Ірина Бекешкіна
Коментарі
Перегляди: 1265
31 грудня 2017

Три сценарії розвитку ситуації у 2018 році

Від найбільш ймовірного до дуже бажаного

Прогнози  справа невдячна. Навіть метеорологи, що працюють з фізичними явищами, часто помиляються. Що говорити про соціологів, які мають справу з соціальною дійсністю — не просто мінливою, а залежною від спонтанних і несподіваних рішень?

Соціологи можуть передбачити реакцію населення на події або рішення, але самі рішення і наступні події часто передбачити просто неможливо. Наприклад, соціологам дорікають в тому, що не спрогнозували перспективу другого Майдану. Але хіба можна було передбачити, що комусь спаде на думку розганяти і бити студентів скромного Євромайдану, який і так вже згортався? І що кожне наступне рішення влади наближатиме безславний фінал — і Януковича, і його Партії регіонів?

Нинішня влада, безсумнівно, розумніша за колишню, але і вона іноді ухвалює рішення, м'яко кажучи, дуже і дуже дивні. Ну кому спало на думку рішення позбавити громадянства Саакашвілі — політика, рейтинг якого в той час не перевищував 2% і який фактично вже був на маргінесі політичного життя? Одне дурне рішення, і далі — цугцванг, з якого невідомо як вибратися.

Навряд чи дійде до репресій, але ж є й інші методи: наприклад, збудити народну жабу заздрощів

Так що важко будувати прогнози, якщо логіку може підірвати чиєсь рішення, прийняте правою півкулею. Тому в кращому разі можемо поміркувати про можливі варіанти розвитку подій наступного року.


Отже, варіант перший  найвірогідніший.

Стабілізаційний, або марш на місці.

У перші два роки після революції гідності країна здійснила справжній ривок, здійснивши більше змін, ніж за всі попередні роки. І це незважаючи на війну, катастрофічне падіння економіки і життєвих стандартів.

З основного — формування боєздатної армії, яка може протистояти одній з найсильніших армій світу. Успішне позиціонування на міжнародній арені, політична і фінансова підтримка Заходу. Підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Децентралізація, яка різко розширила можливості місцевих громад. Ухвалення антикорупційних законів і формування антикорупційних органів. Нарешті, стабілізація національної валюти і економічна стабілізація. І як позитивна оцінка перетворень — безвізовий режим.

Як то кажуть, тут би "жити-поживати і добра наживати". Однак є одне істотна але: система залишилася колишньою. Олігархічно-кланова економіка та відповідна політична система, що базується на корупції. Втративши основних бенефіціарів після Майдану, вона отямилася. На фінансові потоки встали нові люди, які реанімували колишні схеми і створили нові. І в міру стабілізації ситуації на воєнному фронті все очевидніше ставало, що ворог №1 — це корупція. Що це саме той камінь, об який спотикаються всі благі плани і реформи.

Стабілізаційний варіант розвитку подій означає політику мирного співіснування з корупцією "своїх" корупціонерів, а також "не своїх", але лояльних. Боротьба з корупцією замінюється імітацією, після демонстративних публічних арештів — багаторічні судові тяжби (до речі, що там з "діамантовими прокурорами"?), Антикорупційні структури заповнюються слухняними людьми.

Економічне зростання можливе, але незначне, оскільки система, яка не допускає чесної конкуренції, "відстібає" від бізнесу корупційну ренту в державний апарат і політику, та відлякує іноземних інвесторів, нездатна до прориву.

Чи можливо послідовне здійснення цієї моделі? Скоріш за все ні.

З одного боку — громадянське суспільство, яке осміліло та відчуло свою силу. З іншого — західні партнери, які втрачають терпіння і відверто зв'язують перспективи фінансової, політичної і військової підтримки з успіхами в боротьбі з корупцією. А головне — народ, розчарований і злий, дуже збіднілий після триразового падіння гривні і майже щодня отримує повідомлення про багатомільйонні корупційні угоди. І претендентів на роль Саакашвілі у нас вистачає.

Так що послідовна реалізація варіанту "нехай все буде як є" навряд чи можлива.


Варіант другий  можливий.

Відступально-силовий (дуже поганий).

Перспектива майбутніх виборів і відсутність гарантії збереження влади може викликати спокусу вирішити деякі проблеми силовим шляхом. Укладення миру з корупцією логічно означає війну з антикорупціонерами. Кінець поточного року ознаменувався справжньою контратакою системи на антикорупційні органи — спроба підпорядкувати собі занадто незалежне НАБУ, наїзди на громадські організації і навіть випадки (правда, поки одиничні) побиття громадських активістів.

Нарешті, очевидно, що в наступний рік перейде скандальний закон, що вимагає заповнювати електронні декларації представників антикорупційних організацій і всіх, хто з ними пов'язаний. Справді, якщо не довіряють владі, так нехай і вам не довіряють!

Навряд чи дійде до репресій, але ж є й інші методи: збудити народну жабу заздрощів, цілодобово викликати на допити, дискредитувати в ЗМІ, та хіба мало ще як. Заткнути роти особливо голосним, натиснути на власників медіа, призначити свого в дошку аудитора для НАБУ, а краще — взяти під повний контроль і замінити неслухняних.

Наскільки реалістичним є цей силовий варіант, по суті, згортання демократії? Як послідовна політика — ні. Занадто сильна залежність від західних партнерів, а вони висловлювали свою позицію і з приводу наїздів на антикорупційні громадські організації, і з приводу НАБУ. А без підтримки Заходу Україна залишиться наодинці з Росією. З усіма наслідками, що випливають.

Але час від часу, коли при владі права півкуля придушуватиме роботу лівої, ситуативне звернення до силового варіанту цілком можливе.

 

Варіант третій, дуже бажаний.

Прогресивно-наступальний.

Давайте уявимо, що в рік перед виборами влада (дружно, всіма своїми гілками) вирішить, що найкращий спосіб домогтися успіху на виборах — це зробити максимум корисного для країни, здійснити необхідні перетворення і реформи.

І перш за все — прибрати з дороги розвитку камінь корупції.

Для цього — дати волю НАБУ, прийнявши необхідні для успішності їхньої роботи закони (дозволити прослушку, провокацію хабара та інше), розпустити це непорозуміння — НАЗК, набравши туди справжніх воїнів, створити антикорупційний суд з вирішальним голосом громадських активістів, провести справжню судову реформу, довести до кінця дуже затягнуті судові процеси, замінити нарешті ЦВК, прийняти давно обіцяний закон про вибори з відкритими списками замість пафосних монологів налагодити діалог із суспільством та інше.

Та багато чого треба зробити з того, що так і не було зроблено за ці роки. І — максимально залучати до співпраці громадські організації, бачачи в них самих надійних соратників.

Наскільки все це реально? Не дуже. Однак, як показує досвід, під сильним тиском громадянського суспільства і західних партнерів були прийняті закони, абсолютно невигідні для влади у всіх її гілках. Яскравий приклад — електронні декларації ("їжачки плакали, кололися, але їли кактус").

Все-таки перед Новим роком завжди хочеться вірити в диво. Диво, що у наших еліт верх над жадібністю візьме здоровий глузд або хоча б почуття самозбереження, і вони зрозуміють, що без України вони — ніхто і ніщо (навіть сидячи в затишному дворику десь у Європі). Диво, якщо народ пошле подалі безсовісних популістів і підтримає тих, хто пропонує реальні програми і плани. Диво, якщо дехто вирішить, що перспектива увійти в історію України реформатором, який перетворив країну на сучасну європейську державу, набагато важливіша здобуття ще одного мільярда.

 

Текст опублікований в журналі Новое Время за 29 грудня 2017 року. Републікація повної версії заборонена

Оригінал: Новое время

Top