Медіа
Перегляди: 696
23 березня 2018

Ірина Бекешкіна: Громадянське суспільство врятувало країну від прірви

Українці завжди розглядали громадянське суспільство як останню надію встановлення ідеальної держави та протидії неспроможності влади. Проте брати активну участь у ньому люди не поспішають. І, згідно з останніми соціологічними дослідженнями, результативність та розвиток “третього сектору” громадяни оцінили не високо. Яку все ж таки роль відіграє громадянське суспільство в Україні? Який камінь спотикання виник між взаєминами громадських активістів з сучасною владою? Що очікувати від майбутніх президентських перегонів? Це та інше “Українському інтересу” пояснила директор Фонду “Демократичній ініціативи” імені Ілька Кучеріва, відомий соціолог Ірина Бекешкіна.

Лише 10% відсотків громадян оцінюють рівень громадянського суспільства в країні як високий. І тільки 7% вважають себе долученими до активної громадської діяльності. Це нормальні показники для України? Чи занизькі? Як ви пояснюєте ці цифри?

Загальна оцінка не може тішити. За п’ятибальною шкалою населення оцінило рівень розвитку громадянського суспільства на 2,5 бала, самооцінка самого громадянського суспільства дещо вища – 2,9 бала, але теж навіть не дотягує до “задовільної”.
Водночас очевидно, що після Революції гідності впливовість громадського сектору значно зросла. Проте, на жаль, влада співпрацює з громадянським суспільством зазвичай тоді, коли потребує додаткових зусиль, аби компенсувати свою недолугість.

Так, після Революції гідності, коли почалась агресія Росії, виявилось, що у нас небоєздатна армія. І тоді її врятували волонтери. Вони оснащували військовослужбовців усім необхідним, а добровольці йшли воювати. Фактично громадська активність врятувала країну, що вже підходила до краю прірви. А от в інших важливих завданнях, які стоять перед країною, співпраця з владою не виходить. Коли громадянське суспільство намагається долучатися до боротьби з корупцією, влада починає ворогувати з антикорупціонерами.

Влада працює з ГО тоді, коли потребує додаткових зусиль. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Водночас громадянському суспільству люди довіряють, а владі – ні. Люди вірять армії, церкві, волонтерам та громадянському суспільству, причому волонтерам – навіть більше, ніж церкві. А невисоко громадяни оцінюють розвиток громадянського суспільства саме тому, що вони не отримують від нього тих результатів, на які сподіваються. Взагалі сьогодні можна спостерігати ще одну проблему, а саме появу нового виду патерналізму: люди зневірилися у владі, але очікують, що громадські активісти зроблять усе, що треба.

Пересічні громадяни обрали таку собі очікувальну позицію. Відсоток тих, хто вважає себе долученим до активної громадянської діяльності, після Революції гідності не лише не зріс, а, навпаки, знизився: у 2013 році (перед Майданом) такими себе вважали 10,5%, а тепер, у грудні 2017-го – 6,6%; у 2013 році належали до якоїсь з громадських організацій 3,1%, а у грудні 2017-го – 2,2%.

Чому люди не долучаються самі до громадянської активності?

Найбільш популярна відповідь – що “немає часу”, по-друге – не бачать у цьому сенсу. Люди зневірені та не бачать позитивних результатів подібної активності. Тут є і провина ЗМІ. Насправді, особливо на місцевому рівні, громадські організації можуть багато чого домогтися і реально здобуваються на успіхи. Особливо, коли впроваджується децентралізація, коли є можливість контролювати бюджет. Але про перемоги медіа не пишуть – переважно про “зраду”, повали та невдачі. Про перемоги громадськості ми читаємо у соціальних мережах і на сайтах громадських організацій. Тому люди й зневірені у своїх можливостях домогтися чогось.

Що може змотивувати людей бути активним членом громадянського суспільства?

Люди повинні повірити в себе, в свою спроможність. Чим більше позитивні результати діяльності третього сектору журналісти популяризуватимуть у своїх ЗМІ, тим активніше зростатиме рівень долученості до громадських ініціатив. Резерви є. За тим же опитуванням, серед тих, хто не бере участі у громадській діяльності, кожен п’ятий громадянин просто не знає, як це зробити.

Якою мірою державна влада зацікавлена у розвитку громадянського суспільства?
Держава зацікавлена у ньому, як у своєму помічникові, особливо коли воно компенсує ті ділянки роботи, де не справляється влада. Я би розділила наші стосунки з державою на три типи.

Перший тип. Ми діємо в одному напрямку. Держава долучає до виконання завдань громадські організації, радиться з ними і допомагає. Це стосується, наприклад, діяльності громадських організацій у АТО – допомога пораненим у шпиталях, переміщеним особам тощо. Фактично допомогу їм та їхнім сім’ям взяли на себе волонтери та ГО. Тобто йдеться насамперед про ті сфери, де громадські активісти компенсують або підсилюють діяльність влади.

Стосунки громадських активістів з державою мають три типи. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Другий тип. У нас єдина мета, але різне бачення досягнення цілі. Типова ситуація, коли ГО вважають, що владі треба діяти радикальніше у деяких напрямах, а посадовці кажуть, що зробити цього не можуть. Тут ми опоненти. Ми можемо сперечатися, але все ж мета у нас спільна, тому тут можливі й взаємні компроміси.

Третій тип. Коли державні органи не зацікавлені робити потрібні реформи. Мало того, вони всіляко гальмують потрібні суспільству рішення. І тоді ми стаємо “ворогами”. Наприклад, антикорупційна діяльність громадських організацій. Як приклад – судова реформа. У відборі суддів у вищу судову інстанцію – Верховний суд – брали участь і громадські організації у складі Громадської ради доброчесності. Вони “зарубали” кількох кандидатів. “Зарубали” не просто так – адже ці судді виносили неправомірні рішення під час Майдану, їхні статки не відповідали офіційним прибуткам. Але вони все одно пройшли відбір. За них проголосувала більшість суддів.

Ще одна конфліктна ситуація – з Антикорупційним судом. Ми стоїмо за те, щоб виконувати рекомендації Венеційської комісії. Закордонні експерти повинні мати право вето. Вони не вирішують, хто буде суддями, але повинні мати право не допустити певних кандидатів до самої участі у конкурсі. Очевидно, що в такому разі Антикорупційний суд не підлягатиме контролю з боку органів влади, а вони цього не хочуть. Тобто тут у нас з владою жорстко конфліктні стосунки.

А індикатором цих ворожих взаємин є, зокрема, ухвалена торік поправка до закону про електронне декларування. Представники громадських організацій антикорупційного спрямування повинні подавати електронні декларації, причому не тільки вони, а взагалі усі, хто був причетний до діяльності чи навіть обслуговування цих організацій, аж до прибиральниці. Це ж повний абсурд, тому що е-декларації мають подавати службовці. А ми не є держслужбовцями. Тобто від самого початку це порушення Конституції. Але самі депутати кажуть, що це помста: “Ви нас змусили декларувати, а ми – вас”.

Раніше в інтерв’ю “Українському інтересу” ви сказали, що виборча кампанія вже розпочалась. Як вона нині проявляється?

Вона у нас триває безперервно. І виявляє себе у критиці влади з боку опозиційних партій – часто справедливій, інколи перебільшеній. Є цілі телеканали, які цілковито зосереджуються на критиці влади, вони відверто підтримують опозиційні сили. В ефірах виступають переважно депутати “Опозиційного блоку”, партії “За життя”, іноді з “Радикальної партії”. І такі спікери з нищівною критикою віщають практично 24 години на добу. З іншого боку, на каналах, які контролює влада, крутять ролики про перемоги та успіхи. Триває однобічне представлення ситуації у суспільстві з боку певних політичних сил.

Виборча кампанія у нас триває безперервно. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Президент Порошенко заявив під час своєї нещодавньої прес-конференції, що подаватиме свою кандидатуру на другий термін президентства. Які у нього шанси?

Його шанси залежать від ситуації в суспільстві. Якщо буде економічне зростання, позитивні зрушення на Донбасі, вдасться долучити миротворчі сили та зупинити вогонь на фронті, шанси будуть. Якщо ситуація погіршуватиметься – він не буде президентом.

Які можливі схеми та конфігурації в президентських перегонах? Які головні опоненти у Порошенка?

Головний опонент зараз за всіма опитуваннями – Тимошенко. Вона має всі шанси потрапити у другий тур. А результати загалом залежатимуть від ситуації в суспільстві, а не від агітаційних роликів.

Тобто все ж таки народ не обманеш?

Ні, народ легко обманути. Але давайте подивимось на результати попередніх виборів. Україна – дуже цікава. У нас завжди, окрім виборів у 1999 році (друга каденція Кучми), перемагала опозиція. І то, Кучма отримав другу каденцію, тому що у фінальний етап вийшов з комуністом Симоненком. За партійними показниками також завжди перемагала опозиція. Тому що люди були не задоволені ситуацією у суспільстві. Інша річ, що наступниками, тобто, опозицією, яка стала владою, були не задоволені також.

Результати виборів залежатимуть від ситуації в суспільстві. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Фонду – 25 років. На вашу думку, яке найбільше досягнення можна згадати за цю чверть століття?

Ми найбільше пишаємося тим, що Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, отримала безвіз та має шанси потрапити у НАТО. Це те, за що ми боролись ці 25 років, ми й наші колеги.

А які плани на наступні 25 років? Яка найголовніша мета?

Це прописано в нашій місії. Ми хочемо, щоб Україна стала нормальною європейською розвинутою країною. Стала членом ЄС та НАТО. Хочеться, щоб вона стала в один ряд з лідерами Євросоюзу. Впевнена, що це можливо.

Юлія Далецька, “Український інтерес”

Top