Медіа
Перегляди: 697
4 квітня 2016

«Північноатлантичний альянс» чи «НАТО»: що змінила інформаційна кампанія України щодо НАТО?

Анатолій Котов,
стажер Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва

Cтавлення населення до НАТО за останні два роки кардинально змінилося. У 2008 р. на замовлення Міністерства закордонних справ Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва зняв документальний фільм, в якому один із жителів м. Севастополь зазначив:  «Большая часть населения Украины против вступления в НАТО... Поэтому я считаю – не стоит этого делать.  А сотрудничество с Североатлантическим альянсом это довольно-таки выгодное предложение,  достойное рассмотрения». 

Але через 7 років, тобто станом на 2015 рік,  підтримка НАТО населенням зазнала кардинальних змін. Згідно з дослідженням, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова в період з 14 по 22 листопада 2015 року, на НАТО як джерело безпеки покладаються 46% українців. Підтримка зросла  більше ніж удвічі порівняно з 2012 р.

Та видається, що кардинально зміна в громадській думці не пов’язана з проведенням ефективної інформаційної кампанії щодо вступу до НАТО на загальнонаціональному та регіональному рівнях. Позитивна динаміка громадської думки відбулася внаслідок війни РФ проти України. Громадяни зрозуміли, що ні позаблоковий статус, ні тим більше союз з Російської Федерацією не зможуть гарантувати  національної безпеки країни. 

Нині в країні, навпаки,  відсутня державна інформаційна кампанія, яка була б спрямована на підвищення суспільної підтримки членства України в НАТО. Щоправда,  дві спроби провести її були. 

Перша – з 2004-го по 2007 рік, коли було затверджено Державну програму з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.  Координація і контроль за виконанням  Програми покладалися на  Кабінет Міністрів України. Мета програми зрозуміла – забезпечити  підтримку державної політики євроатлантичної інтеграції.  Але  на практиці суттєвих змін не відбулося. Згідно з дослідженням («Чи змінювали Ви протягом 2004 – 2007 р. своє ставлення до НАТО»), яке було проведено соціологічною службою Центру Разумкова з 31 січня по 5 лютого 2008 року, 62% респондентів відповіли, що не змінили свого негативного ставлення до НАТО. Тільки 11% опитуваних зазначили, що змінили своє ставлення на краще. Ще одне опитування 2008 року, яке мало на меті виявити  рівень поінформованості про НАТО, засвідчило,  що 47% опитаних оцінили свій рівень як низький, а 10 % – взагалі не мали уявлення про НАТО.

З 2008 по 2011 була зроблена друга спроба провести кампанію на національному рівні. В 2008 році Кабмін затвердив Державну цільову програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України, зокрема  Державну цільову програму підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008–2011 роки.  Головним координуючим органам в рамках цієї програми був Держкомтелерадіо.  

Але на практиці програма виявилися нерезультативною. У квітні 2012 р.  всього 13% громадян підтримували вступ України до НАТО. А, наприклад, в грудні 2007 р. 19% опитуваних розглядали НАТО як найкращий інструмент гарантування безпеки країни.  Тобто можемо навіть бачити негативні тенденції в громадській думці щодо вступу до НАТО впродовж імплементації Державної програми.  

Причини провалу двох спроб проведення інформаційних кампаній криються у відсутності політичної волі та небажанні проведення конкретних кроків щодо підвищення поінформованості громадян щодо НАТО. Незважаючи на той факт, що євроатлантична інтеграція була визнана як пріоритетна, українська політична еліта намагалася балансувати між Заходом та РФ. Тому про якийсь цілеспрямований євроатлантичний курс не могло йти і мови. Не дивно, що на практиці інформаційна кампанія провалилась.  

Після 2011 року, вже за часів Януковича, офіційною державною політикою була визначена «позаблоковість». Тема євроатлантичної інтеграції втратила актуальність. Лише починаючи з 2014 року відбулася активізація відносин на державному рівні між НАТО та Україною. Був обраний курс на  відновлення євроатлантичної інтеграції. Незважаючи на певні досягнення як в політичному та і практичному вимірах (створення трастових фондів, підписання угод тощо), в Україні станом на 2016 рік  немає інформаційної стратегії щодо підвищення інформування громадськості щодо НАТО. Мало того, в країні відсутній єдиний координуючий орган, який контролював би проведення інформаційної кампанії.  Так, згідно з Указом Президента України про затвердження Річної національної програми співробітництва Україна–НАТО на 2015 рік виконавцями цієї програми є центральні органи виконавчої влади, такі як Міністерство оборони, Служба безпеки, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Міністерство інформаційної політики, Міністерство закордонних справ та інші.

В українському суспільстві продовжують існувати міфи та стереотипи, які спотворюють образ НАТО в очах пересічних громадян.

Наприклад, згідно з дослідженням,[1] 23% громадян вважають, що Україні не потрібно вступати д НАТО, а варто залишатися позаблоковою країною, як то  Фінляндія, Австрія чи Швейцарія. Попри той факт, що вищезгадані країни, не будучи членами НАТО, беруть активну участь у програмах НАТО. Більше того, ці країни, зважаючи на потужність їхніх економік можуть собі дозволити нейтралітет, а Україна фінансово не спроможна забезпечувати позаблоковий статус.  Наприклад, у 2014 році Швейцарія витратила на утримання армії 638 дол. на душу населення, тоді  як Україна – 90 дол.[2]

  Чимало громадян впевнені, що США «керують» НАТО, не розуміючи, в який саме спосіб на рівні Альянсу ухвалюються рішення. Існування цього міфу підтверджується результатами опитування, яке провели  Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова в липні 2015 року. Так, 28% респондентів зазначили, що рішення в НАТО ухвалюються більшістю голосів країн-членів, 40% взагалі сказали, що їм важко відповісти на це запитання і лише 22% опитаних знали, що рішення в Північноатлантичному альянсі ухвалюють консенсусом. Цей принцип наочно був втілений  2003 року, коли Франція, Німеччина та Бельгія  виступили проти введення військ в Ірак. Тому, на відміну від рішення по Афганістану у 2001 р., де країни НАТО проводили спільну операцію, в Іраку спільної операції НАТО у 2004 р. не було – кожна країна НАТО визначалася сама.

Наступний стереотип пов’язаний з тим, що  Україна витрачатиме значні додаткові кошти з бюджету. Насправді країни НАТО мають віддавати на оборону 2% ВВП,  в Україні ж на 2016 р. в бюджеті  закладено 113 млрд грн на оборону, що становить 5% ВВП. Таким чином, членство в НАТО не спричинить значного зростання витрат на оборону.

 Щоб подолати ці міфи та стереотипи, Україні варто скористатись досвідом інших країн у проведенні вдалих кампаній на підвищення суспільної підтримки членства в НАТО. Найкращим прикладом для вивчення стає словацький досвід з двох причин. По-перше, непоінформованість громадян та наявність міфів та стереотипів також були головними проблемами, які спотворювали образ НАТО в словацькому суспільстві.  По-друге, Cловаччині вдалося підняти рівень підтримки вступу до НАТО із 42% у березні 2000 р. до 61% у березні 2002 р.

Завдяки ефективній імплементації комунікаційної стратегії щодо вступу Словацької Республіки до НАТО уряду та неурядовим організаціям вдалося надати громадянам щонайбільше інформації щодо переваг НАТО,  численних аспектів членства в НАТО; створити «атмосферу» важливості Північноатлантичного альянсу. Відомий словацький експерт, президент Інституту проблем суспільних відносин Григорій Месєжніков зазначив: «Тема євроатлантичного майбутнього Словаччини стала однією із найбільш обговорюваних у вітчизняних засобах масової інформації, у дискусіях політиків і громадських діячів».

Щоб провести ефективну інформаційну кампанію щодо вступу до НАТО, необхідно зробити такі кроки:

  • Ухвалити реальну, повноцінну та практичну Комунікаційну стратегію щодо вступу України до НАТО.
  • Визначити  єдину державну структуровану інституцію, яка  проводитиме  координацією всієї кампанії на всіх рівнях.
  • Активно співпрацювати з громадськими структурами, які можуть стати ефективними партнерами по проведенню інформаційної кампанії. Таким партнером для влади може стати, наприклад, Громадська ліга Україна – НАТО та інші НУО і аналітичні центри.
  • Використати модель «що це дасть мені», яка допоможе пересічному громадину зрозуміти, як вступ України до НАТО позначиться на його житті.
  • Використати усі можливі форми комунікацій: публіцистика, короткі інформаційні блоки на телебаченні, змагання та ігри для студентської молоді, інформаційні програми на радіо, щоб охопити всі верстви населення і диверсифікувати  канали комунікації.
  • Провести літні школи НАТО як інструмент популяризації Північноатлантичного альянсу.
  • Акцентувати увагу на цінностях та цивільному аспекті НАТО (в науково-технічній сфері та врегулюванні надзвичайних ситуацій)  з метою залучення тих цільових груп, які «побоюються» військових аспектів Альянсу.
  • Провести дискусії, публічні дебати в регіонах України про умови та наслідки як вступу до НАТО, так і неприєднання до Альянсу.

 

 

[1] Дослідження, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова в період з 14 по 22 листопада 2015 року.

[2] SIPRI Military Expenditure Database http://www.sipri.org/research/armaments/milex/milex_database  

 

Top