Статті
Перегляди: 325
20 квітня 2011

До аналізу Харківських домовленостей між Україною та РФ

Михайло Гончар,

директор енергетичних програм,
Центр «НОМОС»

 

Починаючи з 90-х років, варіант пакетного поєднання вирішення питань базування російського ЧФ в Україні та забезпечення газопостачання з РФ до України став базовим елементом стратегії Росії у двосторонніх відносинах. Амбітні цілі досягнення енергетичної незалежності України так і не були реалізовані за 19 років. Виконавши ретроспективний аналіз, можна констатувати, що українська сторона протягом усього періоду займалась бізнес-експлуатацією означеного пакету, виносячи за його дужки проблематику національної безпеки в її воєнному, економічному та енергетичному вимірах. Харківські домовленості президентів України та РФ 21 квітня 2010 року послужили імпульсом для російської сторони щодо низки «об’єднавчих», а фактично поглинальних ініціатив в економічних відносинах.

 

Для того, щоб зрозуміти логіку дій чинної влади у відносинах з РФ і мотиваційні контексти, що призвели до підписання Харківських угод, потрібно згадати події 6-річної давнини, що відбувались у Ялті, бо саме в ній міститься ключ до розуміння багатьох процесів і в помаранчевий, і в постпомаранчевий періоди української політики.

 
«Газова» Ялта – 2004

 

26 липня 2004 року а Ялті відбулася зустріч президентів України та РФ Л.Кучми та В.Путіна з представниками бізнесу двох країн. Сторони досягнули згоди по спільній схемі поставок газу в Україну. А 29 липня 2004 року одночасно відбулись дві події - підписання протоколу про склад Координаційної Ради новоствореної компанії «Росукренерго» та підписання пакету контрактів щодо постачання та транзиту природного газу на період до 2028 року. Того ж дня на сайтах «Газпрому» та НАКу з’явилось повідомлення, в якому у спеціальній подачі у загальних рисах були відображені як означені події, так і їх підґрунтя – зустріч президентів України та РФ у Ялті:

«26 липня в Ялті, на зустрічі Президентів Росії і України з діловими колами двох країн, були досягнуті домовленості про формування єдиного перспективного балансу газу.У розвиток цих домовленостей сьогодні в центральному офісі ВАТ «Газпром» був підписаний пакет документів, що визначає умови співпраці Росії і України в галузі поставок і транзиту природного газу до 2028 року. Відповідно до підписаних документів, створена нова компанія «РосУкрЕнерго», яка буде здійснювати закупівлю туркменського газу для українського ринку, виступить оператором транзиту закупленого газу і інвестором в розвиток газотранспортної інфраструктури, необхідної для забезпечення транзиту».

Підписання пакету угод між РУЕ та НАК «Нафтогаз України» пере форматувало прямі газові відносини між Україною та Туркменістаном. Практично, російська сторона, перехопивши обсяги туркменського газу через підписання відомої угоди Путіна – Ніязова від 10.04.2003 р. унеможливила прямі поставки, а створивши контрольовану «Газпромом» посередницьку структуру у вигляді РУЕ, поставила під власний контроль газову торгівлю між Україною та Туркменістаном.

Аналіз подій в Ялті 26 липня з послідуючим підписанням пакету газових домовленостей в офісі «Газпрому» у Москві 29 липня, свідчить про те, що відбувся не тільки юридичне удосконалення схеми торгівлі туркменським газом з урахуванням бізнес-інтересів політичних фігур, але й одночасна корекція стратегічних пріоритетів України. Це був пакетний підхід з російського боку, розрахований на довготерміновий період – до 2028 року. Фінансовий потенціал схеми РУЕ та розгалужена мережа лобістсько-корупційних комунікацій дозволяла російській стороні активно впливати на гілки влади в Україні, маніпулюючи ними і отримуючи, в результаті, ті чи інші поступки стратегічного характеру. Ось медіа-ілюстрація подій липня 2004 року:
 
«Из военной доктрины Украины исключены положения о вступлении в НАТО и Европейский союз как конечных целях политики евроатлантической и европейской интеграции страны. Об этом идет речь в указе президента Украины Леонида Кучмы, подписанном еще 15 июля. Его обнародовали только 26 июля - накануне встречи президентов России и Украины в Ялте».[2]
 
Харків-2010 – Ялта-2004: паралелі
 

Даний момент є ключовим для розуміння багатьох процесів, що відбувались потім після 26 липня 2004 р. – дати чергової зустрічі «без краваток» двох президентів, яких не бракувало й до цього. Подібно і Харків 2010 року, 21 квітня. Слід згадати, що незадовго до Харківської зустрічі президентів, В.Янукович своїми указами №495/2010 та 496/2010 від 2 квітня 2010 року ліквідував Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України та Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО відповідно. Практично, це були дії подібні згаданому вище кроку президента Л.Кучми щодо вилучення з військової доктрини положення про вступ України до НАТО. В.Янукович пішов далі Л.Кучми, оскільки він відразу вдався до дій інституціонального характеру.

 

Харків-2010 — це Ялта-2004, тільки масштаб став іншим. Це вже не газова капітуляція країни, а повномасштабна здача економічного потенціалу «оптом і вроздріб» з формуванням системи відносин між Україною та РФ за субординованим принципом часів СРСР. Знижка у ціні на газ, передбачена «Угодою між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» та «Дополнением к Контракту № КП от 19 января 2009 года между Открытым акционерным обществом "Газпром" и Национальной акционерной компанией "Нафтогаз Украины" купли-продажи природного газа в 2009 - 2019 годах» принесе обмежену вигоду тільки окремо взятому газоолігархічному угрупованню, а державі — конкретні борги і збереження російської військової присутності до 2042 року. І надування «газової бульки» знову відбулося. В доповненні до контракту було зафіксовано заміну цифри обсягу поставок 33,75 млрд. кубометрів на 36,5 млрд.

 

В результаті ми маємо за 2010 рік зростання енергоспоживання і перш за все – газу. На тлі збільшення споживання газу на 11,1% у 2010 рорці[3] за рахунок імпорту з РФ та падіння власного видобутку, як газу на 5,3%, так і нафти на 10,7%[4] чіітко проявляється тенденція до збереження енергомарнотратної економіки, консервування існуючого енерговитратного статус-кво в економіці. Проглядається бажання правлячого газоолігархічного угруповання відновити докризовий рівень споживання газу – 74 млрд куб.м. на рік (в 2010 році було 57,65 млрд куб.м.).

 

По суті, Харківськими домовленостями нинішній правлячий режим поставив Україну в залежність від рішень урядового рівня сусідньої країни, оскільки знижка на газ визначена постановою уряду РФ №291 від 30.04.2010 р. "О ставках вывозных таможенных пошлин при поставках газа с территории Российской Федерации на территорию Украины", введену в дію заднім числом – з 1 квітня. Формула ціни, зафіксована у «Контракте № КП от 19 января 2009 года между ОАО "Газпром" и Национальной акционерной компанией "Нафтогаз Украины" купли-продажи природного газа в 2009 - 2019 годах» не зазнала зміни. «Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» від 21.04.2010 р. фактично носить похідний характер, проте, являючись міждержавним документом, ратифікованим на парламентському рівні, практично позбавляє українську сторону свободи маневру щодо його перегляду, в той час як російська сторона зберегла за собою повну свободу дій через механізм урядових постанов.  Реально це означає, що обмежено преференціальний режим для української олігархономіки може призвести з часом до поглинання російським олігархатом, що упаковується Москвою в красиву обгортку «об’єднання», активів провідних бізнес-угруповань через механізм маніпуляції газовими цінами.

 
Російський реванш – 2010
 

Для того, щоб зрозуміти чого прагне РФ, варто зробити екскурс в рік 2009-ий. Характерними ознаками його стала не тільки січнева газова криза у відносинах Росії з Україною та ЄС, але й розробка та прийняття Москвою пакету базових документів стратегічного характеру: «Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року», «Енергетичної стратегії Росії на період до 2030 року» та «Військової доктрини Російської Федерації» [5].Окрім цього, у 2009 році РФ зробила декілька кроків, що не сприяють підвищенню довіри до її зовнішньої та енергетичної політик. Перший – оприлюднення у квітні російським президентом своєрідного ерзацу Європейської Енергетичної хартії [6] замість розвитку існуючої, другий – продовження у червні – хай і недостатньо вдале – процесу створення ГазОПЕК у вигляді Форуму країн-експортерів газу [7], третій – відкликання у серпні російським прем’єром підпису РФ під Договором Енергетичної Хартії. Цими кроками Росія вивела себе за рамки хай і недосконалих, проте погоджених протягом першої половини 90-х років 51 країною-учасницею правил гри в енергетичному секторі. Не додала позитиву Росії і пропозиція («Договор о европейской безопасности») по новій архітектурі європейської безпеки[8], що зазнає випробувань прецедентами Косово, Південної Осетії та Абхазії. Усе це наводить на висновок, що Москва намагається переформатувати європейський політичний та енергетичний простір під свої інтереси, окреслити в ньому зони свого ексклюзивного впливу. Додаткові підтвердження цього можна знайти і в проекті «Программы эффективного использования на системной основе внешнеполитических факторов в целях долгосрочного развития Российской Федерации», розробленій 2010 року МЗС Росії, де фігурує завдання просування російських підходів в реформуванні європейської архітектури безпеки одночасно із стримуванням «розширювальної діяльності НАТО».

 

Що стосується Енергетичної стратегії РФ, то її окремі положення продовжують лінію на використання енергоресурсів та трубопровідної інфраструктури як політичного інструментарію:

1. «Россия будет наращивать усилия по консолидации вокруг своей газотранспортной инфраструктуры основных региональных газодобывающих центров (страны Центральной Азии, Иран) и формировать евразийскую интегрированную газотранспортную систему для обеспечения экспортных и транзитных перетоков между Европой и Азией»[9] (виділення автора для акцентації уваги – прим. авт.);

2. «Российская трубопроводная инфраструктура станет составной частью энергомоста между Европой и Азией, а Россия - ключевым центром по ее управлению»[10].

Звідси і пропозиції В.Путіна про об’єднання активів «Газпрому» та «Нафтогазу».
 

У згаданому вище проекті «Програми Лаврова» невипадково містяться окрема позиція щодо України та її газотранспортної системи: «Рассматривать как стратегическую задачу участие России в эксплуатации газотранспортной системы Украины».[11] З технічної точки зору очевидно, що без української ГТС та підземних сховищ газу Росія не зможе стати повноцінним ключовим центром по диспетчеризації газових потоків на лінії Схід – Захід. Себто, означені в офіційних документах позиції чітко зорієнтовані на продовження політики домінування в енергетичній сфері через трубопровідну інфраструктуру не тільки в масштабах Росії, а й у міжнародних форматах, на що РФ ніхто не уповноважував. На тлі виходу РФ з Договору Енергетичної Хартії та «об’єднавчих» ініціатив РФ, це не може не насторожувати.

 

З урахуванням п. 17 Стратегії національної безпеки РФ «Определяющим фактором в отношениях с Организацией Североатлантического договора останется неприемлемость для России планов продвижения военной инфраструктуры альянса к ее границам и попытки придания ему глобальных функций, идущих вразрез с нормами международного права»[12], цілком логічним виглядає п. 26, у якому мова йде про стратегічне стримування. «Стратегическое сдерживание предполагает разработку и системную реализацию комплекса взаимосвязанных политических, дипломатических, военных, экономических, информационных и иных мер, направленных на упреждение или снижение угрозы деструктивных действий со стороны государства-агрессора (коалиции государств). Стратегическое сдерживание осуществляется с использованием экономических возможностей государства».[13]

 

От і відбулося стратегічне стримування — руху України до НАТО і подальшого розширення альянсу на Схід. Саме з використанням економічних можливостей, які були реалізовані через апетити українського олігархату до грошей і влади.

 
Постхарківська Україна: що далі?
 

Маховик оборудки за схемою «національні інтереси в обмін на дешевий газ» після Харківських домовленостей не зупинився. Не дивлячись на те, що позиція РФ стала ще більш жорсткою в сенсі появи нових вимог по відношенню до України (пропозиції щодо фактичного поглинання авіапромислових, суднобудівних, ядерно-енергетичних, газопромислових активів), лінія на поступки продовжується. Яскравим підтвердженням цього стало прийняття Верховною Радою України та підпис президентом Закону «Про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики України», з якого були вилучені положення про вступ до НАТО та натомість введено позицію про позаблоковий статус країни.

 

Простежується і вектор наступних дій Росії з її правлячим газократичним режимом. Його зусилля спрямовані на втягування України до ОДКБ. Російські експерти, розглядаючи питання вступу України до ОДКБ, не приховують того, що «при вступлении Украины не только сохраняются, но и восстанавливаются все характеристики геополитического плана: единое коммуникационное пространство, инфраструктура, языковая и культурная общность. Восстанавливается общая внешняя граница, пограничный и таможенный режимы.[14]

 

Москві потрібна чергова зовнішня експансія в стилі «собирания земель» в контексті президентських виборів 2012 року. Нинішня Україна ідеально цьому відповідає. Мали б спрацювати інстинкти самозбереження на державному рівні. Але олігархономіка через корупцію значною мірою відключила імунну систему державного організму. У Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року зазначається, що основною реальною та потенційною загрозою національній безпеці України в економічній сфері, з-поміж іншого, є переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними. Маємо саме такий випадок. Але жодна з державних структур цього не помічає. Влада в країні готова діяти тільки в руслі  партнера олігархату, провайдера його забаганок.

 

Стан енергетичної безпеки країни за 2010 рік не зазнав поліпшення. Навпаки, зростання імпорту російського газу при одночасному зменшенні обсягів видобутку власного газу, справили негативний вплив.

 
Табл.1. Порівняння стану енергетичної безпеки (газ) у 2009 та 2010 р.р. 
 
Основні параметри
 
2009 р.
2010 р.
Примітки
Загальне споживання газу
млрд. куб. м. на рік
51,893
57,647      

Очевидна тенденція надмірного зростання газоспоживання. Причому 11,1% його збільшення майже втричі перевищує збільшення ВВП у 2010 році – 4,2%

Власний видобуток газу
млрд. куб. м. на рік
 
21,35
20,05

Наявна тенденція падіння власного газовидобутку – 6,1%

Співвідношення між обсягом власного видобутку та загальним обсягом споживання газу

 
41,12%
34,78%

Погіршення співвідношення викликане як збільшенням імпорту російського газу так і падінням власного газовидобутку

Диверсифікація імпорту газу
-
-

Неможлива із-за відсутності технічних можливостей прийомки газу з альтернативних джерел.

 

Якщо порівняти енергоємність української економіки з енергоємністю економік сусідніх країн ЄС (країн В4), то Україна при рівні ВВП майже однаковому з угорським має майже 4-кратно вищі енерговитрати на $1 млн. виробленого ВВП (див. Табл. 2).

 

 

Табл.2. Енергоємність та газонасиченість ВВП країн В4 та України, 2010 рік, оціночно

Завантажити табл. 2

 

Джерела даних та розрахунків:
 
http://ec.europa.eu/energy/observatory/eu_27_info/eu_27_info_en.htm
http://www.gfmag.com/gdp-data-country-reports.html#axzz1HgotjDLM
http://www.indexmundi.com/g/r.aspx?c=ez&v=137
http://www.undp.org.ua/files/ua_74621comparison.pdf
http://naer.gov.ua/nacionalna-dopovid-energoefektivnist-yak-kriterij-innovacijnogo-rozvitku-ta-konkurentnozdatnosti-derzhavi
 

Якщо взяти до розгляду газ, як енергоресурс, що має критичне значення для стабільності функціонування економіки України, то ситуація виявляється ще більш кричущою. Україна має газонасиченість економіки на порядок вищу, аніж в Чехії та Польщі, 5-кратно вищу ніж в Угорщині та Словаччині. Якщо змоделювати за рівнем газонасиченості економіки України виробництво ВВП країн В4, то обсяг ВВП продукувався би з рівнем споживання газу багатократно вищим, ніж існуючий. І навпаки – моделювання рівня газоспоживання в Україні за показниками газонасиченості країн В4 демонструє, що при цьому Україна могла б не тільки задовольняти потреби в газі за рахунок власного газовидобутку (20,05 млрд.куб.м. у 2010 р.), але й ще могла б експортувати його до сусідніх країн (див. Табл.3).

Табл. 3. Моделювання потенційних обсягів споживання газу в країнах В4 та Україні  

Країна

Потенційний річний обсяг споживання газу Україною при продукуванні ВВП-2010 за умов рівня питомої газонасиченості країн В4,

 
млрд. куб. м.  

Потенційний річний обсяг споживання газу країнами В4 при продукуванні ВВП-2010 за умови українського рівня питомої газонасиченості,

млрд. куб. м.
Примітка
Чехія
 5,7
 82,4

При зниженні газонасиченості та енергомісткості ВВП до рівня країн В4 Україна могла б бути експортером газу до ЄС, задовольняючи ~1/3 імпорту усіх країн В4

Словаччина
10,3
 36,4
Угорщина
11,7
 55,8
Польща
 4,3
185,2

В середньому по В4

 
 8,0
 
-
 

Що стосується проблематики європейської енергетичної безпеки та можливих сценаріїв пов’язаних з поглинанням російською стороною українських енергетичних активів, то в штаб-квартирах ЄС і НАТО мали б приділити цьому питанню більше уваги. Потрібне осмислення проблематики енергетичної безпеки не тільки через призму комерційних відносин та  суперечок господарюючих суб’єктів, а й через призму використання енергоресурсів та інфраструктури як інструментів політичного впливу, що їх схильні застосовувати країни з авторитарними режимами для реалізації своїх стратегічних цілей неекономічного характеру. В Брюсселі слід пам’ятати, що після України та Білорусі настане черга сусідніх країн ЄС – від Балтії та Польщі до Румунії та Болгарії. В означеному контексті резонансним є один з прогнозів Національної розвідувальної Ради США «Глобальні зміни світу – 2025», оприлюднений 2010 року: «Злочинність може стати найбільшою проблемою, коли євразійські транснаціональні організації, що черпають силу з видобутку палива та корисних копалин, стануть більш впливовими та розширять свою сферу ді­яльності. Один чи кілька урядів у Східній чи Центральній Європі можуть стати жертвою їхнього домінування»[15]. Здається, цей прогноз вже справдився у випадку України. Цей маховик експансії може зупинити хіба що хаос, який може виникнути в самій Росії.

 

Інтенсифікація співробітництва між Україною та ЄС та перехід Києва від декларацій до конкретних дій в енергетичній сфері може бути стимульоване хіба що загрозою з боку РФ до примусу реалізації «об’єднавчої ініціативи» Через рік після Харкова українська сторона зрозуміла, що минулорічні домовленості призвели до пом’якшення двосторонніх відносин, але не до зменшення тиску з боку Москви на Київ, як це очікувалось. Навпаки, зростає витискування з України нових поступок без жодних зустрічних поступок чи/та преференцій з російського боку. Яскраве підтвердження цього – продовження Росією підготовки до реалізації проекту «Південний потік», відмова вести мову про гарантії завантаження української ГТС тощо. Також, фактично, після Харківських домовленостей РФ діє у напрямку створення зовнішньополітичного вакууму навколо України з тим, щоб її пострадянські інтеграційні та безпекові проекти (СНД, ЄврАзЕС, Митний Союз, ЄЕП, ОДКБ) стали безальтернативними для Києва.

 

 


[1] http://www.gazprom.ru/press/news/2004/july/article54932/

[2] Андрей Миселюк, Киев, http://news.bbc.co.uk/hi/russian/news/newsid_3927000/3927721.stm  2004/07/26 17:19:09 GMT

 
[3] http://www.ukroil.com.ua/news/show/27513.html
[4] http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=188753&cat_id=35081

[5]Військову доктринузатверджено у лютому 2010 року, хоча готова вона була ще восени 2009-го. Див.: «Новая военная доктрина РФ почти готова», 08.10.2009, http://www.prime-tass.ru/news/articles/-201/%7B66F6FF60-4642-4E42-9702-A9A3EF36C5EF%7D.uif

[6] Мається на увазі документ "Концептуальный подход к новой правовой базе международного сотрудничества в сфере энергетики. Цели и принципы", оприлюднений 21 квітня 2009 року, http://www.kremlin.ru/text/docs/2009/04/215303.shtml

[7]http://www.gecforum.org/

[8] «Проект Договора о европейской безопасности», 29.11.2009, http://kremlin.ru/news/6152

[9] «Энергетическая стратегия России на период до 2030 года»,http://www.energystrategy.ru/projects/docs/ES-2030_(utv._N1715-p_13.11.09).doc стор. 54

[10]Тамсамо, стор. 55
[11] http://www.runewsweek.ru/country/34184/

[12] http://www.runewsweek.ru/country/34184/, стор. 6

[13]Стратегия национальной безопасности РФ до 2020 г.», http://www.scrf.gov.ru/documents/99.ht
Top