Секторальна, економічна, оборонна інтеграція в ЄС можлива вже сьогодні

19 листопада 2008
Коментар експерта

 

 

В концепцію національних інтересів України, що служить за відправну точку політики держави, входять три основні елементи: воєнна безпека, економічне процвітання і державний суверенітет. Як реалізує свої базові цінності держава, а передусім їх економічну складову, під час круглого столу "Національні інтереси України – історія, реалії, перспективи", організованого Фондом « Демократичні ініціативи», розповів директор енергетичних програм Центру „Номус” Михайло Гончар.
 

 

– Національні інтереси – це те, що має підвищити потенціал соціуму й держави і забезпечити національну безпеку. На основі національних інтересів виробляються національні пріоритети і реалізуються пріоритетні проекти, які й матеріалізують доволі абстрактне поняття в реальний вимір. Тобто, коли реалізуються ті чи ті проекти, то ми бачимо, як реалізуються національні інтереси.
Я не говоритиму про всю сферу національних інтересів, а зосереджусь на тому, що мені ближче за родом діяльності, – на економічних й енергетичних аспектах.
В контексті теми круглого столу, що стосується сфери енергетичних інтересів, приклад України – на жаль, здебільшого приклад того, як не треба реалізувати свою національну політику щодо економічного розвитку. Тому що за ці 17 років суверенітету ми навряд чи зможемо назвати хоча б якийсь із проектів, який було б вироблено на основі взаємодії при визначенні національних пріоритетів. Абсолютно різновекторні уявлення про те, що становить собою національний інтерес у сфері енергетики, призвели до того, що ми не змогли забезпечити до кінця реалізацію жодного з проектів у цій сфері.
Я наведу два приклади реалізації економічних інтересів, що дасть змогу зробити порівнянням України з іншими державами, які так само, як і наша, а може й дещо пізніше, стали незалежними.
Тож щодо України, мова йтиме насамперед про проект євроазіайського нафтотранспортного коридору Одеса–Броди, який був задуманий і реалізовувався як проект енергетичної незалежності України, як проект збільшення диверсифікації й транзитного потенціалу держави. Та, на жаль, він запрацював за абсолютно протилежною схемою, яка лише збільшує залежність України і не дає змоги їй використати трубопровід Одеса–Броди для забезпечення своїх потреб і потреб країн Центральної Європи.
Відбулася певна підміна понять – не має значення, як працюватиме нафтопровід – в аверсі чи реверсі, – головне, щоб він качав нафту. З одного боку, ніби й логічно – адже якщо є якесь підприємство, є система, то вона має працювати, давати прибуток. Але з іншого боку, за дужками залишилося те, що така експлуатація насправді завдає лише збитки, які просто непомітні на тлі „загального котла” всієї нафтотранспортної системи.
Це яскравий приклад того, що відбувається внаслідок неузгодженості дій між гілками влади, відсутності консенсусу між ними. І це стосується проекту, який найбільш просунутий з усіх українських задумів. Тому що він єдиний, який був визнаний ще у 2003 році пріоритетним для Європейського союзу і зафіксований у відповідному документі Європейської комісії.
Тепер візьмімо Чеську Республіку. Коли Чехословацька Федерація розділилась на Чехію і Словаччину у 1993 році, через два роки було розроблено і реалізовано проект незалежного нафтопостачання до Чеської Республіки через будівництво нафтопроводу Інгольштадт–Карлупи. Він, по суті, сполучив Чехію, яка не має виходу до моря, з нафтовим терміналом Трієст в Адріатичному морі і зробив можливим отримання нафти з неросійських джерел, тобто незалежним від Росії шляхом постачань зі Сходу. Чехи реалізували цей план практично за півтора року. Мало того, коли років п’ять тому росіяни почали активно пропонувати їм реверсувати нафтопровід, щоб прокачувати російську нафту за системою південної «Дружби» у напрямку Німеччини, відповідь чеської сторони була однозначно негативною. Це попри те, що така пропозиція була комерційно вигідною для чехів. В напрямку з Трієсту до Чехії щороку транспортувалось близько 2,5 млн тонн нафти при діаметрі труби, яка давала змогу транспортувати 10 млн тонн. Росіяни пропонували завантажити нафтопровід у реверсному режимі на всі 10 млн тонн нафти. Комерційна вигідність – абсолютно очевидна. Втім, у Чехії навіть не виникало жодних дискусій з цього питання, а світові вона пояснювала, що будувала цей нафтопровід не для того, щоб знову повернути його в тому напрямку, який перекреслить реалізовану програму. До речі, росіяни неодноразово оновлювали свою пропозицію, але першопочаткові плани були непорушні.
Це два такі яскраві приклади: один – на жаль, український, як не треба робити, другий – чеський, який є взірцем і для нас, і для всіх країн, що стали незалежними в 90-ті роки.
Якщо аналізувати будь-які інші проекти, які належать до категорії стратегічних пріоритетів і відповідають національним інтересам, то ми знаходитимемо або такі самі, або схожі явища.
Одна з причин цього полягає в тому, що той політичний процес розвитку, який відбувся в країні, став приводити до влади, починаючи з кінця 90-х років, різних політичних «пройдисвітів», для яких поняття національних інтересів не стали стратегічними пріоритетами.
Я навів цей приклад, як приклад згаяних шансів і можливостей, хоча я лишаюся оптимістом стосовно проекту Одеса–Броди. Він буде затребуваний, якщо буде реалізований, не завдяки, а всупереч тому, що робила влада впродовж останніх років, а точніше чого вона не робила.
На останньому економічному форумі, який щорічно відбувається в Польщі (в м. Криниці), одна британська дослідниця українського походження сказала дуже чітку і метку фразу у відповідь на запитання учасника дискусії, стосовно того, чим займається Україна; вона сказала: „Україна виконує опцію нічогонероблення”.
Це така конкретна, делікатна, але вбивча, я би сказав, формула, з позиції національних інтересів. Все практично, що ми не візьмемо, якщо не брати до уваги звіти чиновників, залишається тільки на папері, а в реальному житті картина, на жаль, зовсім інша.
Ті процеси, які розвиваються в сусідньому нам ЄС, задають іншу швидкість руху, і ми, залишаючись у цій сфері самоневизначення, щодалі відстаємо від цього темпу. Коли ми починаємо дискутувати про національні інтереси, в країнах Центральної Європи, отаких тем вже не розуміють. У них на такі теми говорили в 90-х роках, сьогодні там розв’язали ці питання й забули про них.
Тому для нашого громадянського суспільства постають певні завдання: по-перше, потрібно робити селекцію влади через вибори, іншого шляху в демократичній країні немає, це очевидно. Тих політиків, які дозволяють собі формулювати національні інтереси, ототожнюючи їх із своїм персональним баченням і не відштовхуючись від інтересів соціуму і держави, до влади не пускати; по-друге, перебуваючи в силовому полі ЄС, нам потрібно більше уваги звертати у цей бік, тому що це велика економічна надпотуга з річним ВВП, який наближається до 16,8 трильйонів доларів, що в сотню разів більше, ніж в Україні (ВВП України за минулий рік становив 153 млрд дол.) в цьому плані дає перспективи для України бути затребуваною. Політична інтеграція – питання, справді, незрозуміло якого далекого майбутнього. Але секторальна, економічна, оборонна інтеграція можлива вже сьогодні.
Ще три року тому, 1 грудня 2005 року, Україна і Європейський союз підписали меморандум про стратегічну взаємодію, взаєморозуміння щодо співпраці в енергетичній сфері. Прогрес за ці три роки виявиться мінімальний. Хоча в документі чітко сформульовано ті речі, які необхідні і ЄС, і Україні.
Кілька днів тому в Баку українська дипломаті здобула успіх, оскільки ініціатива каспійсько-чорноморсько-балтійського простору була підтримана не тільки групою тих країн, які свого часу в Кракові ініціювали цю ідею, а й за рахунок тих підписантів, які раніше дивилися на все як спостерігачі. Ініціативу підтримали США і Європейська комісія, хоча ще під час київського саміту з боку Європейської комісії і ЄС в цілому був великий скепсис щодо цієї ініціативи.
Події, пов’язані з Південним Кавказом, а також фінансова криза примусили демократів в Брюсселі змінити свої оцінки. Головне, щоб результат не виявився таким, як у випадку з ГУАМ, коли ми не зможемо скористатися навіть тим, що здобули. Тому що знову мовиться про чергові чи позачергові вибори, зміни керівництва тощо, і тоді формулювання тих чи інших національних пріоритетів і проектів знов зазнає трансформації під впливом деформованого розуміння прийдешньої політичної сили того, як вона сприймає і має намір реалізовувати ці національні інтереси.
І все ж хоч як там складно, перспектива значно ширша за наші уявлення про неї. Є завжди якісь чинники, яких ми не враховуємо, і саме вони містять те зерно росту і розвитку на подальше. Так що в цьому контексті, я вже казав, якщо ми не зреалізуємо ті чи інші національні інтереси за принципом докладання зусиль, то вони будуть реалізовані всупереч тому, що робить уряд чи влада в цілому.

 


^ Вгору