ПОЛІТИКА ЩОДО ПРИФРОНТОВИХ, ЗВІЛЬНЕНИХ ТА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ДОНБАСУ З МЕТОЮ ЇХ РЕІНТЕГРАЦІЇ

Мета, методологія та організація дослідження

Першорядною метою дослідження було вивчення оцінок та сприйняття респондентами як наявних, так і майбутніх цілей та форм інформаційної політики України, а також державної політики щодо підконтрольної та непідконтрольної частин Донецької та Луганської областей в контексті врегулювання конфлікту та подолання його наслідків загалом.

Дослідження проводилося в межах співпраці Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва з Міністерством інформаційної політики України, зокрема в частині підготовки та реалізації Стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу, за сприяння «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів», яка реалізується Міжнародним Фондом «Відродження» у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.

Загалом дослідження було спрямоване на надання аналітичного супроводу процесу підготовки та реалізації Стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу. Основними тематичними напрямами, які становили дослідницький інтерес для Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, були такі:

• Вивчення інформаційного впливу, що становить загрозу національній безпеці України, та шляхів протидії йому, а також інструментів формування об’єктивної картини сприйняття суспільно-політичних реалій конфлікту.
• Вивчення сучасного стану «соціальної дистанції» між громадянами України, розділеними лінією розмежування внаслідок збройної агресії, а також між населенням підконтрольних Україні територій Донбасу, з одного боку, та інших регіонів України, з іншого.
• Дослідження поглядів місцевого населення на прифронтових та таких, що зазнали наслідків конфлікту, територіях на інформаційну політику України, її слабкі та сильні сторони.
• Визначення рівня відповідності запланованих до реалізації в рамках Стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу завдань «польовим» реаліям, з точки зору жителів прифронтових та підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей.

Задля розкриття вищевказаних тем, вибір було зроблено на користь якісного інструментарію, а основним методом дослідження було визначено фокус-групи. Дослідження проводилося у травні 2017 р. в Донецькій і Луганській областях у містах Новопсков, Сєвєродонецьк (Луганська область), а також Торецьк і Слов’янськ (Донецька область). Зважаючи на те, що дослідження мало поєднувати в собі вивчення окреслених вище особливостей сприйняття та оцінок як місцевими мешканцями загалом, так і представниками молодого покоління (переважно старшокласники та підлітки як аудиторія з потенційно відмінними позиціями), вибір категорії респондентів було зроблено на користь представників освітянської сфери, зокрема, вчителів шкіл у зазначених населених пунктах. Така група респондентів могла цілковито виконати роль «серединної ланки», зважаючи на специфіку професійної діяльності: презентувати свої позиції та оцінки, підсиливши їх, з одного боку, враженнями про загальні настрої, що панують у відповідній місцевості, а з іншого – баченням підлітків, старшокласників, внаслідок перманентного контакту з ними. Відтак, мала бути сформована базова система уявлень про настрої у відповідних містах та районах, а уявлення обраної групи респондентів могли дати відповідні орієнтири до більш глибокого аналізу інших, опосередкованих, в цьому разі, категорій, груп місцевого населення.

Щоб охопити всі пріоритетні тематичні напрями, визначені в дослідженні, дискусії в рамках фокус-груп будувалися за схемою 4 блоків:

• нейтралізація інформаційного впливу, що несе загрозу національній безпеці України, та перспективи створення у свідомості громадян України, які проживають на території Донецької та Луганської областей, позитивного іміджу України, підвищення рівня української громадянської ідентичності;
• нагальність проблеми зміцнення почуття спільності між громадянами України, які проживають на підконтрольних і тимчасово непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, а також громадянами України, які проживають в інших регіонах України; форми та інструменти досягнення такої спільності;
• ефективність української інформаційної політики в частині протидії російській та самопроголошених республік;
• пошук шляхів покращення інформаційної політики.

В кожній з груп у дискусії брали участь по 9–10 вчителів. Група, що проводилася в м. Слов’янську, складалася з вчителів історії та права. В інших групах, крім істориків та правників, брали участь вчителі, що викладають різні предмети (вчителі літератури, географії, математики тощо).

З метою забезпечення відвертості і щирості висловлювань учасникам гарантувалася анонімність. В усьому іншому групи проводилися за стандартною процедурою. Обговорення записувалося на диктофон. Кожне обговорення тривало близько 1,3–1,5 години і в усіх групах провадилося за однаковим планом.

Перспективи формування максимально об’єктивної картини дійсності, а також потенційно – позитивного наративу щодо «українського» на постраждалих внаслідок конфлікту територіях

Центральний інтерес в розрізі цієї тематичної площини становила позиція молодого покоління жителів підконтрольної частини Донеччини та Луганщини. Точніше – позиція підлітків, старшокласників. Зважаючи на те, що їхнє уявлення про реалії багато в чому гнучке й нестабільне, перебуває у стані формування (на відміну від, скажімо, більш «жорсткої» в сенсі сформованості позиції дорослого покоління), воно може активно зазнавати змін внаслідок коригування інформаційної та освітньої політики.

На думку наших респондентів, позиції учнів щодо подій на Донбасі (бойові дії, конфлікт загалом, політична складова – функціонування так званих «республік», наслідки конфлікту тощо) формуються передусім під впливом двох джерел:

позиція батьків

соціальні мережі

На думку респондентів, перевага інтернет-ресурсів для старшокласників та підлітків полягає у наявності візуального ряду, який виглядає найбільш переконливо саме для цієї категорії.

З іншої боку, наводилися й аргументи на користь тези про те, що найбільш переконливою для дітей буде інформація, яка йде безпосередньо від батьків.

В цьому аспекті заслуговує на увагу думка про те, що батьки і родичі можуть виступати авторитетними ретрансляторами російської версії подій у тому разі, якщо їздять до РФ на заробітки і є нібито очевидцями того, про що розповідають.

Респонденти також висловлювали думку, що в соціальних мережах діти переважно шукають інформацію відповідно до своїх підліткових інтересів, а політичні питання їх мало цікавлять.

До певної міри на формування поглядів можуть вплинути вчителі, які надають їм інформацію про історичні та політичні події, але їх вплив значно менший, ніж вплив сім’ї.

Коли ж говорити про джерела інформації для переважної частини дорослого населення, то респонденти впевнено зазначають: це телебачення. Уявлення та позиція про політичні події, в тому числі, пов’язані із агресією та конфліктом, формуються під впливом телевізійного продукту.

Паралельно з цим дискутувалося питання наявного та потенційного патріотичного виховання. Головною проблемою тут є необхідність уникнення формалізму і «компанійщини» щодо розширення функціонування української мови та формування патріотизму, на думку респондентів. Частина вчителів висловила позицію, що «Тиску не повинно бути на все це», «И вот по поводу языка, мне кажется, не стоит зацикливаться». Інша ж частина вважає, що тиск потрібний, але це має бути поступовий, послідовний і незабюрократизований процес:

Про виховання у дітей самосвідомості громадянина України і, особливо, про пов’язані з цим негаразди з формуванням позитивного образу України наші респонденти говорили багато і досить одностайно. На їхню думку, виховання патріотизму потребує великої уваги з боку держави, якої в минулому не було. Важливо не тільки проводити цю роботу в школі, а сприяти тому, щоб патріотизм формувався в родині. Разом з тим респонденти знову наголошують на неможливості просувати патріотичні ініціативи винятково за допомогою адміністративного тиску.

Вчителі, тим часом, визнають певні досягнення у вихованні патріотизму – зміна ставлення дітей до державного гімну, поява на телебаченні цікавих програм для молоді, що розширюють знання своєї культури і підстави пишатися нею:

Загалом, формуванню позитивного образу України в умовах життя в прифронтових районах перешкоджає велика кількість «негативних» матеріалів на телебаченні, яке лишається найбільш поширеним джерелом отримання інформації. Сюди респонденти відносять контент, що зосереджений на подіях та процесах з негативним змістовним забарвленням (злочини, аварії, корупційні випадки, некваліфікованість, недбальство тощо), і наголошують: інформація такого порядку явно переважає в мовленні основних телевізійних каналів, якщо порівнювати з «позитивним» контентом.

У цьому контексті, а саме – представлення більш широкого спектру позитивних новин, під час фокус-груп неодноразово звучали думки про нагальність та актуальність такого підходу якраз для прифронтових територій Донбасу, що підконтрольні Україні. Зокрема, респонденти вважають, що доцільно було б ширше висвітлювати як усе те позитивне, що дав Донбас Україні, так і сучасні життєствердні новини Донбасу (відкриті підприємства, відремонтовані дороги, шкільний обмін, виграні конкурси і гранти тощо). Порівнюючи українські інформаційні програми з російськими, вони зазначали, що в російських програмах постійно присутні «позитивні новини» про досягнення в економіці, науці, спорті, що створює у невибагливого глядача враження динамічного розвитку РФ. А в українських новинах цього бракує, хоча відновлення суспільних, економічних і соціальних процесів на Донбасі, зокрема, може спиратися на об’єктивні реалії та фактаж – потрібно лишень висвітлювати те, що має місце і так, і що може збалансувати загалом негативно забарвлену інформаційну картину дійсності.

Позитивний імідж України має, на думку респондентів, формуватися не так агресивними чи то адміністративними заходами для прямої підтримку цього іміджу, як непрямими, опосередкованими шляхами, являти собою поступову і послідовну політику, враховувати місцевий контекст, коли може виникати інерція спротиву. Розпочата політика з повноцінного відновлення суспільно-політичних процесів на підконтрольній Україні частині Донбасу повинна, на думку респондентів, охоплювати патріотичну складову, але не зводити розуміння виховання патріотизму до окремих, непов’язаних логічно заходів. Формування позитивного іміджу України на цих територіях не повинно відбуватися за «російським» лекалом і використанням інструментів пропаганди. Натомість, зважаючи на наявність реального фактажу, який можна використовувати для більш позитивного висвітлення реалій Донбасу та України загалом, доцільним є коригування інформаційної, освітньої та управлінської політики (здебільшого на місцях), що сукупно дасть змогу поступово змінювати загальну інформаційну тональність. Це своєю чергою сприятиме трансформаціям у сприйнятті місцевими мешканцями загальних процесів як в державі, так і на Луганщині та Донеччині.

Наприклад, респонденти-вчителі щодо коригування інформаційної та освітньої політики пропонували збільшити кількість науково-пізнавальних передач, особливо – історичних, які висвітлюють події, що можуть бути аналогічні сьогоднішнім, або просто мотивують молодь до роздумів і критичного мислення. Так само респонденти вказували і на важливість застосування подібних «м’яких» інструментів і в шкільній програмі, що означає вже апеляцію до повноважень Міністерства освіти і науки України. Отже, загалом представники освітянської сфери вважають, що для формування сприятливого фону подальшої реінтеграції жителів прифронтової Луганщини та Донеччини у суспільно-політичне поле України надзвичайно актуальною є зміна співвідношення між «негативною» і «позитивною» інформацією в контенті ключових ЗМІ – переважно, телебачення.

Підконтрольна Україні частина Донбасу – інші регіони України. Формування загальнонаціональної ідентичності та проблематика відчуття спільності

Зважаючи на те, що загальна логіка інформаційної реінтеграції Донбасу, закладена у Стратегію, передбачає збереження та/або зміцнення почуття спільності між різними групами, включаючи як ті, що безпосередньо постраждали від конфлікту, так і ті, що можуть виступати важливими акторами для реабілітації та реінтеграції останніх, вивчення соціальної дистанції між ними є вкрай актуальним.

На думку респондентів, у засобах масової інформації часто простежується умовне відокремлення України загалом від Донбасу як такого, а також подій, що розгортаються на Донбасі, зокрема, війни. Іноді способи подачі інформації про те, що відбувається в державі в принципі, з одного боку, і у Донецькій та Луганській областях, з іншого, можуть створювати враження у пересічного споживача цієї інформації про те, що Донбас не є частиною України, а все, що має місце в регіоні, – це його окрема історія, не вплетена у загальнонаціональний контекст.

На думку місцевих мешканців, таке враження посилюється і певними негативними щодо жителів Донбасу конотаціями, асоціаціями, які продовжують ширитися інформаційним простором України. Мова йде, передовсім, про підозри та звинувачення в сепаратизмі за принципом узагальнення, випадки автоматичного «виключення» зі спільноти «українців» за замовчуванням – якщо ти житель Донбасу, а також зосередження всієї провини за війну, що розгорнулася, винятково на місцевих жителях.

Формуванню відчуття спільності між мешканцями підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей та жителями інших регіонів сприятиме розширення спектру інформації про Донбас як такий у ЗМІ різного рівня і порядку.

Окремої уваги у контексті перспектив формування загальноукраїнської громадянської ідентичності і подолання певної «відстані», про яку йшлося вище, заслуговують культурні ініціативи, спрямовані на налагодження зв’язку між громадянами та громадами Донбасу, з одного боку, й інших регіонів України, з іншого. Поїздки, обміни досвідом, культурно-пізнавальні, туристичні подорожі протягом останніх років відіграють визначну роль у подоланні низки стереотипів, міфів, які сформувалися до або внаслідок конфлікту як у жителів Донбасу про решту України, так і у жителів інших регіонів про донеччан та луганчан.

Респонденти відзначали виняткову важливість для дітей шкільного віку подібних поїздок і програм обмінів, персонального знайомства з тими реаліями, про які могло скластися хибне уявлення.

В той же час, попри важливість і відчутний ефект від подібних акцій, ці заходи мають надзвичайно обмежене висвітлення у ЗМІ, навіть місцевих. Така ситуація, як показують результати дискусій у фокус-групах, знижує загальний коефіцієнт корисності застосування цих інструментів, адже поширення інформації про подібні заходи є не менш важливим, аніж вони самі. Тому практика поїздок-обмінів потребує щонайширшого і докладного висвітлення:

Враховуючи вищесказане, загальним трендом під час фокус-груп було акцентування уваги на тому, що формування спільності, а також загальноукраїнської громадянської ідентичності має відбуватися природно, передусім непрямим шляхом, коли під певним кутом подаються спортивні, культурні, наукові новини. Саме в такий спосіб шанси на зміцнення відчуття приналежності до спільноти «ми – українці» серед дітей підлітків і старшокласників – найвищі. Патріотизм, відчуття поваги до українського суспільства, до української держави мають бути загальним змістовним горизонтом подібних ініціатив, але не бути агресивно нав’язливими компонентами – це може викликати зворотну реакцію, про що йшлося вище.

Підконтрольна Україні частина Донбасу – тимчасово непідконтрольні райони Луганської та Донецької області. Проблема формування соціальної дистанції

Попри те, що реінтеграції наразі непідконтрольних територій (як у політичному, економічному, управлінському, так і соціальному сенсі) має передувати деокупація, передумови для реінтеграції та соціальної реабілітації населення – причому по обидва боки лінії розмежування – доцільно аналізувати вже тепер. Процеси «спілкування» між громадами і громадянами в будь-якому разі є більш складним, багатогранним, а також потребуватимуть більше часу, аніж інституційні перетворення. Окрім того, конфлікт із Російською Федерацією все більше набуває рис тривалого і довгострокового. Звідси – перспективи повернення непідконтрольних Україні територій під її юрисдикцію виглядають малореалістичними – якщо говорити про коротко- і навіть середньострокову перспективу. Але останній факт не применшує необхідності аналізувати проблему формування (чи сформованості?) соціальної дистанції між двома узагальненими аудиторіями – жителями Луганської та Донецької областей, розділених утвореною лінією розмежування. Тим паче, що три роки агресії, існування в цілковито різних інформаційних та політичних реаліях не могли не позначитися на ставленні до поточних подій, зокрема, політично чутливих питань – ролі Росії, України, самого факту існування «ЛНР» та «ДНР» тощо. Потенційно різні соціальні та політичні реальності могли позначитися і на ставленні жителів двох областей, але по різні лінії фронту, одне до одного. Навіть за умови відсутності державницького контролю України за цими територіями необхідність збереження соціальних та гуманітарних зв’язків в умовах тривалого конфлікту залишається актуальною та нагальною. Так питання ставлення жителів підконтрольної частини Луганщини і Донеччини до тих, хто продовжує перебувати на де-факто окупованій території, було одним із наріжних каменів у цьому дослідженні.

Отже, фокус-групові дискусії у Донецькій та Луганській областях засвідчили, що непереборної проблеми відчуження, дистанції, «соціальної прірви» між жителями підконтрольних Україні територій Донбасу, з одного боку, та мешканцями ОРДЛО (окремих районів Донецької та Луганської областей), з іншого, немає. Загальним трендом під час оцінки цього питання був акцент на тому, що недоцільно вирізняти зміцнення чи формування почуття спільності та подолання ворожого ставлення до жителів непідконтрольних районів в окреме питання. Це, на думку респондентів, не варто включати ані в спектр інформаційних зусиль держави, ані гуманітарних – жителі Донецької і Луганської областей, за спостереженнями наших респондентів, не втратили відчуття лояльності, спільності з тими, хто опинився по інший бік лінії розмежування. Характеристика свого ставлення респондентів та їхнього враження про ставлення інших до мешканців ОРДЛО здебільшого концентрувалася навколо таких визначень, як «позитивно», «не робимо поділу», «люди переважно не ділять».

Загалом варто зазначити, що лояльне і співчутливе ставлення до жителів непідконтрольної території переважає і в загальнонаціональній громадській думці. Так, згідно з результатами загальнонаціонального опитування, яке у грудні 2016 р. було проведено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром Разумкова, переважна частина українців вважають пересічних громадян, які лишилися в «ЛНР» та «ДНР» заручниками: чи сімейних, матеріальних обставин (31%), чи незаконних збройних формувань (24%), чи то провальної політики центральної української влади щодо звільнення цих територій (14,5%). Відверто протилежна позиція – «зрадники, що свідомо перейшли на бік ворога» – дістала підтримку лише у 6% громадян, а ще 11% вважають жителів окупованої території просто байдужими до власного майбутнього та майбутнього країни . Тож позиція жителів прифронтової Луганщини та Донеччини цілком вкладається у логіку загальних неагресивних настроїв.

Саме тому проблеми населення окупованих територій сприймаються практично як власні, беруться близько до серця, і дії, що погіршують матеріальний стан цих людей (зокрема, так звана «блокада»), сприймаються багатьма вкрай негативно:

Відсутність належної комунікації цього рішення – про припинення будь-яких зв’язків із підприємствами, розташованими на окупованій території, а також про скасування руху товарів і транспортного сполучення – призвела насамперед до нерозуміння мотивації його ухвалення (чому саме зараз?). Водночас, серед оцінок та суспільної реакції на блокаду на чільне місце вийшли переживання про наслідки цього рішення для пересічних людей по обидва боки лінії розмежування.

Учасники фокус-груп вказували також і на те, що «блокада» сама по собі не може бути самодостатнім та довершеним кроком у сфері державної політики стосовно окупованої частини Донбасу. Так, в разі ухвалення рішення про переривання будь-яких зв’язків економічного чи транспортного характеру варто робити і подальші кроки – наприклад, змінювати офіційно статус цих територій. Інакше, рішення Ради національної безпеки і оборони України є половинчастим та не вирішує проблеми фрагментарності державної політики щодо наслідків агресії.

Водночас відчуття спільності та відсутності нездоланної дистанції з жителями окупованої частини Донбасу не виключає ідеологічних суперечностей, які ведуть до припинення спілкування чи постійних дискусій. Іноді це стосується і підлітків та старшокласників, хоча частіше вони все-таки менше схильні до обговорення політичних чи просто суспільно чутливих тем зі своїми однолітками.

Можливо, позиція лояльного ставлення до жителів окупованої території зумовлена не тільки родинними та іншими особистісними зв’язками, які пов’язують «розірване» населення Донецької та Луганської областей, але і оцінкою жителями підконтрольної частини політичних перспектив так званих «республік». Так, практично всі респонденти згодні, що «ДНР» і «ЛНР» є тимчасовими і нежиттєздатними утвореннями, хоча в той же час і погоджуються: вони у такому вигляді можуть існувати тривалий час, як, наприклад, так звана «Придніпровська Молдавська Республіка».

Паралельно з цим позиція місцевих мешканців із підконтрольного Україні боку лінії розмежування містить деякі латентні в загальнонаціональному контексті або ж непритаманні громадській думці в інших регіонах ризики. Так, одним із ключових можна вважати наявність позитивних уявлень про устрій життя в так званих «ЛНР» та «ДНР», поширення думки, що «звичайній людині» на території «республік» може бути добре/краще/прийнятно тощо, аніж на підконтрольній території. Ці позитивні сентенції, як правило, лишаються у публічному дискурсі локального, низового рівня і не виходять на загальнонаціональний рівень. Саме тому така позиція є ризиковою: вона «прихована» для «немісцевих», не може бути виявлена, зазвичай, під час кількісних досліджень, але від того не перестає бути присутньою у громадській думці місцевого рівня.

Таким чином, почуття спільності з громадянами, які проживають в інших областях України, найбільш ефективно формується завдяки особистим контактам. У цьому аспекті всі респонденти визнають позитивний вплив на формування почуття спільності українців поїздок-обмінів дітей і вчителів із Донеччини та Луганщини в інші регіони України, участь у мовних таборах, конкурсах і вікторинах, які збирають на підсумкові сесії дітей з усіх областей України. Якщо ЗМІ висвітлюють такі події широко і цікаво, то вони впливають і на позицію дорослих. Окрім того, діти, після повернення з таких поїздок можуть впливати безпосередньо на погляди своїх батьків. Але проблема із висвітленням таких ініціатив залишається вкрай гострою: здебільшого інформація в ЗМІ про подібні події – стисла і суха. Це своєю чергою автоматично зменшує потенційну ефективність цього механізму.

Поряд із поїздками-обмінами представники освітянської сфери рекомендують ширше впроваджувати інші форми спілкування – відео-мости, листування між однолітками з різних регіонів, дистанційні екскурсії з подальшим обговоренням. Важливо, щоб ці нові форми роботи також отримали висвітлення і популяризацію в ЗМІ.

Наші респонденти зазначали, що багато хто з підконтрольних Україні територій має родичів і друзів, які залишилися на окупованій території. Тому населення окупованих територій психологічно залишається «своїм». Йому співчувають, а в окремих випадках визнають, що життя там краще – нижчі ціни на комунальні послуги, в уявленнях місцевих – дешева і якісна медицина завдяки інфраструктурі, яка залишилася на території ОРДЛО, «подвійна» (українська і місцева) пенсія. Це не виключає ідеологічних розбіжностей, але більшість намагається в спілкуванні уникати потенційно конфліктних тем. Водночас всі визнають незрозумілий, несерйозний правовий статус самопроголошених республік, що робить нікчемними ті документи (посвідчення, атестати, дипломи), які видаються в ОРДЛО. Це розуміє молодь, і саме на це варто спрямувати зусилля української інформаційної, а також загалом державної політики.

Ми, окрім цього, отримали додаткові підтвердження думки про необхідність непрямих дій в інформаційній політиці, коли під певним кутом подаються спортивні, культурні, наукові новини, а через інтерпретацію новин здійснюється вплив на формування української ідентичності і патріотизму.

Ставлення до роботи українських ЗМІ та державної інформаційної політики загалом

Респонденти вважають, що українські інформаційні зусилля з протидії відповідній політиці Росії та самопроголошених «республік» не достатньо ефективні. Головна полягає у вкрай низькому рівні довіри як до ЗМІ як акторів формування громадської думки, так і до безпосередньо контенту, який вони продукують. Більшість учасників фокус-груп вважає, що «всі брешуть», зокрема і українські канали часто подають неправдиву інформацію. Цій думці сприяє і те, що різні канали по-різному, часом – протилежно тлумачать певні події.

При цьому респонденти умовно ділилися на групи: одні демонстрували переважну недовіру до всіх засобів масової інформації як таких:

Інші вказували на слабкі сторони українських інформаційних ініціатив, але при цьому «радили» Україні послуговуватися тими самими методами, що й Росія:

Одним із факторів, який визначає прихильність частини місцевих жителів до російських ЗМІ, респонденти називають звичність російського інформаційного продукту: чимало людей з домайданних часів звикли дивитися російські канали і довіряти їм.

Серед факторів, що зменшують довіру до українських ЗМІ, опитані називали деякі об’єктивні й очевидні для місцевих мешканців неточності у поданій інформації (як то систематичне зменшення реальних втрат у військових діях), низький рівень оперативності, невисоку кваліфікацію і непідготовленість журналістів до ведення репортажів із Донеччини та Луганщини. Фактично ніхто під час шести фокус-груп не зміг назвати ані журналіста, авторитетного для респондентів, ані телепрограму, яка б відрізнялася правдивою, на їхній погляд, подачею інформації та мала, відповідно, довіру. Також як претензію до телепродукту про Донбас респонденти називали ситуацію, за якої «свіжу» інформацію «накладають» на стару відеокартинку, що підриває довіру до такого джерела. Непідготовленість журналістів до висвітлення подій на Донбасі часто проявляється, на думку місцевих, у нерозумінні представниками ЗМІ місцевого контексту, передісторії тих чи інших подій, а також іноді – навіть плутанини із назвами та локацією тих чи інших населених пунктів. Окрім цього, лунали нарікання і щодо культури мовлення журналістів, аргументованості тез, якими вони послуговувалися.

Якщо ж оцінювати враження місцевих жителів у комплексі, то варто зазначити, що абсолютна більшість слабких сторін роботи українських ЗМІ й української інформаційної політики загалом у цьому дослідженні співпала із тими враженнями, які транслювалися іншою категорією респондентів в дослідженні «Інформаційні ситуація в прифронтових районах: діагностика ризиків та шляхів їх подолання» (польовий етап – вересень 2016 р.; учасники фокус-груп - жителі повністю або майже позбавлених українського теле- та радіосигналу прифронтових населених пунктів у Донецькій та Луганській областях).

Отже, можна підсумувати, що загалом складається неоднозначна картина із оцінкою місцевими жителями роботи українських ЗМІ. З одного боку, в рамках різних досліджень вдається зафіксувати системні претензії до якості роботи ЗМІ, їхнього продукту, а також у більш широкому контексті – інформаційної політики України загалом. З іншого боку, частина цих претензій об’єктивно може бути пояснена не проблемою якості роботи ЗМІ чи формування державної політики, а специфікою інформаційного поля України, яке не є гомогенним і монополізованим. Навіть приналежність центральних ЗМІ до різних бізнесових та політичних груп впливу (що зазначали учасники дослідження) частково пояснює різні інтерпретації однакових процесів, зокрема на Донбасі. Відсутність державної монополії на правду, наявність плюралістичного інформаційного середовища роблять ситуацію в українському інформаційному полі апріорі відмінною від реалій Російської Федерації. Таким чином, постає певна колізія: респонденти демонструють запит на об’єктивну подачу інформації, користуються декількома джерелами для перевірки цієї інформації, але в той же час іноді прямо пропонують застосовувати Україні методи, аналогічні російським – агресивна, сконцентрована манера подачі інформації, яка передбачає наявність і трансляцію на різних каналах «генеральної лінії». Звідси і пропозиції до коригування ефіру якщо не приватних телеканалів, то тих, що, на думку респондентів, є державними. Наразі це демонструє ще одну колізію, адже і до створення суспільного теле- та радіомовлення державні ЗМІ не повинні були б транслювати жодної «генеральної лінії», тепер – тим паче. І цей аспект теж потребує роз’яснення для широких мас, якщо в їхній уяві держава може і повинна формувати на власний розсуд контент колишнього «Першого національного», наприклад.

Все вищесказане підтверджує: в разі реалізації Стратегії інформаційної реінтеграції Донбасу або ж інших системних підходів до інформаційної політики держави в регіоні ці зусилля зіштовхнуться із неоднозначним ставленням місцевих жителів до ключових джерел інформації, зокрема, високим рівнем недовіри до них; проблемою різних підходів до висвітлення і подачі інформації у різних ЗМІ; неможливістю скоригувати жодним чином «інформаційний потік» щодо теми Донбасу у найширшому розумінні в умовах плюралістичного медійного та інформаційного середовища. Відтак, картина суспільного сприйняття нинішньої інформаційної політики одразу демонструє потенційні проблеми, що очевидно виникнуть під час реалізації Стратегії на державному рівні.

Висновки та рекомендації

Території з підконтрольного Україні боку лінії розмежування продовжують існувати в складному та неоднозначному інформаційному середовищі. Основними характерними рисами цього середовища є низький рівень довіри до різних джерел отримання надходження інформації, наявний доступ до російських ЗМІ та ЗМІ так званих «республік», «звичка» дивитися російські ЗМІ, яку має частина місцевих мешканців, низка претензій до якості та способу подачі інформації українськими медіа, що висвітлюють проблематику конфлікту та загальних процесів на Донбасі. Підконтрольна Україні частина Донбасу і надалі лишається регіоном, певні особливості якого є латентними для «погляду ззовні», притаманні низовому рівню і не проявляються, зокрема, в рамках загальнонаціональних досліджень громадської думки. Тому будь-які зусилля держави з інформаційної реінтеграції постраждалих внаслідок конфлікту територій (як тих, що підконтрольні Україні, так і тих, що де-факто окуповані) мають реалізуватися у відповідних, окреслених вище, умовах. Саме ці умови, часом малопомітні на загальнонаціональному рівні, і визначають на практиці, наскільки ефективними та реалістичними можуть бути відповідні зусилля.

На основі проведеного якісного дослідження можливим видається виокремлення низки рекомендацій – як щодо змістовного наповнення державних та неурядових ініціатив у межах інформаційної політики та комунікаційних програм різного порядку, так і щодо інструментів, які можуть застосовуватися задля їх імплементації. Безумовно, рекомендації та висновки, що базуються на дискусіях у рамках фокус-груп, не становлять комплексного результату і потребують доповнення та уточнень, отриманих за допомогою інших методів дослідження. Поза тим, саме такі методи, як фокус-групи, довели свою унікальність у випадку дослідження проблем суспільних реакцій, громадської думки та оцінок на території, що зазнала та продовжує зазнавати наслідків конфлікту.

Отже, проведене дослідження дозволяє виокремити такі рекомендації для державної інформаційної політики (але також – для неурядових акторів, що впливають на формування інформаційного поля):

Рекомендації щодо змістовного наповнення інформаційної політики та комунікаційних програм, кампаній, ініціатив

Рекомендації щодо інструментарію для реалізації інформаційних та комунікаційних ініціатив у рамках політики реінтеграції