Ясник 11. НАТО вже сьогодні допомагає Україні зберігати незалежність і територіальну цілісність

193
26/05/2006

Поряд з Україною є кілька держав та їхніх об’єднань, сильніших за Україну. Це Росія, європейські члени НАТО та Туреччина. Вони створюють дисбаланс сил у Центрально-Східній Європі, не надто приємний для України. Ці держави мають інтереси, відмінні від національних інтересів України. Інтересам України відповідає, щоб держава виступала як активний суб’єкт, а не об’єкт впливів зовнішніх сил, знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток України. Міжнародні позиції, до яких має прагнути України, мають відповідати потенціалові держави та природній для України ролі лідера в регіоні Центрально-Східної Європи. НАТО зацікавлений у безпеці в регіоні, а також у територіальній цілісності України, що у свою чергу є життєвими інтересами України. Відносини з НАТО вже сьогодні забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці. Свого часу Росія і Румунія визнали непорушність українських кордонів саме завдяки відносинам України з НАТО та перспективі їхнього розвитку. У результаті вступу до НАТО Україна зміцнить свою територіальну цілісність. Сепаратизм втратить силові основи для своєї можливої реалізації. Сепаратисти змушені будуть враховувати реальність і пристосовуватися до життя в незалежній, єдиній Україні.

 

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розташуванням, цінними територією та ресурсами й значними розмірами може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомогою могутнього самостійного потенціалу стримування або завдяки участі у впливових і потужних воєнних блоках.

Між 1992 і 1996 роками в Україні було ліквідовано ядерну зброю. Унаслідок ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї – 176 міжконтинентальних балістичних ракет i 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет i ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила змогу самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може покладатися на власні сили у стримуванні ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її нинішніх кордонах. Однак факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, укладеному в Білорусі 8 грудня 1991 року, стверджується, "що сторони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на час підписання Договору". Проте реальна сила норм, закріплених в цій угоді, мінімальна. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992–1993 рр. близько 20% території Азербайджану перебувають під фактичним контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року – Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії – іншого члена СНД – в підтримці абхазького і південноосетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов’язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США й Україна уклали тристоронню домовленість, за якою Україна може сподіватися на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв’язку з її ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і "шукати підтримки Ради Безпеки ООН у разі, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави". У 1995 р. до цих зобов’язань приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити, що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН у разі загрози для України з боку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав – офіційних власників ядерної зброї – є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право "вето".

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що "Високі Договірні сторони … поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… будують відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини й основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права".

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р., за півтора місяці до відкриття Мадридського саміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руху України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія як спадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад із Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1934 р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні–листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією та Україною передбачають, що кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова Коса Тузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договір з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, "Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда", оскільки "такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи".

У червні 2003 р. між Україною і Румунією було укладено договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем із сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не достатній, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на ймовірні загрози.

Перебування України у так званій “сірій зоні” між Росією і Заходом небезпечне з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Підтримка з боку НАТО територіальної цілісності України надзвичайно важлива для нашої держави, оскільки вступ України до Альянсу робить сепаратизм в Україні політично безперспективним. Якщо ж Україна вступить до НАТО, то відокремлення від України якихось територій буде практично неможливим.

Хоча реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяла, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна-НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов’язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже протягом десяти років (з 1997 року – року підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО) має можливість скликати Комісію Україна–НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони та порушити перед НАТО проблеми, які стосуються безпеки України та надання допомоги з боку НАТО. Враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може сподіватися щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Головна проблема у справі приєднання України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу відносини цих країн з Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ до НАТО дав змогу цим країнам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 90-х рр. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після Помаранчевої революції суспільства держав Європи сприйняли Україну як європейську державу. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можливість великих воєн на континенті.

Крім того, й економічні реалії не дають змогу Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для того, аби захиститись від повномасштабної агресії.

Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти гідне місце в системі загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни.

Top