Політичний портрет України
Перегляди: 349
15 листопада 2001

Соціально-політична ситуація в Україні, весна 2001

Олександр Яременко, Михайло Мiщенко
Динамiка рейтингiв державних органiв влади, полiтичних дiячiв I оцiнка дiяльностi уряду В.Ющенка громадянамиУкраїни

 Ірина Бекешкіна, Ілько Кучерів
Народні обранці проголосували всупереч бажанню своїх виборців

 Ірина Бекешкіна, Ілько Кучерів
Найавторитетніші українські журналісти про уряд В.Ющенка, стан свободи й ситуацію в країні

 Сергій Макеєв, Світлана Оксамитна
Ілюзії щодо середнього класу

 Анатолій Ручка
Динаміка ціннісних пріоритетів населення України: 1991-2000 роки

 Олена Злобіна
Українці на межі тисячоліть: між минулим і майбутнім

 Олександр Стегній
Ставлення населення України до атомної енергетики (1995-2001)

 Відомості про авторів
 Ірина Бекешкіна
Демократичний процес в Україні
Десять років — це той рубіж, коли доцільно підбити підсумки. Від проголошення незалежності демократизація була визнана одним із пріоритетів розвитку України. І попервах здавалося, що саме на цьому напрямі ми маємо найбільші досягнення. Але зараз, десять років потому, саме рівень демократизації українського суспільства виявився, мабуть, найбільшим розчаруванням, аж до панічних просторікувань про настання “неототалітаризму”.
 
А втім, якщо поставитись об’єктивно, облишивши емоції, не можна забувати, що за кілька років країна пройшла (а точніше — “пробігла”) відрізок шляху, на який розвиненим демократіям знадобилися століття. Головними віхами цього періоду можна вважати:
  • реальні виборчі змагання на відміну від безальтернативних примусових виборів, за участі 99.9% громадян;
  • перехід від монополії на владу однієї партії, коли найменшу опозицію розцінювали як кримінальну антиурядову дiяльність, до розгалуженої системи багатопартійності, включно з найкритичніше налаштованими щодо влади партіями;
  • визнання права кожного на свободу думки, слова, інформації та віросповідання на противагу пануванню “єдино вірної” марксистсько-ленінської ідеології, обов’язкової для всіх громадян країни й офіційно запроваджуваної системою освіти, виховання, культурою та засобами масової інформації, коли будь-який натяк на “інакомислення” переслідувався як антидержавна діяльність;
  • замість цілком одержавлених і цензурованих засобів масової інформації — поширення недержавних видань, телеканалів і радіостанцій;
  • перехід від повної ізоляції громадян від світових інформативних і культурних процесів до вільних контактів зі світом, зокрема й через Інтернет.

Підсумком етапу стрімкого розвитку демократичних процесів у нашій державі було ухвалення 1996 року Конституції незалежної України, яка за змістом і духом не поступається конституціям країн з усталеними демократичними традиціями.
Отже, маємо, здавалося б, усі атрибути сучасного демократичного суспільства: цілком демократичну Конституцію, поділ влади між різними гілками, багатопартійну систему, яка охоплює легальне існування опозиції, загальне виборче право, регулярне проведення вільних виборів різних рівнів на засадах змагальності — від місцевих до президентських; мережу недержавних засобів масової інформації, відчутно більшу за державну; немає проблем з об’єднанням у громадські організації тощо. Більше того, Україна склала “іспит Хантінгтона”, який вважав, що показником утвердження в країні демократії є подвійна зміна влади шляхом виборів.

Чому ж тоді Україна у щорічному моніторингу Дому Свободи ніяк не виборсається з групи “частково вільних” країн, тоді як наші сусіди й колишні “брати” по соціалістичному табору, зокрема Румунія та Болгарія, маючи такі самі стартові позиції, вже дісталися до групи “вільних” країн? До того ж, у 2000 році в щорічному моніторингу Дому Свободи Україна опинилася серед 12 країн світу (поряд із Росією та Киргизією), в яких ситуація стосовно дотримання прав людини погіршилася. Звісно, можна завважити, що це надто прискіпливий погляд “розбещеного” ліберально-демократичними звичками Заходу. Але ж власний народ теж не плекає особливих ілюзій щодо демократичного устрою в Україні. Так, у загальнонаціональному опитуванні, проведеному Центром вивчення демократії університету Квінз (Канада) та Київським міжнародним Інститутом соціології у травні 2000 року, лише 4% респондентів вважали, що Україна вже є демократичною державою, 43% подiляли більш-менш оптимістичний погляд, що “Україна поки не стала цілком демократичною, але перебуває в процесі становлення демократії”, а 43% песимістично відповіли, що Україна взагалі не є демократичною.

То що ж “не так” із нашою демократією?
Усі погоджуються з тим, що існування демократії передбачає цілу низку передумов, і насамперед розвинене громадське суспільство. У західних країнах демократичні інституції, принципи та норми утверджувалися поступово, точніше, впродовж двох останніх століть вони крок за кроком виборювалися громадськістю в держави. У країнах колишнього соціалістичного табору, особливо ж у СРСР, чия попередня історія надто обтяжена досвідом репресій, перехід від авторитаризму до демократії стався одномоментно: разом зі зміною режиму і проголошенням “європейського вибору”. Але чи можна запровадити демократію “декретом” від сьогодні на завтра?

Ілюзією виявилося сподівання, що демократію можна “запровадити” шляхом створення певних демократичних механізмів, що вона існуватиме й діятиме, не спираючись на засади розвиненого громадянського суспільства. Як наслідок — виникнення феномена, що його можна визначити як “декоративну” демократію. Ця “декоративність” насамперед зумовлена тим, що наявні демократичні інституції є радше “декорацією”, розрахованою передусім на закордонних “глядачів”, бо не виконують основної своєї функції — слугувати важелем впливу “демосу”, себто народу, на “кратію”, тобто на владу.

Отож, як саме трансформувалися в Україні інституції, що зазвичай вважають ознаками демократичного суспільства?

Структура влади
На перший погляд, в Україні існує саме такий поділ гілок влади, який унеможливлює зосередження її в одних руках. Але насправді ця структура виключає будь-яку відповідальність перед пересічними громадянами, котрі її обирають. У “класичному” варіанті демократичного суспільства певні партії або блоки, що перемогли на виборах, формують свій уряд, який і реалізує програмні засади, що дістали найбільшу підтримку. Під час наступних виборів електорат оцінює, наскільки успішною була діяльність “партії влади” (згадаймо вислів Кея, що виборці під час виборів виконують роль “бога покарання і нагороди”), і чи подовжують її владний мандат, чи приводять до влади інші партії. У нашому випадку партії заздалегідь мають алібі: вони не формують виконавчу владу і, отже, ні за що не відповідають. До того ж, половину законодавчого органу обирають за мажоритарними округами, і максимум, за що можуть відповідати такі обранці, — це ремонт місцевої школи, і аж нiяк — не загальна державна політика. Обраний на загальних виборах Президент у перерві між виборами не може бути усунений, адже закону про імпічмент просто немає. Єдина відповiдальна інстанція — це Кабінет Міністрів, проте відповідає він перед Президентом і Верховною Радою, а не перед виборцями. Його будь-якої миті можуть усунути, причому незалежно від результатів діяльності, через політичні ігри парламентарів або примху Президента (згадаймо формулювання відставки прем’єра Марчука — “за створення власного політичного іміджу”).

Яскравим прикладом безвідповідальності Верховної Ради є нещодавнє усунення уряду Ющенка, коли виборчий орган брутально знехтував волею виборців, переважна більшість котрих, як свідчать численні соціологічні дані, вважали за потрібне подовжити повноваження уряду. Причому цю думку поділяли і прихильники СДПУ(o) — партії, що зініціювала відставку уряду.

Багатопартійна система в Україні
Усі сучасні демократії створювалися зусиллями політичних партій. Чому ж багатопартійність не стала в Україні основою демократичного суспільства?
Перш за все, звісно, через те, що сама конфігурація влади не передбачає їх засадничої ролі у розбудові держави. Втім, і самі партії в Україні надто далекі від свого “класичного” варіанту. Власне, реальних партій у шерезі більш як 100 (!) зареєстрованих, тобто з чіткою позицією, відомою широкому загалу, з осередками на місцях і власним стабільним електоратом, який підтримує програмові засади, а не тільки знайомих лідерів, на час партійних виборів 1998 року було лише дві: Комуністична партія і Рух.

Зараз, із розколом Руху, їхнім прихильникам важко збагнути причину наявності партій з однаковою програмою, які, до речі, майже однаково голосують у Верховній Раді. Ідейно оформленими, з певною мірою однорідним електоратом і структурами на місцях можна назвати ще дві ліві партії: Соціалістичну партію України та Прогресивну соціалістичну партію України. На правому фланзі до обох Рухів можна додати ще КУН (Конгрес українських націоналістів) та партію “Реформи і порядок”, які, втім, не пройшли до парламенту за партійними списками. За прийнятою в Україні специфічною класифікацією ці партії називають “ідеологічними”, на відміну від решти, які йменують “олігархічними”.

Генеза “олігархічних” партій істотно відрізняється від узвичаєного в демократичних країнах способу створення. Західні партії утворювалися мірою процесу соціальної диференціації і стратифікації суспільства, формування особливих інтересів, обстоюваних партіями. В Україні нові партії утворюються “згори” (за винятком Комуністичної та Руху) навколо особи того чи іншого лідера і є виявом інтересів певних груп економічної еліти. Вони мають програми, дуже схожі між собою і мало вiдомі широкому загалові. Звідси й специфічний характер перших партійних виборів в Україні, де змагалися не позиції і програми, а особистості та їхні фінансові можливості.

Пануючі в суспільстві фінансово-економічні корпорації для обстоювання своїх інтересів утворюють відповідні партії та фракції в парламенті, засновують або купують для впливу на населення засоби масової інформації, збільшують коло “своїх” людей у виконавчій та судовій владі, тим самим формуючи певний “холдінг”. Партії органічно ввійшли в систему тіньового ринку, де предметом купівлі-продажу стали місце у виборчому списку, членство в парламентській фракції та перехід до іншої фракції, голосування за вигідні певним економічним корпораціям закони, поправки, укази тощо. Реально партії в парламенті перетворилися на групи тиску на уряд і Президента, лобіювання інтересів. Отже, головними суб’єктами політичного процесу стали корпоративні фінансово-економічно-бюрократичні клани. Політика дедалі більше починає обслуговувати бізнес у відверто цинічній формі.

Відповідно до реалій українського політичного життя формується і певне ставлення громадськості не лише до конкретних партій, а й до феномена багатопартійності взагалі. За даними щорічного моніторингу, який проводиться Інститутом соціології НАН України від 1994 року (Щорічні моніторингові дослідження проводяться Інститутом соціології НАН України спільно з фірмою “СОЦИС” та Фондом “Демократичні інiціативи” як складова проекту “Українське суспільство на межі XXI століття”. Опитування здійснювалися з інтервалом у рік наприкінці травня — на початку червня 1994–1999 років та в січні 2000 року за єдиною вибіркою у 1800 респондентів, яка репрезентує доросле населення України за статтю, віком, рівнем освіти, національністю, регіоном проживання і типом поселення й охоплює всі області України та АР Крим. Похибка репрезентативності не перевищує 2%.) , партії як соціальний інститут постійно посідають останнє місце у рейтингах довіри і з року в рік втрачають авторитет (див. табл.).

Таблиця
Динаміка відповідей населення України на запитання “Чи потрібна Україні багатопартійна система?”, % опитаних
 
Варіанти відповідей
1994
1995
1996
1997
1998
1999
2000
Так, потрібна
36
31
32
29
27
25
26
Ні, не потрібна
30
34
31
35
40
42
43
Важко відповісти
34
34
37
36
33
32
31

Як бачимо, за роки інтенсивного зростання партій і навіть після парламентських виборів на партійних засадах громадська думка, раніше налаштована на користь багатопартійної системи, змінилася на протилежну. Одначе, на нашу думку, це не можна тлумачити як показник антидемократичності свідомості населення, оскільки таке ставлення значною мірою зумовлене й об’єктивним станом розвитку партій у нашій країні, коли їх жодним чином не можна вважати виразниками інтересів реальних соціальних груп.

Засоби масової інформації
Невід’ємним компонентом демократичного суспільства є вільні засоби масової інформації, які зазвичай називають “ланцюговими псами” демократії. Останніми роками на ринку ЗМІ в Україні з’явилося чимало приватних друкованих видань, радіо- і телеканалів, зовні не залежних від влади. Проте труднощі діяльності незалежних ЗМІ полягають не в політичній цензурі чи прямому тиску з боку влади. Існує багато інших засобів розправи з незалежними ЗМІ, передовсім економічних, — нескінченні перевірки податкової інспекції, закриття рахунків, економічне переслідування засновників тощо.

Причини залежного становища ЗМІ в Україні мають глибинний характер і не залежать від конкретних осіб — чи то президент або фінансовий магнат. Проблема в тому, що за існуючої економічної ситуації засоби масової інформації (за винятком рекламно-розважальних) не можуть бути не лише прибутковими, а й навіть самоокупними.

Справжня трагедія українських ЗМІ криється в тому, що за умов тотального зубожіння населення для них відсутній платіжеспроможний ринок, тож ЗМІ як бізнес не в змозі залежати від споживача. Зазвичай бізнесмени й олігархи володіють ЗМІ не для отримання прибутку, а як складовою економічно-політичного холдінгу, що справляє потрібний їм вплив на суспільство.

Позаяк засоби масової інформації фінансуються державними органами управління або фінансово-політичними колами, головною їх функцією стає не об’єктивне поінформування суспільства, а участь у міжклановій боротьбі. Місце свободи ЗМІ заступає так званий “плюралізм” — заангажованість практично всіх видань і каналів, кожен з яких пропагує позиції своїх “спонсорів”, які водночас змагаються один з одним, замовлюючи розмаїття позицій і точок зору в загальній панорамі ЗМІ. Засоби масової інформації не будуть вільними доти, доки бізнес цілковито залежатиме від влади, а громадське суспільство перебуватиме в зародковому стані.

Громадське суспільство і політична культура населення України
Ситуація, що склалася зі станом демократії в Україні, сягає корінням об’єктивних реалій, і передусім — економічного становища країни й успадкованих традицій авторитарного суспільства. Не можна зрозуміти відстороненість більшості населення від участі в громадському житті без огляду на те, що пострадянська Україна перетворилася на одну з найзлиденнiших країн Європи. За такої ситуації життєва стратегія більшості населення полягає у самозбереженні та виживанні за будь-яку ціну. Активне населення для забезпечення нормального існування своєї сім’ї працює на кількох робочих місцях, значна частина поринула в “економіку самозабезпечення”, тобто працює на присадибних ділянках, вдається до “натурального господарювання” (люди самотужки випікають хліб, відмовляються від будь-яких платних послуг, самі ремонтують одяг, взуття тощо). Зрештою не залишається ані часу, ані життєвої енергії на участь у громадських справах.
Якось пристосувавшись до життя, люди очікують від соцiальних трансформацій лише погіршання, серед населення панує справжня “фобія гіршого” — страх втратити навіть те, що є. Звідси й така дивна для іноземних спостерігачів електоральна поведінка, коли половина з тих, хто на президентських виборах проголосував за діючого президента, керувалися мотивом “меншого зла”.

Соціологічні дослідження засвідчують, що негативізм, безпорадність і безнадія домінують у масової свідомості. Звісно, такі настрої аж ніяк не можна назвати сприятливим тлом для становлення громадського суспільства.
 
Виникла справжня прірва між державою, владою і народом, що поглиблюється з року в рік: соціологічні опитування фіксують цілковиту недовіру майже всім владним і суспільним інститутам, за винятком армії, церкви та, певною мірою, засобів масової інформації. Люди схильні довіряти лише собі, своїй родині, сусідам, колегам, співвітчизникам, себто найближчому оточенню, а ще Богові, з недовірою сприймаючи все, що йде від суспільства. Як показує дослідження Інституту соціології “Українське суспільство”, на перше місце як визначальну суспільну силу в розбудові української держави громадська думка впродовж кількох років ставить мафію, злочинний світ, і лише на друге — представників державних органів влади. Втім, не тільки об’єктивна ситуація і цілковита спрямованість на виживання зумовлюють відстороненість більшості населення від активної участі у громадських справах.

Прикметним у соціальному характері пересічного українця є відсутність у масовій свідомості таких громадянських цінностей, як відповідальність за свій власний вибір та індивідуальна відповідальність за державу. Люди в один день здійснили стрибок “з царства необхідності до царства свободи”, від гарантованого, хоча й мінімально забезпеченого життя — у світ вибору й непевності, боротьби за існування. Індивід обрав позицію стороннього спостерігача та критика соціальних перетворень, за які він не несе жодної відповідальності, керуючись однією з найпоширеніших українських говірок: “моя хата скраю”.

Щоправда, соціально-політична пасивність та настрої апатії, відчуття безпорадності у відносинах з владою мають об’єктивні підстави стосовно цілковитої відсутності важелів впливу на владу і перебіг змін. Отже, громадяни опиняються в замкненому колі: з одного боку, вони відчужені від громадського життя, бо втратили надію справляти вплив і здійснювати контроль, з іншого — така можливість може з’явитися лише за умови об’єднання свідомих громадян і здійснення тиску на владу.

Точки росту демократичного суспільства в Україні
Навряд чи сьогодні хтось ще плекає ілюзії щодо демократичності сучасного українського суспільства. Але чи означає це, що ми маємо полишити надії? Чи є бодай якісь реальні тенденції, що дають змогу сподіватися на розвиток демократизації українського суспільства?

Перш за все, слід остаточно облишити ілюзію, що демократія може бути “подарована” владою. Попри всі декларації та промови щодо “цивілізованого шляху розвитку України”, насправді влада зовсім не зацікавлена у реальній, а не декоративній демократії. Усе — і вихований за часів перебування в номенклатурі спосіб мислення, й економічні інтереси, й просто ускладнення в роботі — заперечує залучення громадськості до контролю за ухваленням рішень. Більше того, за сучасних умов напруженого поділу та перерозподілу власності можновладці куди комфортніше почуваються в каламуті “капіталізму для друзів”, аніж у цивілізованому ринку з однаковими для всіх правилами гри.

Єдина реальна, а не ілюзорна надія розвитку демократії в Україні — це розбудова громадянського суспільства, що відбуватиметься шляхом поступового, крок за кроком, відвоювання громадськістю території влади для контролю та впливу. І цей шлях не може бути простим. Але чи є надійні точки опертя, на які можна спиратися у розбудові громадського суспільства і розвитку демократії в Україні?

Головним, напевне, є те, що попри негативні оцінки громадською думкою реальних демократичних (а точніше — декоративно-демократичних) інституцій, соціологічні дослідження постійно фіксують переважання орієнтацій на демократичні цінності суспільного життя, масову потребу в поширенні демократії й розуміння розвитку України саме як демократичної держави.

Певні обнадійливі тенденції стосуються перспективи участі населення в громадському житті. Так, вивчення оцінки населенням ролі громадських організацій, здійснене після президентських виборів у листопаді 1999 року, довело, що громадські організації, на відміну від партій, мають значний рейтинг довіри населення: їм не довіряють лише 8% опитаних (партiям — 80%). Стосовно особистої готовності взяти участь у роботі громадських організацій дослідження виявило істотні резерви — 20% опитаних головною причиною своєї незалученості назвали те, що вони не знають, як це зробити, бо їм ніхто цього не пропонував. Звісно, від намірів до реальних дій — дистанція задовга, утім, поширеність позитивного сприйняття громадських організацій масовою свідомістю, без сумніву, сприятиме розбудові громадянського суспільства.

Становлення громадського суспільства не буде можливим, аж доки не з’явиться певна критична маса людей, для яких демократія буде невід’ємною життєвою потребою, засобом розв’язання власних проблем.
 
Микола Шульга
Громадянська самоiдентифiкацiя населення України
Становлення незалежної України поставило її громадян перед проблемою макросоцієтальної самоідентифікації. За радянських часів такої проблеми в людини не виникало, адже вона народжувалася за стабільних соціальних умов, і її належність до радянського громадянства, до спільноти радянських людей не підлягала жодному сумніву. Принаймні, ці проблеми не турбували тих, хто народився у повоєнні роки, коли кордони й територія країни були практично незмінними. Для багатьох людей проблема існувала у тій площині, що вони самоідентифікувалися передусім як представники певної національності, а не абстрактного загалу “радянський народ” у системі етнічних координат.

Але з розпадом Радянського Союзу, проголошенням нових незалежних держав постало питання формування нової макроідентичності, пов’язаної з усвідомленням належності до нового соціального організму. Формування нової ідентичності — це вкрай складний і суперечливий процес для багатьох людей.

У моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України “Українське суспільство”, здійснюваному з 1994 року, передбачене запитання, яке дає змогу почасти розглянути цю проблему. Воно формулювалося так: “До яких із вказаних нижче груп Ви себе відносите?”. Питання було закритим і передбачало наступні варіанти відповіді: “Населення району чи міста, в якому Ви живете”, “Населення регіону (області чи кількох областей)”, “Населення України в цілому”, “Населення колишнього Радянського Союзу”, “Населення Європи”, “Населення світу в цілому”. У цій розвідці ми наводимо дані моніторингу, отримані у 2001 році. Вибірка становить 1800 осіб і за основними соціально-демографічними показниками репрезентує доросле населення України.

Аналіз відповідей на назване запитання уможливив окреслення характеру самоідентифікації респондентів у соціально-громадянському просторі. Ці групи самоідентифікації ми назвали громадянськими, або соцієтально-громадянськими, оскільки вони утворюються на основі самоідентифікації особистості в координатах суспільства загалом і на підставі уявлень її про зв’язок із країною (громадянськість). Відповіді вможливили, по-перше, визначення масштабу тієї соціальної спільноти, з якою себе співвідносить респондент; по-друге, з’ясування того, чи відбулась у респондентів зміна ідентичності; по-третє, визначення вектору нової ідентичності.

Загалом відповіді розподілилися так:
  • до населення району чи міста віднесли себе 30% опитаних,
  • до населення регіону — 9%,
  • до населення України — 35%,
  • до населення колишнього Радянського Союзу — 18%,
  • до населення Європи — 3%,
  • до населення світу — 6% респондентів.

Отже, найбільше респондентів ототожнюють себе з Україною, тобто поступово закріплюється самоідентифікація населення як громадян України, котрі передовсім ототожнюють себе зі своєю країною. Однак процес ототожнення себе з новим соціальним організмом є складним і суперечливим, тому й чисельність цієї групи поки що ледь перевищує третину респондентського загалу. Це свідчить про те, що процес особистісної ідентифікації триває і є далеким від завершення.

Аргументи на підтвердження цього ми наведемо нижче, коли розглядатимемо перебіг процесу самоідентифікації в різних соціокультурних групах — майнових, вікових, освітніх, етнічних, мовних, регіональних тощо.

Наступну велику групу респондентів за типом самоідентифікації становлять ті, хто відносить себе до мешканців міста чи району, тобто ідентифікує себе із населенням “малої батьківщини”. Їх майже стільки, скільки й тих, хто ідентифікує себе з населенням України, — 30%. На нашу думку, так ідентифікують себе насамперед люди, котрі свідомо чи несвідомо уникають чіткого самовизначення на соцієтальному рівні. Напевне, вони не хочуть зізнатися самим собі у тому, що на емоційному рівні понад усе цінують норми, орієнтири й цінності колишньої самоідентифікації, бо розуміють, що тих реалій вже немає, а нові їх не приваблюють. Тому вони обирають найменш політизований і заідеологізований ідентифікаційний орієнтир — групу, яка доволі чітко сприймається буденною свідомістю, не викликаючи жодних сумнівів у тому, що особистість належить саме до неї, не потребуючи додаткових пояснень щодо включеності будь-кого у цей людський масив.

Із населенням Радянського Союзу ще й досі ідентифікують себе 18% респондентів, тобто майже щоп’ятий опитаний. Дуже важливо збагнути, чому ці люди, всупереч реаліям, ототожнюють себе з соціальною спільнотою, якої вже понад десять років не існує, з’ясувати причини такої поведінки значної частини суспільства.

Інтерес становлять іще дві групи самоідентифікації, представники яких самовизначаються як “громадяни світу” та як “європейці”. Кількісно ці групи нечисленні й видаються дещо романтично-загадковими, з елементами чи то виклику, чи то епатажу. Тож треба вирізнити характеристики, які зумовлюють саме такий самоідентифікаційний вибір. Ними можуть бути вікові, культурно-освітні та індивідуальні особливості.

Конкретизуючи ознаки кожної самоідентифікаційної групи на підставі їх соціально-психологічних характеристик, передусім зіставимо ці групи за рівнем їх задоволеності своїм становищем у суспільстві. Серед задоволених переважають ті, хто ідентифікує себе з населенням Європи — 12%, тоді як з-поміж найменш задоволених — респонденти з групи, яка ототожнює себе з населенням СРСР — всього 6%. Решта за рівнем позитивної задоволеності власним становищем у суспільстві перебувають між цими крайніми групами. Привертає увагу те, що загалом серед усіх груп рівень позитивної задоволеності своїм становищем у суспільстві дуже низький — тільки 8% у середньому.

Що ж до респондентів, не задоволених своїм становищем у суспільстві, то найбільше таких серед тих, хто ототожнює себе з радянським населенням, — 75%. Напевно, саме незадоволеність своїм становищем і є однією з причин такої самоідентифікації, бо люди ностальгують за більш-менш благополучним минулим. Друге місце серед незадоволених посідають ті, хто вважає себе “європейцем” (72%). В оцінці “європейцями” свого становища в суспільстві спостерігається різке розмежування — тут зафіксовано найбільший відсоток як задоволених, так і незадоволених. Можливо, це пов’язано з тим, що серед них найменше тих, хто вагається щодо оцінки свого становища в суспільстві. А це, своєю чергою, пов’язане з віковими особливостями, адже тут переважають люди (45%) віком до 30 років. А молодь, як відомо, куди категоричніша у судженнях, тому ця група найвідчутніше поляризована в своїх оцінках.

У тій третині від загального числа респондентів, яка ідентифікує себе з містом або районом проживання, незадоволених власним становищем у суспільстві налічується, як і в “європейців”, 72%, і майже стільки ж, скільки серед тих, хто ототожнює себе з радянським населенням. Цілком імовірно, що саме незадоволеність життям перешкоджає їхній самоідентифікації з населенням нової країни: одного разу втративши свою соціє- тальну ідентичність, вони тепер шукають вихід у самоідентифікації з локальною спільнотою.

Найменше незадоволених зафіксовано серед тих, хто ідентифікує себе з населенням України, — 67%. Отже, за рівнем незадоволеності своїм становищем у суспільстві двома крайніми групами є ті, хто ідентифікує себе з радянським населенням — найбільш незадоволені, й ті, хто ідентифікує себе з населенням України — найменш незадоволені. Різниця в оцінках рівня незадоволеності між цими групами сягає 8%.

Оцінка свого становища у суспільстві слугує одним із найузагальнених показників і може конкретизуватися в оцінці окремих сторін життя. Це дає нам можливість детальніше розглянути детермінанти різних типів самоідентифікації особистості. Таким уточнюючим показником є оцінка рівня забезпеченості.

В цілому респонденти низько оцінюють рівень своєї забезпеченості. До високозабезпечених відносять себе менше 1% опитаних, до людей середнього рівня забезпеченості — 37%, до малозабезпечених — 62%. З огляду на малу кількість респондентів, що віднесли себе до високозабезпечених, пов’язувати їх з будь-якою ідентифікаційною групою недоцільно.

Решта респондентів за ідентифікаційними групами розташувалася так: найбільше людей із середнім достатком налічує група “європейців” — 59%, і тих, хто ідентифікує себе з населенням регіону, — 42%; найбільшу частку малозабезпечених зафіксовано в групі “радянських людей”, — 68%, а також з населенням району чи міста — 66%. У великій групі тих, хто ідентифікує себе з населенням України, малозабезпеченими себе вважають 61%, тоді як найменше малозабезпечених налічує група “європейців” — 41%. Таким чином, за показником забезпеченості в ідентифікаційних групах найбільшу увагу привертають дві групи, представники яких ідентифікують себе з населенням Європи та з населенням Радянського Союзу. Мабуть, середній рівень достатку цієї групи на тлі поширеної малозабезпеченості є підставою для ідентифікації себе як “європейців”.

Стосовно тих, хто ідентифікує себе з населенням СРСР, можна лише повторити, що ці люди через власну малозабезпеченість відчувають ностальгію за минулим. Цей висновок підтверджують відповіді представників цієї групи на інші запитання. Так, у відповідях на запитання “Якій економічній ситуації Ви віддаєте перевагу?” респонденти, котрі ідентифікують себе з радянським населенням, віддають перевагу умовам, які існували за радянських часів. Тут найбільше тих, хто вважає за краще низькі ціни, бодай і за наявності дефіциту товарів, — 47%. До них наближаються ті, хто ідентифікує себе з мешканцями району або міста. З-поміж них 37% віддають перевагу низьким цінам і дефіциту товарів. Найменше налаштованих таким чином серед “європейців” — 18%. Серед “радянських людей” виявилося найменше тих, хто віддає перевагу суспільній ситуації високих цін за відсутності дефіциту і черг, — 15%. А от у “європейців” таких найбільше — 42 %. Майже однаково ставляться до альтернативи “низькі ціни, дефіцит товарів/високі ціни за відсутності дефіциту й черг” ті, хто ототожнює себе з населенням України (30% і 28%), з населенням регіону (33% і 29%), з населенням світу (29% і 26%).

Зазначимо принагідно, що це питання для багатьох респондентів виявилося надто суперечливим, тож часто-густо вони обирали варіант “важко відповісти”. Не визначених серед “громадян світу” — 45%, самоідентифікованих з населенням України — 42%, з населенням району або міста — 42%.

Певною мірою прояснюють характер ідентифікаційних груп відповіді на запитання щодо соціально-політичних орієнтацій респондентів. На запитання “Політичні сили тепер поділяються на такі, що хотіли б повернутися до соціалізму, і такі, що бажають будувати капіталізм. Як Ви особисто ставитеся до цих сил?” відповіді серед ідентифікаційних груп розділилися так. Найбільш однозначними виявилися респонденти, котрі відносять себе до радянського населення: 43% з них відповіли, що підтримують соціалізм. У решті ідентифікаційних груп не спостерігається такої концентрації на одному з варіантів відповідей. Тут відповіді респондентів більш-менш рівномірно розпорошилися за такими варіантами: “підтримую прихильників капіталізму”, “підтримую і тих, і тих, аби не конфліктували”, “не підтримую нікого”, “важко відповісти”. Лише в кількох варіантах концентрація відповідей є досить високою: 29% респондентів з групи “населення району або міста” і 30% з групи “населення регіону”, які відповіли “не підтримую нікого”, і 27% з групи “європейців”, котрі вказали, що підтримують прихильників капіталізму.

Аналіз ідентифікаційних груп за освітнім рівнем респондентів показує, що найвідчутніше в ідентифікаційному виборі різняться люди з початковою та неповною середньою та із загальною середньою освітою. Вони переважають серед тих, хто відносить себе до населення району або міста (35% і 33% відповідно). Респондентів із вищою освітою у цій ідентифікаційній групі лише 16%. Мабуть, це зумовлене тим, що людям із невисоким рівнем освіти важче визначитись у соцієтально-громадянському плані в період кардинальної зміни суспільних самоідентичностей. У цьому рівні узагальнень, мабуть, краще орієнтуються люди з вищою освітою. Ще одна освітня група помітно відрізняється від інших — це група респондентів з вищою освітою. Найбільше їх сконцентровано в ідентифікаційній групі “населення Радянського Союзу” — 26%. А от респондентів з середньою та середньою спеціальною освітою в цій групі тільки 16%.

Помітними є відмінності за самовизначенням серед етнічних груп, і передусім серед тих, хто ототожнює себе з населенням України і з населенням Радянського Союзу. У першій групі (“населення України”) українці становлять 38%, росіяни — 24%, представники інших національностей — 23%. Тут ми стикаємося з тим, що представникам нетитульного етносу важче створити нову ідентичність, грунтовану на ототожненні себе з населенням нової країни. Протилежна тенденція, коли представникам нетитульного етносу важче втратити свою самоідентифікацію з населенням держави із розмитими етнічними ідентифікаціями, простежується в ідентифікаційній групі “населення колишнього Радянського Союзу”, якій властиві значиміші відмінності щодо питомої ваги етнічних груп. Так, лише 12% українців віднесли себе до групи “населення колишнього Радянського Союзу”, тоді як ототожнили себе з нею 33% росіян і 35% людей інших національностей.

Чинником впливу на вибір ідентифікаційної групи є рідна мова. Найбільш показово це виявилося в групі тих, хто відносить себе до жителів України, й тих, хто ідентифікує себе з населенням Радянського Союзу. Так, 41% респондентів, рідною мовою яких є українська, ототожнюють себе з жителями України, проте в цій групі лише 24% тих, рідною мовою кого є російська. А от до групи “населення колишнього Радянського Союзу” входить 10% україномовних респондентів і 29% — російськомовних. Отже, мовний чинник є доволі істотним для самоідентифікації, й респонденти, у кого рідною є українська мова, тяжіють до ідентифікаційної групи “жителі України”, а ті, в кого рідною мовою є російська, — до ідентифікаційної групи “жителі колишнього Радянського Союзу”.

На ідентифікаційне визначення суттєво впливає вік респондентів. Певні вікові преференції спостерігаються в ідентифікаційній групі “жителів району або міста”, до якої себе віднесли 33% респондентів віком понад 55 років, а також 28% тих, кому менше 30 років, тобто старші за віком люди віддають перевагу саме цій ідентифікаційній групі. До ідентифікаційної групи “жителі України” більше тяжіє молодь: тут налічується 38% респондентів віком до 30 років і 31% — віком понад 55 років. Привертає увагу й ідентифікаційна група “населення колишнього Радянського Союзу”, в якій зосереджено 24% респондентів віком понад 55 років і тільки 9% тих, кому немає 30 років. Отже, є підстави висновити, що люди літнього віку ідентифікують себе або з групами конкретно-поселенського рівня, або з соцієтальною групою зруйнованого суспільства.

Не можна не зважити на особливості соцієтально-громадянської ідентифікації на рівні регіонів країни. Найбільші відмінності між регіонами спостерігаються в ідентифікаційних групах “населення України”, “населення колишнього Радянського Союзу” і “населення Європи”. З ідентифікаційною групою “населення України” ідентифікують себе 42% респондентів з Центрального реґіону України і тільки 27% — з Півдня, тоді як із групою “населення колишнього Радянського Союзу” ототожнюють себе 5% мешканців Західного реґіону і аж 26% — Сходу, тобто вп’ятеро більше. Помітними є відмінності у невеликій групі респондентів, що ідентифікує себе з жителями Європи. У ній налічується менше 1% жителів Східного реґіону і 6% — Західного. Тож можна зробити висновок, що жителі Центрального реґіону тяжіють до групи “населення України”, Східного — до групи “населення колишнього Радянського Союзу”, а групу “європейців” найповніше презентують респонденти із Західного регіону.

Отже, на сьогодні в Україні доволі чітко окреслено кілька соцієтально-громадянських самоідентифікаційних груп.

Перша група — “населення України”, яку становлять 35% респондентів, а характерними ознаками її є переважання молоді та малозабезпечених, із рідною українською мовою, географічно наближених до Центрального реґіону країни.

Другу за величиною (30%) ідентифікаційну групу становлять респонденти, що ототожнюють себе з конкретною поселенською спільнотою — “населення району або міста”. Серед них більше україномовних, із невисоким рівнем освіти й незадоволених своїм становищем у суспільстві.

Третю, вельми усталену ідентифікаційну групу становлять респонденти, котрі ототожнюють себе з населенням Радянського Союзу. Ця група є найбільш цілісною за такими характеристиками, як сприйняття свого становища у суспільстві, рівень забезпеченості, ставлення до нових і попередніх моделей соціального життя. Серед її представників переважають негативні оцінки теперішнього часу. В цій групі багато людей із вищою освітою, віком понад 55 років, росіян.

Інші ідентифікаційні групи теж мають специфічні характеристики, втім, за масштабами вони невеликі.

Підсумовуючи, наголосимо, що ідентифікаційний процес на соцієтальному рівні в Україні триває. За самоідентифікаційними визначеннями населення чітко поділяється на кілька груп, причому одні з них мають доволі чіткі контури суспільної тотожності, натомість інші — розмиті. Це означає, що суспільство має створювати сприятливі політичні, правові, соціальні, культурні, соціально-психологічні умови для формування позитивних самоідентичностей, із вектором, спрямованим у сучасне та майбутнє.
 
Ольга Балакірєва
Динаміка електоральних орієнтацій громадян України
(за результатами моніторингу громадської думки 2000–2001 років)
Опитування громадської думки населення України, що проводяться Українським інститутом соціальних досліджень (УІСД) спільно з Центром “Соціальний моніторинг” (ЦСМ), показують, що впродовж останніх чотирьох років серед проблем, які непокоять громадян, передують ті, що безпосередньо зачіпають інтереси людини та впливають на рівень життя. Перше місце за значимістю посідають загальне падіння рівня життя, несвоєчасні виплати заробітної платні, пенсій, стипендій, стан економіки в цілому, працевлаштування, зростання злочинності, відсутність турботи держави про своїх громадян. Меншою мірою непокоять загальні проблеми розвитку суспільства, а останньою чергою — міждержавні відносини, зовнішньополітичні та ідеологічні питання. На цьому тлі актуалізацію вивчення електоральних орієнтацій населення можна пояснити нестабільністю виборчої системи в Україні та розгортанням процесу перерозподілу сфер впливу між політичними силами.

Багатопартійна політична система є однією з необхідних умов функціонування демократичного суспільства. Важливим чинником ефективного функціонування партій є достатній рівень їх легітимності в очах громадськості. Розглядаючи відповіді на запитання анкети “Як би Ви оцінили роль політичних партій у суспільному житті нашої країни?”, слід відзначити вельми негативне ставлення до їх діяльності. Лише 10% респондентів вважають, що політичні партії в Україні сприяють розвитку суспільства, а 27% зазначають, що їх вплив є радше негативним. Близько 41% опитаних не визнають реального впливу партій, не визначилися щодо відповіді 21% опитаних. Наболілою проблемою є існування численних партійних об’єднань. На думку 63% респондентів, така кількість партій перешкоджає розвиткові країни, і тому близькі за ідейними позиціями партії повинні об’єднуватися, а 15% опитаних вважають існування чималої кількості партій нормальним для демократичного суспільства.

З наближенням парламентських виборів активізувався процес об’єднання політичних партій, створення партійних блоків та коаліцій. У грудні 2000 року рівень підтримки консолідаційних процесів сягав 33% (див. табл. 1).

Таблиця 1
Розподіл відповідей респондентів на запитання:
“Останнім часом окреслилася тенденція до об’єднання політичних партій. Чи підтримуєте ви такі об’єднавчі процеси?, %
*
Не підтримую, тому що я взагалі негативно ставлюся до політичних партій
20
Не підтримую, тому що вважаю, що ці партії достатньо ефективно діють самостійно
8
Підтримую, оскільки вважаю, що в разі об’єднання партії матимуть більший вплив
33
Мені байдуже
21
Важко відповісти
16
Немає відповіді
3
*Респондент міг вибрати лише один варіант відповіді.

Близько третини респондентів підтримують консолідаційні процеси, оскільки вважають, що в разі об’єднання партії справлятимуть більший вплив на перебіг суспільно-політичної ситуації в країні. Найчастіше цей погляд поділяють прихильники національно-радикальної (76%), національно-демократичної (64%), соціалістичної (51%), соціал-демократичної (46%) та “ринково-інтеграціоністської” (47%) ідеологій, найменшою мірою — ті, хто не симпатизує жодній ідеологічній концепції (12%) або не орієнтується в політичних течіях (15%). Відносно низька частка прихильників об’єднавчих процесів спостерігається серед симпатиків комуністичної (34%) та екологічної (31%) ідеологій. Останнє можна пояснити тим, що ці партії є фактично єдиними на своєму “електоральному полі”; спроби створення “альтернативних” комуністичних партій (на зразок КПУ оновленої) поки що мало відомі широкому загалу. Потребу в об’єднанні найбільшою мірою відчувають прихильники тих ідеологій, до яких апелюють кілька ідеологічно близьких партій, що конкурують між собою і, зрештою, привносять “розкол” в електорат і об’єктивно шкодять одна одній.

Негативне ставлення до об’єднавчих процесів людей, котрі не поділяють жодної з наявних ідеологій, зумовлене переважно негативним ставленням до політичних партій взагалі (таку відповідь дали 41% із них), а негативне ставлення респондентів, які не орієнтуються в політичних течіях, пояснюється здебільшого байдужістю до політичних процесів (37%).

Із зростанням освітнього рівня респондентів підтримка консолідаційних процесів збільшується: якщо серед опитаних із неповною середньою освітою їх підтримують 26%, то серед тих, хто має вищу або незакінчену вищу освіту, — 42%. Підтримка цих процесів зростає із зростанням рівня добробуту (25% — серед тих, хто власний матеріальний стан характеризує як “дуже низький”, і 38% — серед тих, хто характеризує його як “середній”). Серед мешканців різних регіонів підтримка об’єднання партій найбільшою мірою виражена в Криму (49%), на Заході (39%) й на Сході (37%).

Під час моніторингового опитування громадської думки, що проводиться УІСД та ЦСМ, електоральні орієнтації досліджувалися за двома методиками. За першою — респондентів просили визначити ставлення до кожної з наведених в опитувальнику партій або партійних блоків (див. табл. 2), що дає змогу виявити рівень їх потенційної підтримки виборцями. За другою методикою респондентам було запропоновано ознайомитися з гіпотетичним бюлетенем для голосування, до якого були внесені найвпливовіші політичні партії та блоки, й відповісти, за яку партію чи блок з наведеного списку вони проголосували б (див. табл. 3).
Отримані результати можна порівняти в динаміці.

Таблиця 2
* Цю партію перейменовано на Партію регіонів
** У грудні 2000 року під час опитувань питання ставилося щодо блоку Народно-демократичної партії, Партії промисловців і підприємців України.
 

Таблиця 3


За даними таблиці 2 можна дійти висновку, що від січня 2000-го до березня 2001 року зросла частка тих, хто відповів, що за жодних обставин не проголосує за будь-яку з партій, динаміку ставлення до яких ми вивчали. Отримавши такий результат у травні 2000 року порівняно із січнем, ми були схильні пояснювати зниження рівня підтримки більшості партій, насамперед правоцентристської орієнтації, послабленням гостроти політичної боротьби в той період. Але ця тенденція залишилася й за умов загострення політичного протистояння. На нашу думку, це зумовлено зростанням розчарування виборців у ефективності діяльності всіх політичних партій, незалежно від їхніх орієнтації, у здатності їх позитивно впливати на суспільно-політичну ситуацію в Україні. Одна з небагатьох партій, щодо якої не зафіксовано зростання негативного ставлення, є Партія промисловців і підприємців України.


Порівняно з січнем 2000 року помітно зменшилися показники намірів виборців голосуватиза деякі партії. Так, якщо у січні 2000 року вважали цілком імовірним, що проголосують за Аграрну партію України, 10% респондентів, а 3% були впевнені, що проголосують, то за даними останнього опитування такі відповіді дали, відповідно, 7% і 1%. Зменшення потенційної підтримки виборців стосується також Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”, Соціалістичної партії України, Прогресивної соціалістичної партії України, Селянської партії України, Народного Руху України, Українського Народного Руху, Народно-демократичної партії, а найбільшою мірою — СДПУ(о). Єдина партія, щодо якої зросла готовність її підтримати, — це Партія промисловців і підприємців України: якщо у травні 2000 року зазначили, що ймовірно, проголосують за неї, 6% опитаних, то в березні 2001 року — 11%. Щоправда, частка тих, хто був упевнений, що проголосує за цю партію, за цей період не зросла.

Зросла також потенційна підтримка блоку, очолюваного НДП, блоку Всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”, Патріотичної партії України та Політичної партії малого і середнього бізнесу України. Відносно високою також є підтримка блоку НРУ, Партії “Реформи і порядок” та КУНу. На нашу думку, це свідчить про те, що виборці прихильно ставляться до створення партійних виборчих об’єднань та блоків, орієнтуючись на них як на консолідовані політичні сили.

Однак дуже низькою поки що залишається підтримка блоку “Українська правиця”. Причиною цього може бути низька поінформованість щодо цього блоку, а також те, що хоча до нього увійшло доволі багато політичних партій та громадських об’єднань, серед них дуже мало впливових і таких, що мають значну громадську підтримку.

Як видно з таблиці 2, найчастіше респонденти висловлюють бажання проголосувати за Комуністичну партію (“напевне” або “цілком ймовірно” тепер мають намір за неї проголосувати 21% опитаних, а в грудні минулого року — 20%). Відносно часто (10% і більше) опитані відповідають, що напевне або цілком ймовірно проголосують за Партію зелених України (у березні 2001-го — 19%, у грудні минулого року — 18%), за Народно-демократичну партію (відповідно 17% і 17%), Партію “Реформи і порядок” (відповідно 14% і 14%), Партію промисловців і підприємців України (відповідно 13% і 12%), Комуністичну партію України (оновлену) (відповідно 13% і 11%), Партію “Жінки України” (відповідно 12% і 11%), Соціал-демократичну партію (об’єднану) (відповідно 11% і 14%), Селянську партію України (відповідно 9% і 11%), Народний Рух України (відповідно 9% і 12%), а також блок, очолюваний НДП (відповідно 18% і 12%), блок Партії “Реформи і порядок”, Народного Руху України та Конгресу Українських Націоналістів (відповідно 11% і 10%); блок Всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”, Патріотичної партії України та Політичної партії малого та середнього бізнесу України (відповідно 11% і 7%).

Зауважимо, що стосовно переважної більшості політичних партій та блоків питома вага тих, хто вважає своє ставлення до них остаточно визначеним (сума відповідей “не голосуватиму за будь-яких обставин” та “впевнений, що голосуватиму”), рідко перевищує 40% загальної кількості опитаних. Отже, у випадку призначення нових виборів до Верховної Ради України основна частина електорату остаточно визначатиме свою позицію під впливом загальносоціальної та політичної ситуації на той час, передвиборчої агітації, коментарів у засобах масової інформації, авторитетних лідерів тощо.

Респондентам також було запропоновано гіпотетичний бюлетень для голосування, до якого були внесені найвпливовіші політичні партії та блоки. Їх просили відповісти, за яку партію чи блок з наведеного списку вони проголосували б, якби вибори відбулися наступної неділі (див. табл. 4). Ці дані відображають “реальний” електорат партій та блоків на час опитування.

Таблиця 4
– Партія (блок) не були включені до переліку партій та блоків, з якого респондентам пропонувалося зробити вибір.

Як бачимо з таблиць 2 і 4, “реальний” електорат є помітно меншим за “потенційний” (на 6–14% відсотків). Найбільший “розрив” між “потенційним” та “реальним” електоратом у Партії зелених України, що, на нашу думку, свідчить про значний електоральний потенціал цієї партії.

Як бачимо з таблиці 4, найвищі показники готовності голосувати за певну партію відносяться до Комуністичної партії України (14,7% всіх опитаних, або 17,3% серед тих, хто має намір прийти на виборчі дільниці). Значну частку голосів можуть також отримати: СДПУ(о); блок, очолюваний НДП; блок Партії “Реформи і порядок”, Народного Руху України та Конгресу Українських Націоналістів; Партія зелених України; Партія “Жінки України”.

Порівняно з березнем знизилася підтримка блоку, очолюваного НДП, натомість більше прихильників стало у СДПУ(о) та Партії “Жінки України”. Однак на відповіді респондентів стосовно останньої могла вплинути та обставина, що блок запитань анкети, який передував аналізованому, заторкував проблеми розвитку жіночого руху, і це могло позначитись на наступних відповідях респондентів (у соціології це називають “феномен впливу попередніх запитань”). Деяке зростання частки тих, хто має намір голосувати за КПУ, супроводжувалося зниженням рейтингу інших лівих партій та блоків (СПУ та Блоку Всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”, Патріотичної партії України і Політичної партії малого та середнього бізнесу України).

Близько 2% респондентів відповіли, що проголосують за Комуністичну партію України (оновлену), що є свідченням того, що частина комуністичного електорату не цілком задоволена діяльністю КПУ і схильні позитивно сприймати назву КПУ (оновлена). Отже, КПУ(о) у випадку участі в парламентських виборах здатна “відібрати” у КПУ певну частину її електорату.

Загальна частка респондентів, готових проголосувати за КПУ та КПУ(о) у квітні, приблизно дорівнює частці респондентів, які мали намір проголосувати за КПУ у грудні 2000 року (КПУ(о) тоді не увійшла до гіпотетичного бюлетеня).
Підтримка Комуністичної партії найбільшою мірою виражена у старшій віковій групі. Так, серед молодих людей віком до 28 років схильні проголосувати за неї лише 4%, серед 29–49-річних — 9%, серед людей, старших 50 років — 27%. Підтримка Партії зелених серед людей старшого віку, навпаки, менша (відповідно 2, 5% і 7%).

Найбільшу підтримку комуністи мають в АР Крим (27%) та у Східному регіоні (23%). Найменший рівень готовності голосувати за комуністів — у Західному регіоні (2%) та у Києві (4%). За блок Партії “Реформи і порядок”, НРУ та КУНу готові віддати свої голоси 15% мешканців Західного регіону, тоді як в інших регіонах — від 1% до 5%.

Існують відмінності у підтримці деяких партій та блоків між українцями та росіянами. Так, за блок Партії “Реформи і порядок”, НРУ та КУНу готові проголосувати 6% опитаних українців і лише 2% росіян; росіяни частіше готові голосувати за КПУ (відповідно 13% і 23%). У підтримці інших партій та блоків значимих відмінностей між українцями та росіянами не спостерігається.
Показово, що з січня 2000 року до квітня 2001 року зросла частка респондентів, які зазначили, що за жодних обставин не проголосують за більшість партій.

Спостерігалося підвищення інтересу виборців до створення партійних виборчих об’єднань та блоків; є ознаки того, що значна частина громадян орієнтуються на них як на консолідовані політичні сили.

Найбільші шанси подолати чотирьохвідсотковий бар’єр і пройти до парламенту мають Комуністична партія, блок НДП, Партії промисловців і підприємців України, Аграрної партії, Республіканської християнської партії, Партії “Молода Україна”; блок Партії “Реформи і порядок”, Народного Руху України та Конгресу українських націоналістів; Партія зелених України; СДПУ(о), Соціалістична партія України. Реальні шанси подолати чотирьохвідсотковий бар’єр мають також Партія “Жінки України” й Комуністична партія України (оновлена).

Примітка:
У статті використані результати соціологічних опитувань, що проводилися Українським інститутом соціальних досліджень

 

Top