до створення спільної оборони ЄС. Водночас стимулом до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього виступають Франція та Німеччина – провідні за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського союзу.

На саміті в Люксембурзі 28 квітня 2003 року керівники Німеччини, Франції, Бельгії та Люксембургу ухвалили рішення створити єдиний командний центр цих країн – Штаб багатонаціональних збройних сил у Європі, який, згідно з планом, мав би в майбутньому, після приєднання до нього інших країн Європейського союзу, стати основою зміцнення співробітництва країн ЄС в оборонній сфері. Щоправда, лідери цих країн ухвалили декларацію, в якій назвали НАТО основою європейської оборонної політики та заявили, що “трансатлантичне співробітництво залишається найважливішим пріоритетом для Європи”. США, а також Велика Британія, Іспанія та Італія звинуватили авторів цієї ініціативи у спробі створити конкуренцію НАТО в питаннях безпеки в Європі.

            Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року – 10 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія та Греція). Крім того, 2 держави Західної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної – статус асоційованого члена. У статті 5 Договору про утворення ЗЄС наголошується на "колективній обороні" як принципі діяльності ЗЄС. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання – бути одночасно і “оборонною складовою” ЄС і “європейською опорою” НАТО. Ці цілі, зокрема, було артикульовано на саміті ЄС в Маастрихті в 1991 р. та на засіданні Ради ЗЄС у Петерзберзі у 1992 р. у рамках так званих “петерзберзьких завдань”. ЄС визначив типи операцій, які могли б проводитися під керівництвом ЗЄС: гуманітарні операції, операції з підтримання миру, рятувально-евакуаційні операції. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86-тисячний Єврокорпус. На Брюссельському саміті НАТО в січні 1994 р. було ухвалено рішення про створення Багатонаціональних оперативних сил подвійного підпорядкування, що, теоретично, давало змогу ЗЄС в майбутньому використовувати штаби й інфраструктуру НАТО. Однак досі практичний досвід ЗЄС зводився до проведення митно-поліцейської операції на Дунаї (у рамках режиму санкцій, введених проти Югославії), незначних поліцейських місій у Мостарі (Боснія і Герцеговина) та Албанії.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що причетні до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та запобігання локальним кризам. Відтак було ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого ЗЄС. Майбутні рішення покажуть, чи буде реанімовано цей союз, чи, найімовірніше, ЄС остаточно перебере на себе всі функції цієї тимчасово “законсервованої” організації.

У Європейському союзі вже досить тривалий час змагаються дві тенденції. Одна з них, підтримувана насамперед Францією, а з середини 1990-х років – і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокремитися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створити власну європейську систему безпеки.

Однак ці спроби формування політики у сфері оборони, автономної від трансатлантичного зв’язку НАТО, досі втілювалися без вагомих результатів.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної та Східної Європи, які в 2004 р. стали й членами ЄС. За словами прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, "не може бути, щоб ці сили (автономні сили ЄС) були конкурентами НАТО або діяли за умов, відмінних від тих, коли НАТО обрала невтручання". Уряди держав Центральної і Східної Європи здебільшого скептично висловлюються про можливий оборонний потенціал Європи та побоюються, що співпраця по вісі Росія–Франція–Німеччина підважить їхню безпеку.

Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової як підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стали дві головні події: затвердження на Берлінському саміті міністрів оборони ЄС Європейської ідентичності безпеки й оборони, “здатної діяти автономно, але не відокремленої” від НАТО; а також підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики у галузі безпеки і оборони. Декларація підкріплює так звані механізми "Берлін плюс" (започатковані на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО у Берліні в 1996 році та остаточно затверджені в березні 2003 року), що містять чотири елементи:

- гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;

- передбачення можливості використання Європейським союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

- можливість застосовувати механізми військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО у Європі;

- ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна значущість Росії, з її військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії В. Путін заявив, що “партнерство Російської Федерації і Європейського союзу має передбачати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах, без ізоляції США, але й без їхньої монополії на континенті”. У разі витіснення впливу США Росія знову зможе відігравати роль великої держави щодо самих держав ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.

Між тим, будуючи власну оборонну систему, європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США значно розвинутішого ядерного потенціалу стримування, але й той факт, що США тривалий час інвестували в безпеку свою і НАТО більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили відповідно: в 1980 р. – 143 і 112 млрд доларів США, у 1985 – 258 і 92 млрд, 1990 – 317 і 196 млрд, 1995 – 279 і 186 млрд, 1998 – 270 і 174 млрд, у 2006 році – 490 і 243 млрд. За таких умов створення оборонних сил Європи означатиме консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Ядерні сили держав ЄС, значно менші за ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути радикально підсилені кількісно і якісно.

Отже, найімовірніше намагання створити автономну від НАТО систему безпеки в Європі ще кількадесят років не матимуть успіху – через брак коштів та зацікавлення у більшості членів ЄС. Хоча, такі спроби тривають.

Спроби реалізувати Європейську політику безпеки та оборони в межах ЄС зумовлені насамперед зростанням політичних амбіцій таких держав Європи, як Франція та Німеччина. Розширення ЄС за рахунок держав Центрально-Східної Європи, які наполягають на зміцненні партнерства зі США у сфері безпеки, послаблює плани створення європейської структури у сфері оборони, автономної від НАТО. Розширення ЄС 2004 р. на 7 нових членів підвищило ймовірність розвитку оборонної складової ЄС саме як доповнення до НАТО.

Top