Хто така Ірина Бекешкіна?

Вона називає себе паталогічною оптимісткою та вірить: поки ми живі, нічого не вирішено остаточно. Усі її думки та навіть припущення підкріплюються результатами досліджень і точними цифрами. Про власні принципи, ідеального кандидата для українців, мову та третій Майдан – зі слів головної соціологині України та директорки фонду «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про оптимізм та власний девіз

В одному з інтерв’ю Ірину Бекешкіну образно запитали: якою рисою характеру має володіти медична сестра, котра щоранку міряє середню температуру по палаті? Очевидно, що журналісти натякали на саму Бекешкіну, котра вже далеко не перший рік вважається однією з головних соціологів країни. Утім, пані Ірина не розгубилась і відповіла так само метафорично.

«Розвиваючи ваш образ, скажу, що я медсестра, яка має паталогічний оптимізм. Що б не відбувалося зі мною, з іншою людиною, з палатою загалом, я завжди впевнена, що можна щось зробити. Головне – правильно визначитися з тим, що саме. У мене в голові може бути відразу кілька планів. Наприклад, коли я риюся в хаосі своєї сумки і не можу знайти ключі, у мене в голові автоматично виникає план, що я робитиму, якщо їх не знайду.

Щоправда, поки що ключі завжди знаходилися. Не знаю, звідки цей оптимізм. Можливо, це тому, що багато чого в житті зрештою вдавалося. Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно. Це мій девіз».

Утім, жоден із девізів не виникає просто так. Не випадково обрала своє гасло і соціологиня. Усе почалось у 2003 році – період кучмізму, що саме стабілізувався, і відчуття, що це – вже всерйоз і надовго.

«Я тоді писала статтю для наукового збірника про демократію. І, знаєте, дуже невесела вийшла стаття. Але наприкінці я несподівано для себе самої додала цю фразу: “Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно”. Вона абсолютно дисонувала зі змістом тексту і з академічним стилем викладу. Редактор її поправив на академічне: “Демократичний процес в Україні триває”, що стало відповідати формі статті, але, як і раніше, не віддзеркалювало її суті. А невдовзі настав 2004 рік, Помаранчева революція, і виявилося, що ми обоє – і я, і редактор – мали рацію».

Про українців, матеріалізм та популізм

Бекешкіна переконана: українці, поза будь-якими сумнівами, – матеріалісти. Та й лишається стала тенденція: чим бідніше суспільство, тим більш воно матеріалістичне.

«40 % українців готові поступитися частиною своїх прав і свобод в обмін на підвищення добробуту. Хоча стільки само, 40 %, не згодні! Так, в основі – матеріальні потреби. З одного боку, піраміда Маслоу, звичайно, правдива. Задоволення матеріальних потреб, безпека – для більшості первинні, і лише потім люди схильні підніматися вгору по піраміді. Але це істинно не для всіх. Для частини суспільства первинні вищі поверхи піраміди, особливо потреба в самореалізації, іноді навіть за рахунок безпеки. Саме ці люди й рухають суспільство.

У бідному суспільстві значно більше затребуваний популізм. Але одна річ – популізм у суспільстві, основою якого є середній клас, і зовсім інша – у бідній країні. Свого часу в політології навіть була дискусія: чи можлива демократія в бідних країнах? Тепер, щоправда, вона якось стихла.

Наприклад, референдум у Швейцарії з приводу гарантованого мінімуму. Коли незалежно від того, працюєш ти чи ні, маєш допомогу в 2500 франків – швейцарці проголосували проти. Громадяни спроможні запитати себе: а за рахунок чого буде забезпечено цей гарантований мінімум? За рахунок того ж таки середнього класу і тих, хто працює. “Так, бідних треба підтримувати, але ж не такою мірою”, – відповіли швейцарці.

Уявімо собі такий референдум в Україні. 2500 грн гарантованого мінімуму. У нас за шару проголосувала б більшість. Наші люди просто не розуміють: за рахунок держави – це не означає безоплатно. У держави немає нічого такого, чого б не заробили українці. Але про розуміння таких речей можна говорити в більш-менш забезпеченому суспільстві».

Про перемогу Зеленського

Директорка фонду «Демократичні ініціативи» переконана: висока підтримка Володимира Зеленського на цьогорічних виборах президента аж ніяк не свідчить про єднання країни.

«Коли ми дивилися принаймні після першого туру склад виборців Зеленського – вони діляться. Вони діляться так, як ділиться країна. Насправді це ілюзія об’єднання, це власне наслідок невизначеності. Кожен взагалі в Зеленського вкладає свої мрії, свої побажання. 

Тому я би не сказала, що це об’єднання стабільне і надійне. Хочу продовжити, що об’єднало країну оце “так далі жити не можна”. Оце бажання – це певний вирок політичній системі, політичній еліті. Об’єднало, так би мовити, заперечення наявного. А що стосується позитивної майбутньої програми, то тут, скоріше, Україна лишилася роз’єднаною. Кожен вкладає свій зміст у те, що він хоче. Але вже перші кроки Зеленського в політиці будуть ділити електорат».

Про недовіру українців до влади

Експертка переконана: державні інституції в Україні не мають довіри. Будь то президент, Верховна Рада, суди чи ще будь-що. Щоправда, якщо очільник держави певний період на посаді ще може відчувати довіру, то, за словами Бекешкіної, парламенту українці не довіряли ніколи.

«Цікава ситуація з довірою до президента. Якщо дивитися на графіки, то лінія довіри йде різко вгору одразу після виборів, а потім зазвичай вже через рік – різко вниз і далі ще знижується. До Ющенка одразу після обрання була неймовірна довіра населення – понад 50 %. Потім лінія різко йде вниз. Наступному президенту Януковичу після 2010 року також довіряли, потім крива знову йде вниз тощо. Із Порошенком те ж саме. Майже рік після виборів йому довіряли, а потім рівень довіри знову знизився.

Ситуація із Верховною Радою складніша, їй не довіряли ніколи. Хоча у 2005 році був період, коли показники довіри та недовіри майже врівноважилися. Це парадокс. Зрозуміло, що люди довіряли новообраному президенту та новопризначеному уряду. Але Верховна Рада на той час вже допрацьовувала четвертий рік, і от не довіряли-не довіряли і раптом почали довіряти? 

Історія з Національною поліцією доводить, що зміни можливі. Одразу після її формування довіра до неї різко пішла вгору. Потім знову пішла вниз. Бо хоч хабарництво різко зменшилося, але порядок на дорогах так і не навели».

Про відмінність українців від росіян

Недовіру до влади Бекешкіна називає якраз одним із тих факторів, котрі відрізняють нас від мешканців РФ. На її думку, росіяни більше схильні до монархії, тоді як українці – до анархії.

«Причина в тому, що Україна довго не мала своєї державності, влади, яку вона вважала своєю. Завжди була чужа – Російська імперія, СРСР, колективізація, Голодомор. Мовляв, влада просто є, їй треба підкорятися. І українці ніколи не наділяли її тією сакральністю, яка, скажімо, була в Росії. Не від Бога вона. Тому в нас недовіра до влади всерйоз і надовго.

Це не означає, що в Україні представники влади не можуть завоювати довіру людей. Це не безнадійна справа. На місцевому рівні є приклади тих, кому довіряють. Той-таки Гройсман, який виграв вибори мера у Вінниці двічі. І вдруге – у першому турі з результатом 72 %. І це не поодинокий випадок. Коли люди бачать результат, вони довіряють».

Про ідеального кандидата, за котрого проголосували б усі

Таким кандидатом соціологиня називає… Господа Бога, котрий зійде на землю, і не інакше. Адже це має бути людина, котра не просто обіцятиме, а й матиме гарантію, що зробить це. Хтось, хто зможе всіх ощасливити, дати гідні пенсії, зарплати. А такого, ясна річ, немає.

«У нас майже неможливо, щоб за когось проголосувала більшість. Свого часу більшість проголосувала за Кравчука. Він прийшов до влади в один тур, коли люди вважали, що він зможе забезпечити незалежність і водночас стабільність. Порошенко також став президентом через один тур – почалась війна, а він пообіцяв встановити мир».

Поза тим, передвиборчі опитування засвідчили, що портрет бажаного кандидата (незалежно, у президенти чи депутати) виглядає приблизно однаково: чесна людина, котра буде виконувати бажання народу та обстоювати його інтереси. Професіоналізм – поза пріоритетами, головне – «аби людина була хороша».

«Кажуть, у нас по соціологічних опитуваннях зашкалює авторитаризм. Так здається, бо є таке питання у міжнародних дослідженнях: “Чи підтримуєте ви сильного лідера, який був би вищий, ніж усі закони й дискусії?” І стабільно виходить за 60 %.

Але ми зробили розумніше, ми запитали далі: як ви вважаєте, чи повинен цей сильний лідер дотримуватися всіх законів, які є у країні, чи іноді він в інтересах справи може ці закони обійти? 80 % вважають, що він повинен дотримуватися законів.

Тобто це абсолютно не авторитаризм. Це патерналізм. Люди чекають, що зійде Господь Бог із небес і все зробить. Тільки треба ж знайти такого Бога. А він має бути чесним, обстоювати інтереси народу, людей тощо. А професіоналізм – це таке…»

Фото: Укрінформ

Про можливість третього Майдану

Що необхідно, аби розпочалася нова революція? Фахівчиня виділяє три фактори: вибух / загальне обурення, лідери, котрим би довіряли, та усвідомлення результату. Та поки що Бекешкіна умов для нового Майдану не бачить.

«По-перше, вибух чи загальне обурення, яке охопит країну. У випадку 2005 року це була фальсифікація виборів. Люди бачили на власні очі, якою нечесною була виборча кампанія. Вони зрозуміли: якщо такими методами досягається незаслужена перемога, то це буде Путін № 2, і що чесних виборів уже не буде ніколи.

Так само і в Революції гідності. Давайте згадаємо, з чого все починалося. Студентський Майдан вже видихався, демонтували сцену, він став розходитися. Але побиття студентів обурило всю країну. Та якби його не показали по всіх телеканалах, нічого не було б.

Друге – потрібні лідери, яким довіряють. Ми пам’ятаємо, як вулицею їздили автомобілі, тисли на клаксони, скандували “Ющенко! Ющенко!” Він був абсолютним лідером-героєм. Так само і на Революції гідності. Так, мітинг на початку був значною мірою стихійним. Очевидних лідерів не було, але були лідери, яким довіряли.

І, по-третє, люди повинні розуміти, що буде в результаті. У 2004 році люди вимагали чесних виборів, а насправді – щоб президентом став Ющенко. У 2013 році відставка Януковича була основною вимогою.

Поки що я таких передумов для Майдану-3 не бачу. Якщо не буде якоїсь надзвичайної та непередбачуваної події, то нового Майдану не буде. Нині на руках у людей, на відміну від 2013 року, дуже багато зброї, і це людей якраз утримує. Люди бояться, що все перейде у збройну фазу.

Якщо буде новий Майдан, він вже не буде таким карнавальним, як Помаранчевий, і таким вимушено стриманим, як Євромайдан. Кажуть, зброя таки була, але її було заборонено навіть показувати. А зараз навіть уявити важко, що це буде. Тому люди і бояться, тому і не хочуть Майдану».

Про українську мову

Пані Ірина впевнена, що відмінності характерні для будь-якої країни, головне – без радикалізму. На її думку, мовне питання – так само одне з тих, що вирішується з часом.

«По-перше, всі школярі складають ЗНО українською мовою. Вони вже знають її. Для них не є життєвою проблемою, що вони чогось не розуміють, не вміють користуватися.

По-друге, звичайно, треба розвивати масову українську культуру. З музичною дуже вдало вийшло. І з квотами, і навіть без квот. Виявилося, що в нас є чудові музичні колективи. А вони вже були й незалежно від усяких квот, просто нова ситуація дозволила їм проявити себе.

Тепер по телебаченню вже йдуть українські серіали. Але чому українські детективи – російською? Треба нашу українську Донцову, яка б писала детективи, які люди читають у метро і на пляжі. Українською мовою. Тобто українська культура повинна йти в маси, а це можливо лише тоді, коли вона стає масовою.

Звичайно, потрібні курси для охочих, де люди будуть платити, хоча б помірковану ціну. І хай патріоти, які дуже хочуть пришвидшити цей процес, керують цими курсами. Хай навчають охочих».

Про Крим та Донбас

Соціологиня запевняє, що Крим та Донбас завжди відрізнялися від решти нашої країни. Наприклад, обидва регіони віддавали перевагу інтеграції у східному напрямку. 

«Якщо подивитися опитування минулих років, то й тоді було видно відмінність Донбасу від, скажімо, Дніпропетровської, Запорізької областей. Він був за багатьма параметрам ближчий до Криму. А коли соціологи приєднували Донбас до сходу, до Дніпропетровської та Запорізької областей, а Крим до півдня – Одеської і Херсонської, ці відмінності значною мірою змазувалися.

І Крим, і Донбас однозначно віддавали перевагу інтеграції у східному напрямку, на відміну від тих-таки Дніпропетровської та Харківської областей, де хоча б третина населення орієнтувалася на захід.

Це пояснюється тим, що Крим – єдина територія України, де переважало етнічне російське населення, яке поселили замість депортованих кримських татар. А Донбас – “інтернаціонал”, сформований під час радянської індустріалізації, до того ж із незначним відсотком сільського корінного населення.

Крим відрізнявся і від Донбасу. Донецька і Луганська області були значно прагматичнішими. Ми проводили перед кожними виборами опитування про найважливіші проблеми. Так ось у Донецькій області питання надання статусу державної російській мові було на 12‑му місці, в Луганській – на 17‑му. А в Криму – на четвертому.

Нині розрив між Донбасом і рештою України збільшується. Я кажу про підконтрольні території, на яких ми, соціологи, можемо проводити опитування. Так, Донбас почав менше орієнтуватися на Росію і Митний союз, але і рух на Захід дуже повільний. Інша Україна розвивається швидше, тому відмінності між регіонами стають все більшими. Але вже добре, що ми хоча б рухаємося в один бік».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Оригінал: Opinion