Олексій Гарань
Політолог, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду Демократичні ініціативи
Коментарі
Перегляди: 172
2 вересня 2017

Три роки Мінського процесу. Чого досягла Україна?

В цілому для Мінського процесу зараз характерні дві речі: посилення тиску на Росію з боку Заходу і більша увага Заходу до позиції України

Ми бачимо, що секторальні санкції Європейського Союзу продовжуються  при тому, що Україна не поступилася жодним з принципових питань. Вони продовжуються вже кілька років поспіль. З боку США за адміністрації Трампа ми побачили навіть певне розширення санкцій, тобто кола фізичних та юридичних осіб, на яких вони розповсюджуються. Це важливо у тому сенсі, що коли ми говоримо "А які результати Мінського процесу?" – то це вони. Ми розуміємо, що Мінські домовленості дуже суперечливі, десь на користь України, десь у політичній частині формулювання не на користь України, але до цієї політичної частини ми навіть не дійшли. Адже Росія не виконує пункт 1 – перемир’я, і результатом цього є продовження санкцій. Тобто, на жаль, ми маємо конфлікт, який тліє весь час, гинуть і українські військові, і цивільні, але масштабної ескалації все ж вдалося уникнути.

Зараз власне перед Путіним постає питання: а що робити далі? Путін, звичайно, дуже розраховував на перемогу Трампа і на те, що з ним почнеться послаблення санкцій, – цього не відбулося. У Франції на виборах переміг Макрон, який займає дуже чітку позицію і прямо говорить про російське втручання, в Голандії праві популісти також програли, в Німеччині видається так, що перемагає Меркель. Залишається відкритим питання того, якою буде коаліції, але в будь-якому випадку Путіну, який розраховував на ці вибори, не вдалось змінитися ситуацію. Що дуже важливо. І Велика Британія після Брекзіту висловлює підтримку України.

Призначення Волкера також є безумовно позитивним кроком. І те, що ми побачили від нього, – це дійсно зміна стилістики у позитивний для України бік. Тобто це чітке визнання, що відбувається російська агресія, він уникає дипломатичних евфемізмів, він був в Авдіївці разом із послом США – там про це говорив. До речі, в нинішньому контексті важливо, що Захід більше розуміє українську аргументацію. Вона полягає в тому, що спочатку безпека, а потім будемо говорити про політичні домовленості. Ми пам’ятаємо як два роки тому весь час говорили про особливий статус Донбасу. Рік тому – про вибори на окупованій території, що звичайно суперечило інтересам України та здоровому глузду. На нас тисли. Але нам вдалося пояснити, що в цьому немає жодної логіки. І зараз ми бачимо, що немає цих розмов. Йдеться про те, що спочатку має бути безпека, а потім виконання політичної частини угод.

Більшість українців вважає, що Мінські домовленості не принесли миру

Водночас, як показують опитування, більшість українців вважає, що Мінські домовленості не принесли миру, ставлення до них доволі негативне. Хоча з експертної точки зору, ми уникли ескалації, і це – важливо. Також опитування показують, що українці висловлюються за компроміси, але не будь-якою ціною. Це зрозуміла емоційна відповідь: українці не хочуть піднімати лапки, казати, що ми готові на все заради миру, однак розуміють, що військове рішення конфлікту не є можливим. Тому зрозуміло, що українці обирають серединний варіант. Але у відповідь на запитання про те, які компроміси можуть принести мир, виявляється, що все те, на чому наполягає Путін або все те, що прописано в політичній частині Мінських домовленостей – особливий статус, вибори на окупованих територіях, амністія бойовикам – все отримує менше 10-15% підтримки. Те саме стосується і статусу російської мови, і федералізації, і відмови від курсу НАТО – це все менше 15%. При чому десь такі ж показники ми маємо з підконтрольної частини Донбасу. Тобто українці не хочуть іти на те, щоб формально отримати ці території в складі України, але на умовах Путіна. Це дуже важливо, тому що ця громадська думка створює певне поле, в якому мають діяти і наші владні структури, щоб мати підтримку громадян. Законопроект про деокупацію Донбасу все-таки буде внесено і, я сподіваюся, будуть прописані дві дуже важливі речі: що це буде названо військової операцією, і що території будуть названі тимчасово окупованими. Це фіксація реальності, що давно вимагали і громадяни, і політики, і експерти, що створить більш зрозумілу ситуацію. Території є окупованими, але якщо ми їх так називаємо, це не означає, що ми відмовляємося від громадян там. Це просто фіксація чинного статусу.

Ми знаємо, що відновлення Україною контролю над кордоном у Мінських домовленостях прописано, м’яко кажучи, не на користь України, тому що цей пункт виконується останнім і там йдеться про те, що Україна повністю відновить свій контроль вже після виконання інших частин домовленостей. Для нас це невигідно. Але українська дипломатія зараз каже: "Добре, ми розуміємо, що за угодами, український контроль десь вкінці відновиться. Але давайте робити міжнародний контроль, спостерігачів ОБСЄ з правом моніторингу всього кордону».  І цю думку зараз в принципі обговорюють. Приходить розуміння, що контроль над кордоном потрібен, щоб рухатися далі.

І ще один момент, про який Україна говорить давно, але зараз почали і на міжнародному рівні розглядати. І серед наших партнерів, нехай навіть не перших осіб, ідея проговорюється, і Порошенко повторить її на Генеральній асамблеї ООН у вересні: миротворці ООН. Звичайно, Росія може заблокувати цей процес – вона має право вето. Але тоді Москва чітко поставить себе в ізоляцію. Тобто нам було б вигідно, щоб прибули миротворці, щоб вони перебували на лінії зіткнення, але також на українсько-російському кордоні, і на окупованій території. Це був би прорив. Чи він зараз відбудеться сказати важко. Я не вірю, що відбудуться якісь радикальні зміни. Певним чином Путін навіть може нарощувати тиск, ескалацію, для того щоб продовжити вимотувати Україну, і щоб тиснути на Київ та його міжнародних партнерів. Але я б сказав, що загальна ситуація зараз виглядає кращою, ніж це було два роки тому. Ми бачимо, що є суттєві зрушення в позиції Заходу в розумінні того, що відбувається на сході України.

Звичайно, не можна казати, що на Заході все добре, всі підтримують Україну – можливі зиґзаґи. Все залежить від внутрішньополітичної ситуації в кожній з країн, особливо в ЄС. Але загальний контекст виглядає достатньо сприятливим. Від Путіна далі залежить: чи він буде зберігати чинну ситуацію на Донбасі, чи піде на дотримання хоча б якогось перемир’я. Але за теперішньої ситуації, Захід зберігатиме санкції, і аргументація України буде братися до уваги.

Дуже важливо і те, що все ж таки зміни відбувалися і в міжнародних організаціях. Тобто є кілька резолюцій Ради Європи, де чітко йдеться про агресію та російські війська на території України, навіть ОБСЄ, резолюція Генасамблеї по Криму. Нам треба просто продовжувати важку, щоденну роботу в цьому напрямку.

Оригінал: Новое время

Top