Безвізовий режим: довга історія з успішним фіналом

108
15/05/2017

Марія Золкіна

Політичний аналітик фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

11 травня  у відносинах між Україною та  Європейським Союзом  де-факто завершилася  надважлива фаза – процес візової лібералізації. Так,  Рада ЄС Ради з питань сільського господарства та рибальства ухвалила відповідне рішення, зробивши таким чином останній крок у бюрократичній процедурі погодження безвізу для України. Попереду ще набуття цим рішенням чинності (орієнтовно – з 11 червня 2017 р.), але  результат не зміниться: візова епопея  успішно дійшла свого завершення.

У зв’язку із цим варто було б наголосити на двох принципових моментах. Перший – це інформаційна складова цього рішення. На жаль, повною мірою «смак» перемоги в Україні  відчути навряд чи вдасться. Принаймні інформаційного вибуху та «відчуття свята» вже не буде.  Причин на те декілька, але всіх їх  об’єднує спільний знаменник: надто довгою та бурхливою була  історія з виконанням візової лібералізації.  Широкі маси багато в чому втомилися від спекуляцій навколо цієї теми. Не останню роль відіграла ціла низка «фальстартів» із запровадженням безвізу. Так, протягом  останніх 2,5 років  незліченну кількість разів  українське керівництво публічно оголошувало абсолютно нереалістичні терміни запровадження безвізу, не маючи на те жодних підстав.  Якщо це робилися, аби  «підбадьорити»  громадськість, то мало  у підсумку зворотний ефект: довіра до заяв про  безвізовий режим просто невпинно  падала з кожним таким нереалізованим терміном. Якщо ж метою таких заяв було стимулювання  ЄС до більш рішучих дій і прискорення процесу, то також навряд чи допомогло:  від осені 2016 р. процес гальмувався саме Євросоюзом, та ще й винятково з внутрішніх політичних причин. Хай би як там було, але  факт залишається фактом: цей шлейф  дещо «приглушив» смак  та відчуття перемоги в цьому разі, якщо  брати до уваги реакцію широкої громадськості. Поза тим, цей інформаційний компонент є короткостроковим за своєю суттю, а у довгостроковій перспективі  важливість «занурення» українців у європейські реалії завдяки політиці відкритих дверей  жодного зайвого обґрунтування і не потребує.

Другий момент – це політична складова і передісторія фінального рішення. Так,  останні півроку були справжньою боротьбою України за те, аби в ЄС послуговувалися власними процедурами  і правилами, а не політичною доцільністю. Причому, якщо раніше  у  політичній мотивації тих чи інших рішень звинувачували переважно українську сторону, то останній період  такі закиди абсолютно справедливо лунали в бік ЄС. Від осені 2016 р. жодних формальних підстав не запроваджувати  остаточне погодження безвізового режиму з Україною  просто не було. Були політичні причини, пов’язані як з проблемами самого ЄС (міграційні виклики), так і (що гірше) окремих країн-членів (наприклад,  у світлі президентських виборів у Франції). Тому і достатньо оперативне  погодження оновленого механізму призупинення дії безвізу (до чого несправедливо «прив’язували»  вирішення українського та грузинського питань), а також відмова від політичної аргументації  для затягування процесу були основними викликами  і останніми перепонами для зняття візових бар’єрів між Україною та ЄС. Те, що крапку у формальних процедурах поставила саме Рада з питань сільського господарства та рибальства, яка  не є профільною у даному разі, це теж символічно. Очікування на засідання  профільної Ради (з питань юстиції та внутрішніх справ) відтермінувало би процес ще більше.

Тим не менше, завершення безвізової історії попри всі перепони – це однозначний успіх сучасної української держави і громадянського суспільства. Поки що  план дій з візової лібералізації – чи не найбільш успішний інструмент трансформаційної сили ЄС, застосований останнім щодо України. Водночас, у зв’язку із новими правилами призупинення дії безвізового режиму  розслаблятися «новачкам» у цьому клубі не дадуть. Фактично, ЄС загалом та окремі країни-члени «пильнуватимуть», чи не згортаються  ті реформи, які були здійснені в рамках візової лібералізації і які дали підстави погодити безвізовий режим для конкретної країни. Найбільш вразливою в Україні у цьому контексті залишається антикорупційна реформа, зокрема протидія наявним спробам обмежити повноваження  новостворених органів або заблокувати їхню роботу. Саме тиск з боку ЄС, доповнений внутрішнім тиском громадянського суспільства, багато в чому визначали успіх виконання владними структурами плану дій з візової лібералізації. Тому додатковий «контроль» ззовні під егідою дотримання умов безвізу може виявитися в чомусь і корисним. Щоправда,  викликів під час користування безвізовим режимом для  українських  громадян   лишається чимало. І якщо з інформуванням власних громадян про правила користування безвізом  держава і експерти  найближчим часом можуть впоратися  власними зусиллями, то на спокусу для деяких членів ЄС зробити «українське питання» заручником  внутрішніх   політичних змагань  Україна впливу не матиме. Тому перед Україною стоять задачі як технічного національного  (збереження всіх реформ, інформаційна робота з населенням), так і  зовнішньополітичного  рівня (запобігання будь-яким маніпуляціям на кшталт  нідерландського референдуму щодо Угоди про асоціацію).

Top